Чому Скорочення Військових Видатків Усе-Таки Може Мати Сенс

Том Купе радить у процесі ухвалення рішення про те, чи має сенс інвестувати у військові видатки, зважити різні способи підвищення захисту територіальної цілісності України

Автор:

У процесі ухвалення рішення про те, чи має сенс інвестувати у військові видатки, слід зважити різні способи підвищення захисту територіальної цілісності України та очікуваного ВВП, а не зосереджуватися лише на військових видатках. І дискусія має ґрунтуватися на граничній, а не усередненій віддачі.

У нещодавній колонці під назвою «Чому скорочення військових видатків в Україні було би безглуздим» Павло Кухта стверджує, що скорочення військових видатків в Україні не має сенсу з двох причинПо-перше, тому що військові видатки України менші (як частка ВВП), ніж військові видатки інших країн у схожих ситуаціях. По-друге, тому що «віддача» військових видатків в Україні є величезною:

«Військові видатки є однією з найефективніших (імовірно, найефективнішою) категорій державних видатків в Україні за своїм значенням. Сукупні реальні військові видатки в Україні впродовж її незалежного існування вже більш ніж самоокупилися. Приблизна річна віддача коливається від 100% до 200%» (Кухта, 2015).

І використовує це як аргумент на користь того, що скорочення військових видатків не має сенсу.

«Це перетворює військові видатки на найефективнішу категорію урядових витрат в Україні. Будь-які скорочення бюджетних видатків треба проводити у всіх інших категоріях, які є неефективними, надмірно великими та часто розграбованими — а не у видатках на армію».

Хоча перша причина, яку навів автор, є якісним аргументом, друге твердження, здавалося б, звучить убивчо і зможе переконати навіть найскептичнішого читача: як можна не інвестувати у щось, що дає річну віддачу понад 100%. Справді, знаючи це, український фінансовий сектор та олігархи невдовзі мають ставати у чергу, щоб інвестувати в українські збройні сили.

На жаль, це твердження є слабшим, ніж здається, з двох причин.

По-перше, під час розрахунків автор припускає, що зусилля українського війська, визначені сукупними військовими видатками, зумовили межі нинішньої лінії фронту і запобігли завоюванню агресором решти країни. Автор, однак, визнає важливу роль інших чинників, згадуючи про значення «цивільних громадян».

«Саме завдяки цим видаткам виявилося, що країна має армію, яка — за величезної підтримки з боку громадян — змогла успішно обмежити втрати від російської окупації Криму та частини Донбасу» (Кухта, 2015).

На важливості цих інших факторів наголошували також інші автори.

Булах (2015) підкреслює роль волонтерів:

«Дехто вважає, що завдяки швидкій самоорганізації добровольчі батальйони та загони територіальної оборони стали першою силою, яка стримала агресора від заглиблення в українську територію».

У нещодавній колонці на VoxUkraine Юрій Жуков зосереджується на економічних причинах конфлікту та робить висновок:

«Із політичного погляду новини про економічне підґрунтя конфлікту на Донбасі слід сприймати позитивно. Попри етноцентричне медійне висвітлення війни в Росії та на Заході, отримані дані демонструють, що спроби поділити Україну за етнічною чи мовною ознакою, швидше за все, приречені на провал. Ці результати також можуть пояснити, чому конфлікт не поширився за межі Донецька й Луганська. Із високою концентрацією підприємств, залежних від експорту до Росії, Донбас – значною мірою субсидований і традиційно захищений від конкуренції – виявився чутливим до негативних економічних потрясінь після Євромайдану. Жоден інший регіон України чи колишнього Радянського Союзу не є настільки економічно вразливим. Без очевидних економічних підстав проросійські заворушення навряд чи стануться в будь-якому іншому регіоні України» (Жуков, 2015).

Можна також згадати вплив міжнародних санкцій, падіння цін на нафту або припущення про те, що Путін не планує завойовувати всю територію України.

«Але за цими шістьма причинами того, чому Путін не піде далі, видніються його стратегічні цілі, які полягають не у завоюванні території України як такої, а радше у встановленні контролю над Києвом за допомогою “спеціального статусу” для певних територій під повним політичним контролем Москви» (Goble, 2015).

Точне визначення важливості внесків усіх вищевказаних факторів є надзвичайно складним, якщо взагалі можливим. Але якщо ми визнаємо певну роль цих факторів, це означає, що ми також можемо отримати величезну віддачу від інвестицій і в ці інші заходи. За останні двадцять років видатки українського уряду на розвиток громадянського суспільства, промоцію України за кордоном або зменшення залежності східних регіонів від експорту в Росію, можливо, були меншими від військових видатків України. І враховуючи, що вони також вплинули на обмеження територіальних втрат, вони цілком можуть мати навіть більшу річну віддачу, ніж військові видатки. Коротше кажучи, коли Україна вирішує, як захищати свою територію (або ВВП), вона повинна порівнювати віддачу від різних способів захисту території, а не зосереджуватися лише на військових видатках.

Це підводить нас до другого питання щодо оцінки 100-200%. Така величина віддачі є усередненою віддачею минулих видатків – вона усереднена, оскільки деякі минулі видатки на оборону точно були марними. Зверніть увагу, наприклад, на кошти, витрачені впродовж останніх двадцяти років на ті військові підрозділи в Криму, які зрадили Україну навесні 2014 року. Такі інвестиції точно не мали віддачі 200%. Таким чином, ця оцінка віддачі є усередненою оцінкою: деякі військові видатки окупилися, а деякі – ні.

Але для того, щоб прийняти рішення про оптимальний рівень інвестицій, не варто використовувати показник усередненої віддачі. Натомість потрібно розглянути показник граничної віддачі (marginal return). Щоб зрозуміти, чому використання середньої віддачі не є правильним, можна провести такий уявний експеримент. Припустимо, що ми інвестуємо у військові видатки весь ВВП. Якщо віддача становить 200%, це означає, що наступного року ми маємо отримати подвоєння ВВП, чого, звісно, не станеться – військові видатки можуть захистити те, що продукують інші, але матимуть, у найкращому випадку, малий позитивний вплив на ВВП [1]. За низького рівня інвестицій інвестиції у військові видатки (а також у інші заходи зі зміцнення безпеки) матимуть високу віддачу: повна відсутність армії (або громадянського суспільства), ймовірно, не є доброю ідеєю. Та в певний момент ця віддача ставатиме нижчою та нижчою – справді, в певний момент країна буде настільки добре захищеною, що додаткові видатки на збройні сили (чи громадянське суспільство) вже не матимуть значущого впливу на безпеку. Ще більше узагальнюючи, навіть якщо віддача минулих військових видатків була високою, це не гарантує того, що майбутні видатки матимуть таку саму віддачу.

Звичайно, те, що Україна витрачає порівняно менше на свою армію, ніж інші країни в подібних ситуаціях (перший аргумент Павла Кухти), може свідчити про те, що гранична віддача військових видатків може все ж бути вартою цих витрат. Однак той самий аргумент, швидше за все, також може свідчити про підвищену граничну віддачу й інших заходів зі зміцнення безпеки.

Таким чином, щоб вирішити, чи слід інвестувати у військові видатки, треба розглянути те, як додаткові інвестиції у військо зменшуватимуть очікувані втрати ВВП, тобто розглянути їхню граничну віддачу. Та порівняти її зі зменшенням втрат ВВП внаслідок інвестування в інші способи захисту країни або з додатковим ВВП, яке можна отримати завдяки інвестиціям у заходи, пов’язані із заохоченням зростання, а не з безпекою.

Отож правильний уявний експеримент, який слід провести, такий. Що є кращою інвестицією з огляду на ВВП:

  • Спрямувати ще 1% ВВП на військо.
  • Спрямувати ще 1% ВВП на підтримку громадянського суспільства.
  • Спрямувати ще 1% ВВП на переконування міжнародної громади застосувати більше тиску на Росію.
  • Спрямувати ще 1% ВВП на кращу оплату праці держслужбовців задля зниження корупції (що покращить безпеку та заохотить зростання ВВП).
  • Спрямувати ще 1% ВВП на покращення здоров’я населення.
  • Спрямувати ще 1% ВВП на осучаснення інфраструктури.
  • [Додайте свій варіант інвестиції тут].

Завдяки розгляду цих різних варіантів стає зрозумілим, що заявлена величезна віддача військових видатків не може бути використана для зміщення дискусії від того, чи військові видатки справді є найкращим способом захистити та підвищити ВВП України.

Таким чином, у процесі ухвалення рішення про те, чи має сенс інвестувати у військові видатки, слід зважити різні способи підвищення захисту територіальної цілісності України та очікуваного ВВП, а не зосереджуватися лише на військових видатках. І дискусія має ґрунтуватися на граничній, а не усередненій віддачі.

Примітки

[1] Узагальнююче дослідження впливу військових видатків на економічне зростання 


Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний