Альтернативні шляхи західної інтеграції України під час та після коронакризи

У міру того, як ЄС, НАТО та їхні держави-члени все більше поглинаються внутрішніми і зовнішніми викликами, Київ і друзі України повинні шукати нові шляхи для підвищення безпеки, стійкості та зростання України до моменту її приєднання до двох найбільших західних структур.

Такими шляхами можуть стати більш інтенсивний і якісно новий розвиток двосторонніх відносин з дружніми державами по всьому світу, включаючи США. Крім того, в Східній Європі Україна, Грузія і Молдова мають спробувати розвивати багатосторонні структури з посткомуністичними країнами-членами НАТО і ЄС. Ця стаття продовжує серію матеріалів про геополітичне значення коронакризи та її наслідків, початої авторами нещодавно у київській газеті «Дзеркало тижня» та на сайті Європейської ради з міжнародних відносин у Берліні [1].

Далекосяжні політичні наслідки триваючої пандемії для системи міждержавних відносин є особливо небезпечними для слабких держав, розташованих в геополітичних т.зв. «сірих зонах», тобто тих, що не мають міжнародної інституційної прив’язки[2]. Такі країни, як Україна, Грузія і Молдова, які не є великими військовими або економічними державами і недостатньо включені в значущі оборонні альянси або торговельні союзи, піддаються особливим ризикам[3]. Для Києва, Тбілісі і Кишинева ця багатогранна криза може мати ще й той неприємний наслідок, що і без того буксуюча інтеграція цих країн в західні організації тепер ще більше сповільниться[4].

Проблеми з ЄС та НАТО

Такі програми, що включають Україну, як «Східне партнерство» ЄС чи Індивідуальний план партнерства з НАТО, швидше за все, будуть і далі існувати, а може, і будуть посилені[5].  Більш того, у 2019 році Україна недвозначно включила ціль повного членства в НАТО і ЄС у свою Конституцію. Тим не менш, ці організації, ймовірно, будуть ставати більш інтровертними, зважаючи на зростаючу міжнародну невизначеність і внутрішню нестабільність їхніх країн-членів протягом цього року.

Уже в 2019 році українські політики та експерти були глибоко розчаровані низкою, на думку Києва, скандальних західноєвропейських рішень і сигналів. Це стосувалося необґрунтованого повернення російської делегації до Парламентської асамблеї Ради Європи, з якої вона була виключена через напад РФ на Україну в 2014 році, або ж дивного примирливого повороту в риториці президента Франції Еммануїла Макрона щодо Москви. Більш того, у Макрона – як швидко з’ясувалося після його ініціативи – в інших країнах Західної Європи чимало прихильників у тому, щоб змінити характер відносин ЄС з Росією і почати з нею нове партнерство у сфері безпеки.

Німеччина останні роки багато в чому підтримувала Україну[6]. Однак, Берлін продовжує викликати роздратування в Києві й інших східноєвропейських столицях своєю короткозорою наполегливістю з приводу завершення будівництва газопроводу «Північний потік-2» через Балтійське море[7]. Німецька та австрійська влада продовжують підтримувати спірний підводний трубопровід навіть з урахуванням постійно зростаючого протягом 2019 року опору проти цього сумнівного проекту у Східній Європі та США.

Схоже, що в 2020 році міжнародне становище таких країн, як Україна, Грузія і Молдова стане ще гіршим. З початком епідемії коронавірусу світова політика ускладнюється з кожним тижнем. Європейський Союз та його держави-члени сьогодні не тільки зайняті пандемією та її різними економічними наслідками. Вони водночас зіштовхуються з новою кризою біженців на півдні Європи, важкою ситуацією на Близькому Сході і в Африці, все більш складними відносинами з Туреччиною і непередбачуваним президентом США, який інакше ніж попередні господарі Білого дому розуміє принципи трансатлантичної солідарності.

Нещодавні амбівалентні тренди

Не усі останні зарубіжні тенденції невигідні для України. Політичні, економічні та соціальні наслідки пандемії, що посилюються в наш час, для Росії можуть, як сподівається не тільки Київ, послабити зовнішньополітичний авантюризм Кремля. Незграбна спроба Москви витіснити – в першу чергу, американських – виробників сланцевої нафти зі світового ринку і таким чином «покарати» США за їхні нещодавні санкції проти «Північного потоку-2» вже призвела до втрати частини міжнародних ринків російської енергетичної промисловості та обвалу цін на її товари.

Більше того, у Москві сьогодні знову уважно стежать за передвиборчою кампанією в США і явно не хочуть, щоб кандидат від Демократичної партії виграв президентські вибори у листопаді 2020 року. У жовтні 2021 року парламентські вибори в Німеччині можуть призвести до вступу відносно проукраїнської партії зелених у новий уряд ФРН. Тим не менш, імовірно сприятливий вплив цих та інших можливих політичних зрушень на міжнародні відносини України станом на весну 2020 року залишається невизначеним. 

Що стосується двох основних зовнішньополітичних цілей України – вступу до НАТО і ЄС, то сьогодні перспективи їх втілення виглядають складніше, ніж до початку поточного світової кризи. Уже після перемог Помаранчевої революції 2004 року і Революції гідності 2014 року політична й інтелектуальна еліта України була неодноразово незадоволена політикою Брюсселю. Наприклад, у 2008 році офіційні заявки Києва та Тбілісі на вступ до НАТО не були відхилені. Більш того, було заявлено, що в майбутньому вони стануть членами НАТО. Тим не менш, їхній прийом до Північноатлантичного альянсу був дивним чином відкладений на невизначений період. У відповідь на офіційні запити України і Грузії про вступ до НАТО не були прийняті ні Плани дій щодо членства, ні будь-які інші дорожні карти з приєднання цих країн до альянсу.

Укладення Києвом і ЄС у 2014 році після Революції гідності великої Угоди про асоціацію не привело до формальної зміни традиційно невизначеної позиції ЄС щодо можливості майбутнього членства України в Союзі. Приєднання України до ЄС, щоправда, також ніколи офіційно не виключалося будь-якими органами Євросоюзу. Але в текстах української, а також грузинської і молдавської угод про Асоціацію з ЄС немає жодних однозначних посилань на майбутню можливість їхнього вступу в Союз.

Нерелевантність прикладу Балканських країн

Безумовно, Україна, Грузія і Молдова сьогодні ще далекі від стандартів, необхідних для вступу в ЄС[8]. Однак країни Західних Балкан, які ще не вступили в Союз, але сьогодні вже мають офіційну перспективу членства або навіть ведуть переговори про вступ, якісно майже не перевершують Україну або Грузію. Останнім у своєму просуванні в бік ЄС продовжує заважати їхня нездатність перейти від пострадянської олігархічної до більш сучасної моделі. Але все ж, нерозвиненість довгострокової стратегії, брак політичної волі та зайвий страх перед Росією у Брюсселі є, мабуть, головними причинами відсутності будь-яких однозначних формулювань в рішеннях Ради або Комісії ЄС про можливість майбутнього членства України, Грузії та Молдови[9].

У наш час накопичення внутрішніх проблем в державах-членах НАТО і ЄС, а також необхідність для цих організацій адаптуватися до нової реальності під час і після пандемії є поганою новиною для таких кандидатів, як Україна, Грузія і Молдова. Триваюче розширення НАТО і ЄС на Західних Балканах може і надалі проходити більш-менш безперешкодно, про що свідчить нещодавній вступ Північної Македонії до Північноатлантичного альянсу. Однак, це пов’язано з тим, що колишні югославські республіки і Албанія частково вже є членами НАТО і ЄС і/або перебувають в їхньому оточенні. Тому поточні та майбутні успіхи подальшої євроатлантичної інтеграції балканських країн матимуть мало позитивних наслідків для України, Грузії і Молдови. А можливі проблеми і поразки в майбутній інтеграції Західних Балкан навпаки будуть впливати негативно на загальний процес зміцнення ЄС і НАТО.

Все це означає, що Київ, Тбілісі і Кишинів повинні переосмислити свої тактичні короткострокові і середньострокові пріоритети у зовнішній політиці і способи їх досягнення. Членство в ЄС і НАТО, безумовно, залишиться їхніми головними цілями. Але цих цілей, зважаючи на зростаючі геополітичні невизначеність і нестабільність, буде складно досягти в найближчій перспективі. На цьому тлі Україні, Грузії і Молдові доведеться замислитися про те, що робити в той більш-менш тривалий період часу, коли протягом кількох років їхнє нинішнє міжнародне становище докорінно не зміниться, і вони поки залишаться в геополітичній «сірій зоні».

Новий шанс після американських виборів?

Найбільш очевидним тимчасовим рішенням для Києва буде максимально швидке і багатостороннє поглиблення двосторонніх зв’язків з тими країнами, які вже мають або незабаром матимуть більш-менш проукраїнські уряди. Наприклад, Київ міг би постаратися принципово оновити та розширити маловідому Хартію про стратегічне партнерство США-Україна 2008 року[10]. При цьому Київ міг би послатися в переговорах з Вашингтоном на повагу, яку Америка висловила щодо українських кордонів, суверенітету і цілісності у знаменитому Будапештському меморандумі 1994 року про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї[11]. Змістом поновленої двосторонньої Хартії 2008 року можуть стати:

• надання більш чітких, ніж це було в Будапештському меморандумі, американських гарантій безпеки Україні до моменту її вступу до НАТО;
• новий пакет співпраці Вашингтона з Києвом у сфері безпеки.

У цьому випадку апгрейд сьогоднішньої Хартії між США і Україною призвів би до якісно нової угоди між двома країнами. Вона могла б включати Великобританію як ще одного підписанта Будапештського меморандуму 1994 року або навіть Канаду й низку інших особливо проукраїнських західних країн. В ідеалі, новий пакт між Києвом і Вашингтоном містив би положення, схожі на статті Договору про взаємну оборону 1953 року між Сполученими Штатами і Республікою Корея або формулювання аналогічних зобов’язань про військову допомогу, які США взяли на себе у двосторонніх угодах зі своїми іншими найближчими союзниками, що не входять до НАТО, по всьому світу.

Перспективи такої фундаментальної зміни міжнародної залученості Києва поки нечіткі, але інші напрямки для поліпшення українських міжнародних зв’язків більш визначені. Відносини України з кількома східноєвропейськими країнами з проукраїнськими і/або скептично налаштованими до Росії урядами можуть і повинні бути поліпшені вже сьогодні[12]. Це стосується як невеликих країн, таких як Естонія, Латвія, Литва чи Словаччина, так і більших держав, таких як Польща і Румунія. Україна, Грузія і Молдова повинні не тільки прагнути до більш тісних двосторонніх зв’язків з цими країнами. Вони могли б також спробувати створити з ними, а також з іншими східноєвропейськими державами, нові багатосторонні структури, які б перетинали кордони НАТО і ЄС.

Різновиди Міжмор’я

Фактично ця стратегія вже була випробувана у грудні 2005 року, коли Естонія, Грузія, Литва, Латвія, Молдова, Північна Македонія, Румунія, Словенія та Україна створили в Києві т.зв. Співдружність демократичного вибору. Деякі з цих дев’яти країн були тоді членами ЄС і/або НАТО, а деякі ні. Однак ця Співдружність так і не розгорнула якусь помітну діяльність і сьогодні є забутою.

Схожою стратегією для України, Грузії і Молдови на найближче майбутнє могла б стати спроба увійти в уже існуючі багатосторонні регіональні проекти. Це, перш за все, т.зв. Ініціатива трьох морів дванадцяти східних країн-членів ЄС (Австрія, Болгарія, Хорватія, Чехія, Естонія, Угорщина, Латвія, Литва, Польща, Румунія, Словаччина та Словенія), створена у 2016 році, і т.зв. Бухарестська дев’ятка – група країн, що складають східноєвропейський фланг НАТО (Угорщина, Чехія, Словаччина, Польща, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, Болгарія), сформована в 2015 році[13]. Ініціатива трьох морів фокусується на інфраструктурі і транспорті, а Бухарестська дев’ятка на безпеці й обороні. Таким чином, обидві організації стосуються аспектів східноєвропейської геоекономіки і геополітики, що мають вирішальне значення для захисту, стійкості і розвитку України, Грузії і Молдови[14]. Розширення Ініціативи трьох морів на схід могло б статися при одночасній підтримці Брюсселя і Вашингтона, а зміцнення Бухарестської дев’ятки – в рамках уже існуючих спеціальних партнерських відносин НАТО з Україною і Грузією.

Ще однією стратегією для Грузії і України як країн-заявників до НАТО, а також, можливо, для Азербайджану і Молдови, які не мають планів щодо вступу в альянс, було б переконати Сполучені Штати більш активно підтримувати вже існуючу Організацію за демократію та економічний розвиток цих чотирьох країн (ГУАМ), засновану в 1997 році. Можна було б спробувати переконати Вашингтон запропонувати цим чотирьом країнам еквівалент Балтійської хартії США, укладеної в 1998 році з Естонією, Латвією і Литвою[15], або Адріатичної хартії США, підписаної в 2003 році з Албанією, Хорватією та Північної Македонією[16]. Така Хартія США-ГУАМ оновила і розширила б існуючі сьогодні двосторонні Хартії стратегічного партнерства Вашингтона з Києвом і Тбілісі і забезпечила б чотирьом колишнім радянським республікам хоча б деяку включеність в міжнародну систему безпеки[17].

Вищесказане не означає, що не можуть з’явитися і зовсім нові формати взаємодії в Центрально-Східній Європі, які б сприяли розкриттю людського та економічного потенціалу при використанні особливої ​​регіональної «центральноєвропейської ідентичності» як частини загальноєвропейської цивілізації. Україна, Грузія і Молдова, а також їхні міжнародні друзі, можуть і повинні подумати про різні формати, які зміцнили б зовнішню залученість і геополітичне становище цих країн. У Києва є ряд альтернативних шляхів для постійного просування своєї інтеграції на захід, навіть не починаючи поки формальну процедуру вступу до НАТО і ЄС.

Висновки

У 2020 році геополітична нестабільність існуючої системи міжнародних відносин у Східній Європі, мабуть, буде збільшуватися з кожним місяцем через нові політичні, економічні і соціальні наслідки поширення коронавірусу. Ще до початку пандемії деякі внутрішні процеси в ряді західних країн, включаючи Великобританію, США чи Францію, створювали невизначеність щодо ідентичності та майбутнього НАТО та ЄС. Все це означає, що збереження сьогоднішнього статус-кво або повернення до нього після кризи малоймовірні. Зокрема, міжнародні структури, мабуть, будуть або ставати, принаймні тимчасово, більш закритими, або істотно трансформуватися, що може створити нові можливості.

Рішуче використання нових несподіваних шансів для підвищення міжнародної включеності країн сьогоднішньої «сірої зони» стане можливим тільки за умови радикальних соціально-економічних змін в Україні, Грузії та Молдові. Недосягнення істотного прогресу в проведенні реформ може закрити шлях до НАТО і ЄС на тривалий період – а може, і назавжди (в чому, звичайно, вкрай зацікавлена ​​Росія). У «новому чудовому світі», в який Україна зараз входить, як ніколи необхідні креативність і винахідливість, а також політична воля і ефективний діалог з суспільством для того, щоб уникнути нових пасток і скористатися можливостями, що відкриваються.

Керівництву та суспільству України в наступні місяці необхідна побудова оновленого і узгодженого бачення подальшої інтеграції своєї нації в євроатлантичний простір до моменту отримання формальної перспективи членства і початку процесу вступу до ЄС і НАТО. Яким би в майбутні роки не був розвиток світу – зміцнення міжнародної та внутрішньої безпеки України, а також її поступове входження і закріплення в різних міждержавних об’єднаннях ліберальних демократій світу залишаються першочерговими завданнями Києва. Навіть в умовах абсолютно нової розстановки міжнародних сил в результаті кризи основи української зовнішньополітичної стратегії можуть і повинні залишитися незмінними. Однак конкретна тактика і наступні кроки втілення цієї стратегії в майбутньому вимагають комплексного переосмислення, творчого доопрацювання і гнучкої адаптації.

Примітки