Уривок з книги Дага Деттера та Стефана Фьольстера «Державне багатство народів»

Автори упевнені, що якісне управління державними активами може допомогти вирішити проблему боргу, а ще таке управління дасть більший прибуток, ніж загальні інвестиції в інфраструктуру світу

Даг Деттер і Стефан Фьольстер упевнені, що якісне управління державними активами може допомогти вирішити проблему боргу, а ще таке управління дасть більший прибуток, ніж загальні інвестиції в інфраструктуру світу (транспорт, енергетика, зв’язок). Автори книжки стверджують, що завдяки покращенню управління національним багатством можливо збільшити стандарти життя та зміцнити демократичні інституції у всьому світі. VoxUkraine публікує уривок з цієї книги. 

Розділ 9

Монетизація цінності сприяє зміцненню демократії та зростанню доходів

Навряд чи можна очікувати, що політик, відповідальний за охорону здоров’я, чи міністерський службовець керуватимуть лікарнею або вирішуватимуть, яке рентґенівське обладнання купити. Але допоки функція урядування державними комерційними активами здійснюватиметься урядовими структурами, як в умовах централізованої планової економіки, політиків і державних службовців постійно підозрюватимуть у втручанні. Однак якщо страх бути звинуваченим у втручанні призведе до абсолютно пасивного володіння, державні підприємства, залишені без нагляду, теж можуть мати незадовільні показники діяльності. У цьому розділі ми розглянемо, яким чином можна забезпечити прозорість в урядуванні держпідприємствами і тим самим бути спроможними до створення цінності, що в підсумку також зміцнює принципи демократії.

Найголовнішим питанням у будь-якому бізнесі є максимізація економічної цінності, що вимагає навичок і досвіду, дуже відмінних від тих, які потрібні для політичних суперечок та компромісів. Отже, як ми вже наголошували, світ бізнес-стратегії абсолютно несумісний зі світом політичної тактики, тому політикам нечасто вдається бути ідеальними власниками підприємств. Спектр політичних питань набагато ширший за звичайну максимізацію цінності, хоча іноді й значно вужчий. У кращому разі державні органи намагаються виконати великий обсяг соціальних завдань. Але політикам необхідно створювати ще й коаліції, а для цього можуть бути потрібними невизначеність та розмиті обіцянки. У гіршому разі — переважають корисливі інтереси, клієнтелізм або звичайне невігластво.

Спектр політичних питань набагато ширший за звичайну максимізацію цінності, хоча іноді й значно вужчий. У кращому разі державні органи намагаються виконати великий обсяг соціальних завдань. Але політикам необхідно створювати ще й коаліції, а для цього можуть бути потрібними невизначеність та розмиті обіцянки.

На противагу цьому, менеджери та інвестори, що мають досвід комерційної діяльності, добре почуваються у сфері кількісно визначених цілей, і від кожного очікується докладання зусиль для досягнення успіху. Вони прагнуть діяти в умовах узгодженої, зрозумілої та чітко артикульованої культури, де окремі ініціативи реалізуються в межах визначеної структури. До того ж фондові ринки та майже всі зовнішні фінансові партнери теж залежать від виконання чітко визначених кількісних зобов’язань чи завдань.

Розбіжність між компетенціями та культурами, необхідними в політичному та бізнесовому середовищах, залишає вакуум у державних компаніях. На нашу думку, допоки держава опікується будь-якими комерційними активами, таку розбіжність необхідно усувати — шляхом упровадження незалежного, професійного урядування цими активами.

Політичні директиви щодо максимізації прибутків, видані держпідприємствам, результатів не дадуть. Державні підприємства — це здебільшого монополії, «національні чемпіони» або привілейовані компанії, які можуть використовувати свої переваги для отримання надприбутків — і завдавати шкоди країні. У багатьох країнах — нових ринках, з менш розвиненою ринковою інфраструктурою,  державна власність асоціюється з індуїстським богом Ганешу — богом з головою слона, який задля отримання більших прибутків знищує всі перешкоди в інакше непереборному середовищі. Наприклад, на китайські державні нафтові та фінансові установи припадає від 60 до 80% усіх прибутків, отриманих компаніями, що зареєстровані на китайському фондовому ринку з 2005 року[1].

 У багатьох країнах — нових ринках, з менш розвиненою ринковою інфраструктурою,  державна власність асоціюється з індуїстським богом Ганешу — богом з головою слона, який задля отримання більших прибутків знищує всі перешкоди в інакше непереборному середовищі.

Крім того, державна власність на комерційні активи схожа на залежність — приємну та зручну звичку, яка задовольняє численні групи привілейованих осіб. Хоча діяльність такого підприємства обтяжує державний бюджет і економіку, урядові органи та співзалежні особи воліють цього не визнавати. Першочерговим завданням для них є уникнення прозорості, яка дала б змогу уважніше дивитися на факти та оцінювати реальні ситуації.

Звільнення від такої залежності починається з постановки трьох запитань: якою є  цінність активів? скільки коштує утримання цих активів для платників податків? як їх можна використати, щоб отримати адекватну дохідність?

Поєднання активного управління та політичного контролю

Власник, який хоче управляти портфелем активно, може запросити професійних «корпоративних керівників» — для забезпечення більш ефективного використання інвестованого капіталу з метою підвищення рентабельності шляхом активного розвитку своїх активів. «Активне володіння» — це, власне, те, чим власники, підприємці та фахівці з управління приватними інвестиціями щоденно займаються в приватному секторі. І державні органи можуть практично так само наймати професіоналів для управління своїм портфелем комерційних активів, — як це роблять пенсійні фонди, наймаючи «генеральних партнерів», коли вкладають кошти у фонд прямих інвестицій.

Активне урядування — це не просто питання уникнення зайвих витрат, корупції, корисливих інтересів і кумівського капіталізму. Активне урядування також означає розвиток бізнесу та оптимізацію структури капіталу, а ще — наявність конкурентоспроможної операційної стратегії для максимізації цінності. Метою такого розпорядження державним багатством повинні бути фінансові результати, аналогічні результатам відповідних активів у приватному секторі, — результати, що мають приносити користь усім платникам податків. Розрив у дохідності активів державного підприємства та його приватного конкурента насправді є втратою для платників податків. Такі втрати вигідні лише привілейованим колам — бо за них розплачуються платники податків.

Більша зосередженість на цінності державного багатства особливо важлива у випадку старіння населення. Країни з такою проблемою мусять мати вищу рентабельність своїх активів — для того щоб держава була спроможна виконувати свої соціальні зобов’язання, зокрема щодо пенсійного забезпечення, охорони здоров’я та освіти.

В ідеальному випадку урядові органи діють як судді, незалежні від усіх учасників, намагаючись зменшити монопольні прибутки та неефективність, знизити ціни для кінцевих користувачів, збільшити інвестиції та продуктивність, а також сприяти зростанню конкуренції в тій чи іншій галузі. Але така позиція є несумісною з безпосередньою участю в операційній діяльності державних підприємств. Поки ці ролі виконують одні й ті ж державні установи, вони будуть обтяжувати як державу, так і економіку.

В ідеальному випадку урядові органи діють як судді, незалежні від усіх учасників, намагаючись зменшити монопольні прибутки та неефективність, знизити ціни для кінцевих користувачів, збільшити інвестиції та продуктивність, а також сприяти зростанню конкуренції в тій чи іншій галузі.

У своїй нещодавно виданій книзі Френсіс Фукуяма говорить про три структурні елементи ефективно організованого суспільства: сильна держава, верховенство права та демократична підзвітність. Він стверджує, що всі три елементи мають важливе значення. Більше того, він переконує, що найважливіше — дотримуватися правильної послідовності. На першому місці — не демократія, а сильна держава. Держави, які прагнуть побудувати демократію до того, як набудуть здатності до ефективного управління, неодмінно зазнають невдачі[2].

У тому ж сенсі ми стверджуємо, що урядування державними активами у політичному процесі не матиме успіху без дотримання певних принципів. Найважливішими принципами є:

  1. Прозорість — охоплює і прозоре управління активами, належний облік, і прозоре виконання соціальних завдань.
  2. Чітка мета — дає змогу визначити максимізацію цінності як єдину мету.
  3. Політична незалежність — незалежний інструмент для управління власністю, який діє віддалено від будь-яких державних функцій.

Ці три фактори тісно переплетені. Політична незалежність за відсутності прозорості або чіткої мети породить динозавра — без будь-якого керівництва чи системи стримувань і противаг. Чітка мета неможлива без прозорості, яку забезпечують незалежні оцінки та належний облік.

Прозорість

Прозорість є необхідною умовою. Без прозорості немає плану, неможливо виявити активи або консолідувати портфель та відокремити неринкові активи. Прозорість — це основний принцип визначення і розподілу відповідальності та підзвітності для розвитку операційної ефективності, поліпшення структури капіталу та створення конкурентної бізнес-моделі. За відсутності прозорості групи привілейованих осіб можуть легко вигадати аргументи для збереження статус-кво. Допоки важлива інформація про державні комерційні активи — зокрема їхній розмір, цінність і прибутковість — приховується від широкого загалу, залишається висока ймовірність того, що ці активи не матимуть пріоритетного значення у порядках денних політиків. Монетизація державних активів робить приховане державне багатство прозорим, а також посилює здатність уряду досягати соціальних цілей, на додачу до максимізації цінності активів.

Прозорість — це основний принцип визначення і розподілу відповідальності та підзвітності для розвитку операційної ефективності, поліпшення структури капіталу та створення конкурентної бізнес-моделі. За відсутності прозорості групи привілейованих осіб можуть легко вигадати аргументи для збереження статус-кво.

Прозорість і розкриття інформації є важливими компонентами в будь-якій сучасній структурі корпоративного урядування. Вони підтримують зусилля, спрямовані на підвищення якості та ефективності нагляду. Вони передбачають застосування міжнародних стандартів бухгалтерського обліку та фінансової звітності, а також здій­снення щорічних перевірок незалежними аудиторами. Усі ці складові привертають більшу увагу громадськості до діяльності державних підприємств, що, своєю чергою, забезпечує потужний стимул до вдосконалення управління, моніторингу та реалізації права власності більш ефективно.

У випадку нерухомості дотримання принципу прозорості виходить за межі створення державного кадастру, ведення обліку методом нарахувань і складання балансу, як це пропонують Буйтер[3], Танзі та Пракаш[4]. Створення холдингової компанії підключить усі пов’язані інструменти та механізми приватного сектору, що постійно застосовуються до аналогічних активів, — такі як професійна інвентаризація всіх об’єктів нерухомості, з незалежними оцінками та обліком, а також на належній правовій основі. За наявності такої інституційної платформи можна було б повністю відмовитися від ситуативних рішень, які зазвичай приймаються за умов державного врядування.

Концепція прозорості портфеля державної власності на комерційні активи також передбачає прозоре визначення темпів зростання (чи принаймні змін) та меж відповідальності, тобто прозорість такого ж рівня, як і в корпораціях, що котируються на фондових біржах, а також прозоре визначення будь-яких встановлених соціальних завдань. Коли державні органи вимагають від держпідприємств виконання соціальних завдань (окрім максимізації цінності), такі цілі мають бути прозорими — настільки, щоб їх не плутати з метою максимізації цінності.  Це означає, що державні підприємства повинні отримувати чітко визначену оплату за виконання соціальних завдань, або нести покарання — за негативні зовнішні ефекти, такі як монопольне ціноутворення чи додаткове екологічне навантаження.

Коли державні органи вимагають від держпідприємств виконання соціальних завдань (окрім максимізації цінності), такі цілі мають бути прозорими — настільки, щоб їх не плутати з метою максимізації цінності.

Запровадження комплексної політики прозорості, прикладом якої можуть бути Директиви уряду Швеції щодо зовнішньої звітності[5], повинне покласти на уряд обов’язок оприлюднювати зведений річний звіт щодо всіх державних активів, включно з нерухомістю. Таку фінансову звітність також має перевіряти міжнародно визнана аудиторська фірма. Звіт повинен консолідувати щорічні звіти про окремі державні активи, а також про активи, які ще не були корпоратизовані, наприклад, усі об’єкти нерухомості та майно, включно із земельними та лісовими ресурсами. У такому разі кожен річний звіт відображатиме об’єктивну картину розвитку державного портфеля, кожного великого об’єкта власності, його комерційної діяльності та фінансового стану, баланс доходів і видатків, відповідно до законів і загальноприйнятої практики. Належним прикладом такого рівня прозорості може бути Solidium — Фонд національного багатства Фінляндії, заснований 2008 року[6]. Крім того, також мають бути окремо вказані субсидії.

Грошові потоки між державними органами та державними майновими комплексами також повинні бути прозорими — для забезпечення ефективного використання державних коштів і можливості оцінки загальних фінансових ризиків портфеля. Оскільки ми знаємо, що фінансовий вплив державних активів може сягати значних обсягів у відсотках ВВП, сюди необхідно включати виплати дивідендів, субсидії чи рекапіталізацію збиткових підприємств (як у випадку з банками чи іншими господарськими суб’єктами).

На перспективи приватизації також негативно впливає неналежне управління фінансовими ризиками — наприклад, коли суб’єкти, які планується приватизувати, переобтяжені боргами, що зменшує їхню цінність настільки, що придбати їх можуть тільки кредитори.

Підвищення рівня прозорості може багато чого змінити. Футбольний бізнес навряд чи досяг би багатомільярдного рівня без прозорості, яку забезпечує телебачення й інтернет, а також без аналізу та ретельного вивчення кожного руху кожного гравця, кожного клубу та кожного матчу.

Чітка мета

Другий важливий принцип — постановка чіткої мети та прямування до неї — означає усвідомлення, запровадження та поширення максимізації цінності як єдиної мети управління портфелем державних активів. Для будь-якого власника така єдина мета є необхідною передумовою для узгодження його інтересів з інтересами компанії — від наглядової ради до правління та кожного співробітника. За відсутності чітко сформульованої мети результати діяльності, як правило, теж невиразні — і, швидше за все, компанія не зможе досягти успіху. Схожа ситуація описана в «Алісі в Країні чудес», коли Аліса запитує Чеширського кота: «Скажіть, будь ласка, куди мені звідси йти?» і чує у відповідь: «Це дуже залежить від того, куди ти хочеш потрапити». Вона відповідає: «Мені все одно, куди», — на що Кіт цілком обґрунтовано зауважує: «Тоді не має значення, все одно куди йти». Але ми знаємо, що в бізнесі «куди ти хочеш потрапити» важить надзвичайно багато. Більше того, дуже важливо, хто туди потрапить першим, а ще — хто дістанеться туди найефективнішим шляхом. Для державних підприємств недостатньо дістатися «кудись», як пояснює Чеширський кіт, «якщо йти достатньо довго». Як ми показали в попередніх розділах, це може призводити до величезних витрат грошей платників податків і, по суті, марнування національного багатства. Прагнучи до максимізації цінності, підприємст­во також може запроваджувати мотиваційні схеми для всіх працівників, як це зробили деякі державні підприємства Швеції (див. Розділ 7)[7].

Чітко поставлена мета має також основоположне значення для забезпечення прозорості та контролю. Кількісно визначені цільові показники дають корпоративним керівникам можливість оцінювати результати діяльності. Комерційні активи, перед якими також стоїть завдання ще й щодо реалізації державної політики, повинні оприлюднити чіткий опис такого завдання та кількісно оцінити витрати на реалізацію такої політики, незалежно від того, яким чином фінансуються відповідні витрати − за рахунок субсидій чи інакше, як передбачено Принципами ОЕСР щодо корпоративного урядування державними підприємствами від 2005 року[8].

Комерційні активи, перед якими також стоїть завдання ще й щодо реалізації державної політики, повинні оприлюднити чіткий опис такого завдання та кількісно оцінити витрати на реалізацію такої політики, незалежно від того, яким чином фінансуються відповідні витрати.

На деяких ринках державні суб’єкти господарювання мають невід’ємну перевагу над приватними компаніями, насамперед — у сфері фінансових послуг. Іноді державні органи ефективно вирішують цю проблему; наприклад, коли уряд Великої Британії оприлюднив кодекс етичних норм (правил), щоб показати, що він для залучення депозитів не буде користуватися своїм статусом власника банку Northern Rock («надійний банк», що залишився після націоналізації, на початку світової фінансової кризи, компанії Northern Rock Building Society) — як недобро­совісною конкурентною перевагою. Натомість під час порятунку страхової компанії AIG[9] у США такі заходи контролю не запроваджувалися. Тому, на думку конкурентів, AIG могла використати факт свого перебування у державній власності як інструмент недобросовісної конкурентної боротьби. ЄС має детальні та складні правила, які обмежують державну допомогу. Але схоже, що на них зважають — і у разі порушень, і у разі дотримання — в кожній країні по-різному, зокрема з огляду на кількість у ній робочих місць, яких можуть стосуватися ці обмеження. Результат переговорів про надання державної допомоги залежить від зважування економічних «за» і «проти» в кожному окремому випадку і, звісно, від політичних торгів. Основою для процвітання всіх галузей є відкрита й справедлива конкуренція, за якої уряд діє як неупереджений регулятор (захищаючи інтереси споживача). Крім того, кожен актив повинен розкривати інформацію щодо всіх видів підтримки, які він отримує від свого власника.

Політична незалежність

Незалежність від політики необхідна для забезпечення рівних умов та уникнення викривлень ринку, на якому конкурують державні комерційні активи та приватні компанії. Втім, політична незалежність діє в обох напрямах. Вона також захищає політиків — від втягнення у вирішення корпоративних суперечок, а ще — від спокуси клієнтелізму чи навіть від корупції.

Нормативно-правова база щодо державних активів повинна чітко розрізняти функції урядування державною власністю та інші функції політики, зокрема ті, які стосуються регулювання ринку. Відповідна інституційна реформа дає змогу прозоро відокремити комерційні завдання від неринкових і створює чіткий розподіл на комерційні та неринкові активи, з операційного та організаційного поглядів.

Запровадження такого розподілу є важливим, фундаментальним політичним рішенням, тому що обидва види активів потребують різних методів урядування і мають різні управлінські можливості. Відповідно, управління неринковими активами, які використовуються для реалізації державної політики, повинно відбуватися на таких самих умовах, як і впровадження будь-якої іншої державної політики. Цими активами можуть управляти державні службовці в межах урядових структур, за наявності відповідного досвіду. При цьому управління комерційними активами, як випливає з їхньої назви, має відбуватися в межах управлінської структури, подібної до структур приватних конкурентів.

Менеджери портфеля комерційних активів, щойно їх буде виведено з-під політичного контролю, отримають змогу застосувати більш професійні підходи до управління, які, своєю чергою, дозволять їм ліквідувати розрив у показниках діяльності між ними та представниками приватного сектору. Таке завдання може бути визначене у фінансовому звіті для всього портфеля активів. Цей звіт має показувати загальну цінність, прибутковість і основні фінансові дані портфеля загалом, містити поділ основних галузей для відкритого опису характеру портфеля активів, а також викликів або середовища, з якими стикається кожен актив.

Управління підприємствами може здійснюватися на комерційній основі навіть тоді, коли вони отримують державні субсидії, — наприклад, у випадках безплатного чи пільгового залізничного або автобусного перевезення пенсіонерів, або поштового обслуговування сільських чи малонаселених районів. Це повинно визначатися на конкурентних відкритих тендерах, які мають забезпечити ефективність витрат. У такому разі важливими чинниками є дотримання прозорос­ті, формалізоване уявлення про природу і цінність субсидій, а також, бажано, запровадження конкурентного процесу досягнення соціальних цілей — через певний тип державних закупівель.

Управління підприємствами може здійснюватися на комерційній основі навіть тоді, коли вони отримують державні субсидії, — наприклад, у випадках безплатного чи пільгового залізничного або автобусного перевезення пенсіонерів, або поштового обслуговування сільських чи малонаселених районів.

Політичної незалежності не завжди можна досягти, створю­ючи формально незалежну холдингову компанію. У більшості країн існують неформальні зв’язки та взаємозалежності, які створюють проблеми. Але політичну незалежність можна зміцнити, якщо вжити певних заходів.

Розширення бази зацікавлених осіб за допомогою залучення позикових коштів на основі незалежного кредитного рейтингу холдингової компанії забезпечує додатковий рівень політичної незалежності, оскільки так оцінюється сам кредитний ризик. Майже у третини ФНБ є кредитний рейтинг. Наприклад, сингапурська компанія Temasek має рейтинг, незалежний від держави, а у кредитного рейтингу компанії Mubadala в Абу-Дабі є державна гарантія. Така незалежність досі вважається неоднозначною, і залишатиметься такою, допоки не буде належно перевірена. Однак процедури, пов’язані з отриманням кредитного рейтингу, є перевіркою для компанії, а також вони надають цінну інформацію для учасників ринку. Крім того, постійні зусилля, спрямовані на підтримку чи підвищення рейтингу, неминуче сприя­тимуть більшій незалежності холдингової компанії.

Розміщення акцій холдингової компанії на фондовому ринку, безперечно, є найдієвішим засобом розширення бази зацікавлених осіб, підвищення рівня прозорості та ринкового тиску на компанію. На сьогодні тільки CITIC[10] у Китаї досі є лістинговою компанією  (у Гонконзі). Румунська державна холдингова компанія Fondul Proprietatea, заснована для надання компенсацій громадянам за майно, конфісковане у часи комуністичної диктатури, увійшла до лістингу в 2011 році. Однак у цьому випадку держава поступово продала всі свої акції, тому нині ця компанія є повністю приватною. Але перед її приватизацією румунський уряд запровадив ще одну новацію в управлінні державним багатством — передав управління холдинговою компанією та її портфелем американській компанії з управління активами Franklin Templeton Investments. Безперечно, при цьому уряд дієвим способом продемонстрував своє відсторонення від управління власністю, отримавши управління портфелем за допомогою відкритого конкурентного процесу.

Позбавлення від залежності

Політичну незалежність, як і довіру, завоювати нелегко. Навіть для створення вигляду незалежності від політичного втручання необхідна самодисципліна. При цьому одна маленька помилка здатна перекреслити всі докладені зусилля — і похитнути віру громадськості та зацікавлених сторін у тому, що держава та її представники дійсно відмовилися від кон’юнктурного політичного втручання.

І розвинені країни, і ті, що розвиваються, повинні позбавлятися залежності від державного володіння значними активами. Розвинені західні країни мусять змінюватися, тому що вони перебувають на межі банкрутства і не можуть собі дозволити нехтування незадіяними ресурсами на своїх балансах.

А країни з перехідною економікою для підвищення свого економічного зростання мають переглянути своє ставлення до державних активів, як це стверджують Джон Міклтуейт і Адріан Вулдрідж у своїй нещодавній книзі «The Fourth Revolution: The Global Race to Reinvent the State» («Четверта революція: всесвітні перегони за переосмисленням держави»)[11]. Ера «розумного урядування» вже почалася, і схоже на те, що Захід у цих перегонах програє. У переліку найрозвиненіших у галузі управління державним багатством урядів немає США, але можна побачити країни Азії та, до певної міри, країни Європи. Рушійною силою тут виступає те, що ці країни — можливо, через свій розмір — визнали, що таке змагання уже триває.

Ера «розумного урядування» вже почалася, і схоже на те, що Захід у цих перегонах програє. У переліку найрозвиненіших у галузі управління державним багатством урядів немає США, але можна побачити країни Азії та, до певної міри, країни Європи.

Перехід до професійного управління державними активами потребує прийняття активних рішень. До такого переходу часто спонукає різке «пробудження» у розпал кризи, що дає змогу мобілізувати політичну волю до протидії групам привілейованих осіб, які отримують пряму вигоду від державних активів. Говорячи про згубні наслідки політики в інтересах таких осіб для економічного зростання та демократії, економіст Мансур Олсон стверджував: тільки війна чи революція можуть припинити непродуктивний і дорогий пошук ренти привілейованими колами[12].

Можливо, саме тому, коли 1979 року уряд Тетчер започаткував реформи як спосіб подолати тривалу кризу 1970-х років у Великій Британії, його вважали безсумнівним чемпіоном у цьому, — так з’явився термін «тетчеризм». Великій Британії, безсумнівно, вдалося оживити економіку країни — завдяки потужній хвилі структурних реформ та приватизації протягом 1980–1990-х років. Але все одно слід зауважити, що це відбулося в умовах існування сильної держави, ринків, які все ще функціонували (зокрема фінансових ринків), та розвиненого громадянського суспільства, здатного «переварити» такі значні перетворення.

Ми вважаємо, що навіть такі високорозвинені країни, як Велика Британія, можуть отримати значну користь від інституціалізації таких змін у ще більш прозорий спосіб, коли державні права власності чітко відокремлюються від регуляторних обов’язків держави. Незалежні інститути з чіткими завданнями дають змогу зосередити дискусії на результатах, таких як фактично надані послуги та продукти.

Ми вважаємо, що навіть такі високорозвинені країни, як Велика Британія, можуть отримати значну користь від інституціалізації таких змін у ще більш прозорий спосіб, коли державні права власності чітко відокремлюються від регуляторних обов’язків держави.

Оскільки значна частина багатства належить місцевим органам влади, країна отримає користь від передачі своїх державних комерційних активів не тільки до ФНБ на рівні центральних урядових органів, а й до окремої холдингової компанії чи «місцевого» фонду багатства на рівні місцевих органів влади.

Державні холдингові компанії в Азії часто є інструментами державного капіталізму — у чомусь подібними до колишньої Ост-­Індської компанії — активними глобалізаторами, що діють за кордоном частково як комерційні організації, а частково — як напівофіційні агенти уряду своєї країни. Багато з них зацікавлені не тільки в тому, щоб їхні уряди надавали пільгові кредити і дипломатичну підтримку, а й у будівництві інфраструктури — доріг, лікарень та шкіл — в обмін на гарантований доступ до сировини[13].

Європейські ФНБ в Австрії та Фінляндії запровадили модель професійної холдингової компанії швидше як захисний механізм, щоб забезпечити кращу форму свого портфеля як інструменту розвитку та щоб уникнути захоплення життєво важливих державних активів суб’єктами іноземних державних компаній чи представниками кумівського капіталізму.

У розділах 10–13 ми детальніше розглянемо, як діють сучасні ФНБ і як вони могли б діяти у багатьох інших країнах.

Примітки

[1] «Корупція з китайськими характеристиками» («Corruption with Chinese characteristics»), Financial Times, 12 серпня 2014 р.

[2] Фукуяма (2014).

[3] Буйтер (1983).

[4] Танзі та ін. (2000).

[5] Уряд Швеції (2007).

[6] Solidium (2013).

[7] «Ласкаво просимо до ринкових методів» («Welcome to the ways of the market»), Financial Times, 12 листопада 1999 р..

[8] ОЕСР (2005).

[9] Американська міжнародна група (American International Group).

[10] CITIC (колишня назва — Chinа International Trust and Investment Corporation) — державна інвестиційна компанія Китайської Народної Республіки, створена 1979 року з метою залучення іноземного капіталу, запровадження передових технологій і наукових підходів до операційної діяльності та методів управління (Прим. пер.).

[11] Міклтуейт і Вулдрідж (2014).

[12] Олсон (1982).

[13] «Ост-Індська компанія: компанія, що правила хвилями» («The East India Company: the Company that ruled the waves»), The Economist, 17 грудня 2011 р.

VoxUkraine — унікальний контент, який варто читати. Підписуйтесь на нашу e-mail розсилку, читайте нас в Facebook і Twitter, дивіться актуальні відео на YouTube.

Ми віримо, що слова мають силу, а ідеї – визначний вплив. VoxUkraine об’єднує найкращих економістів та допомагає їм доносити ідеї до десятків тисяч співвітчизників. Контент VoxUkraine безкоштовний (і завжди буде безкоштовним), ми не продаємо рекламу та не займаємось лобізмом. Щоб проводити більше досліджень, створювати нові впливові проекти та публікувати багато якісних статей, нам потрібні розумні люди і гроші. Люди є! Підтримай VoxUkraine. Разом ми зробимо більше!


Sorry, Comments are closed!

Застереження

Автори не є співробітниками, не консультують, не володіють акціями та не отримують фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний