Брекзит: тріумф демократії чи свідчення її вразливості

Чи не є Брекзит насправді свідченням вразливості демократії?

Автор:

Рішення про вихід Великобританії з ЄС («Брекзит») може видатись ознакою демократії – політики передали народу право зробити важливе рішення і прийняли результат референдуму як «наказ, який треба виконувати». Але чи не є Брекзит насправді свідченням вразливості демократії? Ця стаття про те, чому проведення референдуму в британській демократії було надто ризикованим кроком і чому саме рішення провести референдум та його результат стали наслідками помилок британських лідерів, а не лише об’єктивних обставин.

На перший погляд, референдум щодо виходу Сполученого Королівства з ЄС може викликати захоплення британською демократією. Адже саме народ отримав право прийняти таке важливе рішення. І перші наслідки формально незобов’язуючого референдуму вагомі – ініціатор референдуму та лідер прихильників членства країни в ЄС, Прем’єр-міністр Великобританії Девід Кемерон подав у відставку та заявив про те, що рішення, прийняте на референдумі, необхідно виконати.

Але насправді ці події можуть свідчити про вразливість демократії та її залежність від правильних рішень лідерів. Це особливо важливо зрозуміти у світлі можливих референдумів щодо майбутнього ЄС у інших країнах.

Перш за все, як пише Кеннет Рогофф, відомий економіст та дослідник державної політики, прийняття настільки важливого рішення потребувало значно більшої впевненості у його правильності.

Він запитує: чи достатньо один раз отримати 52% (!) голосів для того, щоб зробити крок, який змінить долю всієї нації? Адже у більшості країн “навіть на шляху до розлучення створюються більші перешкоди”. Вже не говорячи про зміни конституції, які в багатьох країн є результатом тривалого обговорення і серії голосувань. В той же час у Британії лише 37,5% населення із правом голосу підтримало рішення, яке може стати доленосним для всієї країни.

І є підстави вважати, що певна частина учасників голосування не надто добре розуміла, за що голосує. Хоча на глибші дослідження результатів референдуму слід почекати, вже з’являються свідчення про те, що багато британців, що проголосували за вихід із ЄС, стурбовані результатом референдуму. Згідно телефонним опитуванням газети Mail on Sunday, 7% тих, хто проголосував за вихід Британії з ЄС, вже говорять про те, що змінили би свій голос на користь членства в ЄС. А статистика пошуковика Google показує, що британці почали масово цікавитись тим, «що таке ЄС» і «що станеться після виходу з ЄС» – щоправда, вже після завершення референдуму. Цьому є своє пояснення.

37
Джерело

Чому проведення референдуму було надто ризикованим для Великої Британії

Досвід

Кожна демократія має особливості. Великобританія є чітко вираженою представницькою демократією. На виборах населення обирає своїх представників на основі заявлених програм та оцінює їхню роботу на наступних виборах. Референдуми надзвичайно рідкісні для Британії. За всю історію країни відбулось лише три загальних референдуми (два попередні у 1975 та 2011 рр.). Відтак, цей інструмент є новим та незвичним для країни.

Голосування за інше

Небезпекою є те, що у країнах зі слабкими традиціями прямої демократії виборці не стільки відповідають на поставлене на референдумі питання, скільки висловлюють своє ставлення до ситуації в країні та її лідерів. Дослідження показують, що на референдумах щодо глибшої інтеграції з ЄС у таких країнах, як Франція та Данія, на користь поставленого питання голосували переважно ті, хто підтримував правлячі політичні сили. Тобто референдум щодо конкретного питання певною мірою перетворювався на голосування за довіру чи недовіру владі. Частково і тому, що саме влада слугувала тлумачем домовленостей, часто дуже технічного характеру, які вона досягала в рамках ЄС.

У самій Великобританії проти виходу з ЄС виступала більшість політичних еліт, в той час як прихильники Брекзиту намагались якомога більше дистанціюватись від решти політикуму та експертів. Звідси і фраза одного із лідерів кампанії за вихід з ЄС, між іншим випускника Оксфорду та міністра юстиції, Майкла Гоува: «Ми вже ситі по горло експертами!». Таким чином, для багатьох британців референдум став можливістю висловити розгніваність на «віддалених від народу» еліт.

Проблема інформування виборця

Іншою проблемою є поінформованість та компетентність виборців. Прихильники прямої демократії зауважують, що референдуми можуть покращувати якість політики. Так, дослідження показують, що у Швейцарії регулярні референдуми покращують поінформованість громадян та дисциплінують політиків. Проте “референдуми слід супроводжувати заходами, що підвищують політичні знання громадян та сприяють раціональній дискусії». Важливими є збалансованість та справедливість кампаній. Але щоб досягти цього, зазвичай потрібні час та досвід – яких у британців перед лише третім референдумом в їхній історії не було.

Очевидно, що референдум щодо виходу країни з ЄС не був найкращою можливістю здобути такий досвід. Кампанія відзначилась «численними неправдивими заявами із різкими ознаками ксенофобії та расизму». Деякі ЗМІ постійно тиражували неправдиві повідомлення, наприклад про загрозу навали мігрантів із Туреччини, що стало важливим чинником впливу на громадську думку. Цілком можливо, що цього можна було би уникнути, якби референдум був усталеним інститутом у Великобританії.

Якість дискусії могла бути вищою, якби референдуму передували парламентська дискусія та/або прийняття рішення щодо Брекзиту у парламенті. Адже референдум не повинен бути заміною звичних демократичних інструментів, а може доповнювати їх. Натомість у Великобританії відсутність парламентських дискусій та політичного рішення створила вакуум, у якому розгорнулась популістична кампанія.

Криза еліт: непотрібний референдум та непереконливе лідерство

Саме рішення провести референдум називають жахливою політичною помилкою Девіда Кемерона. В країнах, де референдуми є рідкістю і не визначено чітких законодавчих підстав для їхнього проведення, вони часто стають наслідком бажання політиків уникнути відповідальності за складні рішення або інструментом політичної боротьби. Таким інструментом і став референдум 2016 року.

Адже ініціатива щодо його проведення не прийшла знизу, від «звичайних» британців. Референдум став спробою Кемерона погасити конфлікт всередині своєї партії – Консервативної партії – та зберегти владу.

Справа в тому, що британська партійна система була інституціолізована задовго до появи питання ЄС у політичному порядку денному. Тому в обох найбільших партіях є як опоненти, так і прихильники членства країни в ЄС. Особливо сильним поділ останнім часом був серед Консерваторів – і він поглиблювався на тлі зростання популярності євроскептичної партії UKIP.

Внутрішньопартійні суперечки існують уже давно і створювали чимало проблем попереднім лідерам Консерваторів, в т. ч. Маргарет Тетчер та Джону Мейджору. Але лише Кемерон вирішив використати референдум для того, щоб консолідувати свою партію, а зокрема своє лідерство у ній. Якби британці проголосували за членство в ЄС, а на це сподівався Кемерон, запал євроскептиків у його партії помітно би згас, а його позиції посилились. З іншого боку, він вирішив призначити референдум у ситуації, коли абсолютна більшість британських депутатів підтримувала членство в ЄС, а майже всі фахівці попереджали про негативні наслідки виходу з ЄС. Таким чином, Кемерону дорікають те, що він поставив на шальки терезів майбутнє країни заради інтересів партії і свого лідерства. Саме тому це рішення прем’єра деякі впливові політики, наприклад, міністр фінансів Джордж Осборн, та журналісти охарактеризували як “авантюру” та “неймовірно безвідповідальний крок”.

367
Джерело

Крім того, маневруючи протягом тривалого часу між частинами своєї партії, він довго вів політику, що вибила його з сідла у вирішальний момент – Кемерон втратив здатність переконливо агітувати за членство в ЄС. Адже в той час як кампанію на користь Брекзиту з повною силою очолили популіст Борис Джонсон та євроскептики з UKIP, лідером прихильників ЄС став Кемерон – політик, що роками критикував ЄС і називав себе євроскептиком. З одного боку, дана ним ще 2007 року перша обіцянка провести референдум з питань подальшої інтеграції Британії в ЄС та критична до ЄС риторика допомагала Кемерону залучити підтримку євроскептиків як всередині, так і за межами партії. Таким чином, він отримував тактичні перемоги, при цьому відтерміновуючи виконання обіцянки. Але з іншого боку, настав момент, коли Кемерон був змушений або виконати обіцянку, або відмовитись від неї – і ризикнути своїм лідерством та цілісністю партії. Він обрав перший варіант, сподіваючись на впевнену перемогу – і бажаючи повторити успіх референдуму 1975 року, на якому британці підтримали членство в ЄС.

Але «помірний євроскептицизм Кемерона означав, що він не мав переконливої відповіді на жорстку кампанію прихильників Брекзиту», особливо після того, як значної гостроти набули питання імміграції та політики економії державних коштів.

Саме його уряд значною мірою відповідає за ці дві причини невдоволення британців. Уряд консерваторів роками використовував жорстку риторику про необхідність скорочення міграції та ставив нереалістичні цілі щодо зниження кількості іммігрантів. Проте, як зауважує професор економіки Оксфордського університету Саймон Рен-Льюіс, уряд практично не робив для цього реальних кроків, усвідомлюючи важливість міграції для економіки. Водночас британці переживали наслідки політики жорсткої економії державних коштів, яка призвела до втрати близько 1 млн робочих місць у державному секторі та проблем із фінансованою державою системою медичної допомоги NHS. Шукаючи відповідальних, частина британців, що потерпали від наслідків кризи, звернула увагу на мігрантів. Поширеним стало уявлення про іммігрантів як «туристів за послугами держави». Це призвело до того, що в той час як більшість британців не вважала іммігрантів шкідливими для себе особисто (лише 19% у березні 2016 року), іммігранти сприймались як погані для країни загалом, зокрема для медичної системи (55%). В той час як добре відомо, що чистий внесок іммігрантів, особливо з ЄС, в економіку Британії є додатним, Кемерон не зробив нічого, щоб зупинити нагнітання антиіммігрантських настроїв. Як зауважує Рен-Льюіс, на той момент це було для нього зручно, адже інакше йому довелося б узяти на себе відповідальність за скорочення державного фінансування соціальної сфери.

04Brexitmyths-web1-master675
Джерело

В умовах непереконливого лідерства Кемерона мобілізувати прихильників ЄС могла би найбільша опозиційна та переважно проєвропейська Партія Лейбористів. Проте її лідер Джеремі Корбін щиро зізнався, що сила його бажання зберегти країну в ЄС за 10-бальною шкалою не перевищує семи з половиною балів. Його активність за цією ж шкалою була нижчою, що викликало питання про недовіру лідеру партії. Таким чином, кампанія прихильників членства Великобританії в ЄС не мала переконливих лідерів із чіткою позицією на найвищому рівні.

Двома словами

Доленосне рішення про вихід Сполученого Королівства з ЄС стало наслідком ризикованого кроку британського лідера на тлі внутрішньопартійної кризи з використанням нетипового для британської демократії інструменту без жодних додаткових запобіжників. Брекзит не став ілюстрацією демократії, а натомість засвідчив її вразливість та залежність від якості дій лідерів.


Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний