Чекаючи на сову Мінерви

Чи посилить пандемія запит на експертний уряд? Відповідь на статтю Кирила Пасенюка

Автор:

Соціальні мережі зрівняли статуси фахівця та блогера-любителя. Тому сподіватися на те, що пандемія підвищить запит на експертне знання, марно – адже багато людей довіряє порадам зірки Інстаграму не менше, ніж словам лікаря з багаторічним досвідом.

Хоча більшість людей пам’ятає Мішеля де Нотрдама як Нострадамуса, автора провісницьких текстів, насправді він був успішним лікарем. Серед іншого, цей випускник знаменитої медичної школи університету Монпельє відзначився зусиллями з боротьби проти чуми. Сьогодні його поради пити кип’ячену воду, регулярно міняти хворому постіль і купатися, аби уникнути зараження, видаються простуватими (хоча дві останніх практики дозволяють принаймні частково зменшити контакт із блощицями-носіями Yersinia pestis). 

Попри наївність, поради доктора де Нотрдама були набагато кориснішими, ніж інші розповсюджені в Середні Віки способи боротьби з чумою. Чого вартує лише рецепт Джентіле де Фоліньйо обмазувати людськими екскрементами і заклеювати пластирем бубони [1] або анонімна порада оселитися у вигрібній ямі [2], адже це начебто має призвичаїти організм до бруду й посилити його спротив заразі. Головний парадокс полягає у тому, що люди дослухалися до порад де Фоліньйо так само часто, як і до приписів де Нотрдама. 

Глупоту не варто вважати рисою історичних Темних Віків. Коли у 1902 р. Рональд Росс відкрив, що комарі-анофелеси переносять Plasmodium falciparum (збудника малярії) і порадив організувати систематичну кампанію з їх винищення, його пропозицію зустрічали глузуванням від Калькутти до Фрітауна [3]. Як наслідок, у Європі від малярії потерпали аж до 1970-х років.

Пандемія КОВІД-19 зародила серед освічених громадян світу сподівання, викладені в тексті Кирила Пасенюка, що тепер морок популізму зійде, а попит на експертне знання зросте. На жаль, чекаючи на зліт сови Мінерви в сутінках, інтелектуали зазвичай натрапляють лише на верфольфа темної сторони людської природи. Коли в 1902р. на Донбасі розгорілася епідемія холери, населення нападало на лікарів, які приїхали йому допомогти [4]. А коли  у 1918 р. Карлош Сейдл, голова служби охорони здоров’я Бразилії, запропонував ввести карантинні заходи, аби убезпечити населення від «європейської хвороби» (тобто «іспанського грипу»), сатиричний журнал Careta взяв його на кпини і звинуватив, що під виглядом захисту від хвороби, яка є хіба що limpa-velhos («убивцею стариганів»), той прагне встановити «наукову диктатуру» й обмежити свободу громадян [5]

Обмежений обсяг цього есе не дозволяє навести інші приклади хибності твердження, начебто “страх смерті змушує людей шукати відповіді у експертів та фахівців”. Але і запропонованих досить, аби зрозуміти: насправді страх змушує людей шукати порятунку де завгодно. Комусь може пощастити – і він звернеться до спеціаліста, а інший у пошуках порятунку практикуватиме уринотерапію. Тому я б не надто покладався на “запит суспільств на правду та здоровий глузд в умовах кризи”. Різні наслідки у цих двох випадках визначає не намір пацієнта (він однаковий: здоров’я і довголіття), а структурні чинники, тобто наявність спеціальних інституцій, які унеможливлюють рівний статус лікаря-епідеміолога з 25-річним стажем і цілителя, який обіцяє одужання в склянці сечі.

Проблема полягає у тому, що у суспільстві соціальних мереж і мобільного Інтернету триває перманентна ерозія статусів, тому влоґер користується не меншою довірою, ніж науковець. Адже доба Всесвітньої Мережі – це доба «глобального села», з притаманним слуховій культурі домінуванням усної мови, емоційності, чуток і відсутністю єдиної точки зору [6]. Подібно до того, як середньовічні селяни довіряли чуткам, що життя у вигрібних ямах рятує від чуми, сьогодні деякі люди вірять, що вакцинація призводить до аутизму. Всі віки стають темними, коли статуси дипломованого лікаря і шарлатана не можна виміряти й порівняти, адже відсутня єдина система мір і ваг.

Це напряму стосується популізму, який з дискурсивної точки зору  характеризується перформативним звеличенням низького стилю [7]. Іншими словами, популізм – це демонстративне звернення до зворотньої сторони культури, до якого вдаються політичні гравці задля мобілізації прихильників. У сучасному світі нормативних ліберальних цінностей популізм набирає вигляду авторитарного консервативного нативізму, а тому прикладами популізму виступають заклики «зрештою висловити неприємну правду про права ЛГБТ» чи «прямо визнати, що мігранти – це погано». 

Зліт популізму після 2008 року можна розтлумачити як комплексний процес, коли в результаті реакції на Велику рецесію, посилення динаміки транснаціональних міграцій, більш енергійних спроб соціальних меншин боротися за рівні права та інтенсифікації почуття розриву між політичним класом і населенням, ліберальна культура ще не втратила провідну позицію, але вже стала підважена. До цього, звісно ж, доклалися цілеспрямовані спроби неліберальних режимів фінансувати десятки організацій і агенцій, котрі поширюють альтернативні тлумачення на все, починаючи від конфлікту на Близькому Сході й завершуючи приналежністю музейних колекцій.

Існування (поки що) домінантної ліберальної культури в умовах ціннісної поліфонії створює вищезгадану ситуацію неадекватності статусів, адже «хороше», «якісне» й «правильне» може одразу ж бути стигматизоване як «погане», «паскудне» й «хибне». Сподівання ж, що в умовах вільної конкуренції між двома претендентами на статус «хорошого» один таки програє, адже зрештою виявить свою шарлатанську природу і не даватиме дієвих результатів, видаються марними. 

Системи ідей, які слідом за Томасом Куном можна назвати «парадигмами», мають неймовірну життєздатність: медичне кровопускання почали практикувати в стародавньому Шумері, гомеопатичні препарати вилучать з пакету відшкодовуваних ліків у Франції лише в 2021 році, а далекосхідний масаж шіацу і далі користується попитом у сучасній Україні. Жодна з цих практик не дає клінічно встановлених результатів у життєвоважливому для кожного питанні, але до них звертаються десятки тисяч людей. 

Наївним буде у такому випадку сподіватися, що статус експертів у питаннях «менш відчутних», на кшталт економіки чи політики, магічним чином зросте після чергової пандемії. Не випадково Нострадамус, аби здобути невмирущу популярність, змінив рід діяльності.

[1] John Aberth, From the Brink of The Apocalypse: Confronting Famine, War, Plague, and Death in the Later Middle Ages (New York: Routledge, 2010), p.108.

[2] Terry Deary, Horrible History: The Measly Middle Ages (New York: Scholastic, 2015), p. 36

[3] Adam Kucharski, The Rules of Contagion (London: Profile Books Ltd, 2020), р. 21

[4] Никита Хрущев. Время. Люди. Власть (Москва, Информационно-издательская компания «Московские Новости», 1999), Т. 2, с. 91

[5] Laura Spinney, Pale Rider: The Spanish Flu of 1918 and How It Changed the World (New York: Public Affairs, 2017), р. 54.

[6] Маршалл МакЛюен, Галактика Ґутенберґа: становлення людини друкованої книги (Київ: Ніка-Центр, 2008), с. 322.

[7] Benjamin Moffitt, The Global Rise of Populism: Performance, Political Style, and Representation (Redwood: Stanford University Press, 2016).

VoxUkraine — унікальний контент, який варто читати. Підписуйтесь на нашу e-mail розсилку, читайте нас в Facebook і Twitter, дивіться актуальні відео на YouTube.

Ми віримо, що слова мають силу, а ідеї – визначний вплив. VoxUkraine об’єднує найкращих економістів та допомагає їм доносити ідеї до десятків тисяч співвітчизників. Контент VoxUkraine безкоштовний (і завжди буде безкоштовним), ми не продаємо рекламу та не займаємось лобізмом. Щоб проводити більше досліджень, створювати нові впливові проекти та публікувати багато якісних статей, нам потрібні розумні люди і гроші. Люди є! Підтримай VoxUkraine. Разом ми зробимо більше!


Sorry, Comments are closed!

Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний