Багато кого здивувала стійкість української оборони проти, здавалося б, набагато могутнішої армії Росії. Схоже на те, що ключовими слабкостями російських військових є відсутність координації, планування та належної підготовки. Експерти RAND Марек Посард та Христина Голинська пишуть, що проблеми російської армії з професійністю були очевидними протягом тривалого часу і лише накопичувалися.
Стаття була опублікована на Breaking Defense 21 березня 2022 року
Вторгнення Росії в Україну супроводжувалось цілою низкою проблем. Інтернет переповнений новинами про те, як російські військові застрягли у конвоях, дезертирували чи були не в змозі забезпечити функціонування зброї та амуніції. Одна із спроб зібрати та верифікувати інформацію про покинуту, знищену чи захоплену бойову техніку росіян припинилася через блискавичну швидкість, з якою це відбувається.
Безперечно, дійсність може відрізнятись від того, про що пишуть в Інтернеті. Однак все ж виникає закономірне питання – чи це та сама російська армія, якої весь світ боявся десятиліттями?
Ефективні армії потребують людей та зброї, але також і стратегії, яка б визначала, що ці люди робитимуть з цією зброєю. Про персонал та зброю уже багато написано, але поточна ситуація в Україні дозволяє побачити приховані проблеми з особовим складом та системою управління російською армією.
Є кілька причин, чому ці проблеми не помічали раніше. По-перше, дослідження особового складу та системи управління військами інших країн розглядаються багатьма військовими фахівцями як не надто перспективна сфера. По-друге, при оцінюванні армій інших країн на перший план виходить модернізація на противагу менш чітко вимірюваній тематиці військової професіоналізації – просто тому, що волю до боротьби, злагодженість, моральний дух складніше оцінювати, аніж кількість танків.
Втім, усе одно дивовижно, як багато вад російської армії, які можна було помітити раніше, викрила ця війна. Хоча деякі з цих проблем, скоріше за все, існували й під час попередніх російських військових операцій, запеклий спротив українців виявив їх яскравіше, ніж це було під час попередніх конфліктів. Про це, зокрема, можна судити з кількості убитих російських генералів. Загибель навіть одного генерала у битві – надзвичайно рідкісне явище. Загибель багатьох генералів може свідчити про те, що офіцери вищого рангу змушені особисто керувати бойовими діями “у полі”, що є ознакою браку довіри у командному ланцюжку.
Десятиліттями російська армія намагалася професіоналізуватися, покладаючись більшою мірою на контрактників, ніж на строковиків. Для порівняння, США скасували призов та перейшли на повністю добровільну армію у 1970-х. На відміну від Росії, США відмовилися від призову доволі швидко та витратили багато ресурсів на побудову (та оцінку) складної системи програм, розроблених для набору, підготовки, підтримки та утримання високопрофесійних збройних сил. Спроби Росії професіоналізувати армію були повільнішими, проте є деякі ознаки того, що їхні військові науковці вивчали досвід США.
Останні два десятиліття Росія активно та широко поширювала наративи, що підкреслювали її військову міць. Однак, деякі згадки про проблеми все одно “просочувались”, у тому числі крізь офіційні канали.
Так, Стратегія соціального розвитку збройних сил Російської Федерації на 2008-2020 роки прямо зазначає, що “рівень військово-професійної підготовки військового персоналу продовжує падати”. У зверненні до керівництва Міноборони минулого року Путін підкреслив, що досягнення успіху у будь-якому конфлікті прямо залежить від професійності командирів та означив роботу над підвищенням професійності військових як пріоритет.
Працюючи у цьому напрямку, російські військові дослідили свої системи управління людськими ресурсами. Деякі з результатів цих досліджень публічно доступні й також не завжди вимальовують райдужну картинку російської армії.
Наприклад, у 2014 році Російський центр військової соціології прозвітував, що більш як чверть опитаних із їхнього власного персоналу відчували проблеми зі своїм спорядженням як піхотинців. Стаття 2020 року у військовому журналі Міноборони РФ описує розрив між закупівлею сучасних армійських систем та спроможністю військових належно ними користуватись. Геннадій Жидко, командир Східного військового округу (цей округ, за свідченнями, активно залучений до конфлікту) у 2020 році скаржився на нестачу офіцерів рівня батальйону та роти.
Висновки російських науковців доповнюють ці військові публікації. Незважаючи на обмеження доступу та тиск із вимогами малювати більш позитивну картину, деякі дослідники визнають, що російські військові сили не мають достатньо матеріальної та професійної мотивації.
Ми не можемо робити однозначні висновки про російську військову стратегію чи техніку, яку вони застосовують. Однак, ми можемо вказати на те, як російські військовослужбовці використовують цю техніку. Очевидні помилки свідчать про те, що Росія зазнала невдачі у спробах професіоналізувати свою армію. Можна не вірити нам на слово, однак російські військові та науковці випустили багато досліджень – інколи з даними – які свідчать на користь цього висновку.
Професіоналізація армії потребує багато часу і грошей. Зараз Росія не має ні того, ні іншого, щоб професіоналізувати свої збройні сили. Отже, Москва має те, що має, а не таку армію, яку вона хотіла б мати. Навіть якщо вона змогла б взяти під контроль українську територію, проблеми російської армії з професійністю можуть завадити окупантам утримати контроль над цією територією у довгостроковій перспективі, боротися з ймовірними партизанами та, можливо, відбудувати країну, щоб згодом вийти.
Марек Посард – військовий соціолог у неприбутковій непартійній RAND Corporation та афілійований професор у Pardee RAND Graduate School. Христина Голинська – студентка аспірантури Pardee RAND Graduate School та дослідниця політик у RAND
Застереження
Автори не є співробітниками, не консультують, не володіють акціями та не отримують фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
