Щоб Відповідати Європейським Стандартам, «Закони Про Декомунізацію» Потребують Змін

9 квітня 2015 року український парламент більшістю голосів ухвалив чотири закони, які назвали «декомунізаційним пакетом законів»

goloskarpat.info

Автор:

9 квітня 2015 року український парламент більшістю голосів ухвалив чотири закони, які назвали «декомунізаційним пакетом законів». Критики відзначили, що пакет антикомуністичних законів певним чином унеможливлює ведення відкритої дискусії на тему історії, впроваджуючи встановлене законом покарання за публічно висловлені «неправильні» думки про комуністичний період або про борців за незалежність України. Аби закони, що стосуються тоталітарних режимів та борців за незалежність, справді відповідали стандартам європейських практик, треба внести у них зміни, щоб дії, визначені такими неоднозначними термінами, як «заперечення злочинного характеру режиму», «заперечення правомірності боротьби за незалежність», «інформація, яка виправдовує злочинні дії» режимів тощо, не перетворювалися на карані діяння (адміністративні чи кримінальні).

9 квітня 2015 року український парламент більшістю голосів ухвалив чотири закони, які назвали «декомунізаційним пакетом законів». Йдеться про закон №2538-1 “Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті”, №2558 «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки», №2539 «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років» та №2540 «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років». Усі чотири закони були прийняті без публічного обговорення чи парламентських дебатів (їх винесли на розгляду парламенту лише за декілька днів до їх ухвалення і прийняли за скороченою процедурою в першому читанні та в цілому). Відразу ж після прийняття ці закони спровокували шквал нищівної критики з різних фронтів – починаючи від Міністерства закордонних справ РФ до  лідерів Комуністичної партії і членів колишньої Партії регіонів/теперішнього Опозиційного блоку, українських правозахисних груп, українських істориків та західних експертів з українських питань, які написали колективного відкритого листа, де закликають президента Петра Порошенка накласти вето на два закони (про правовий статус борців та про засудження тоталітарних режимів).

Зауваження до закону варіювались від спрощених риторичних суперечок на кшталт «закони фальсифікують та “переписують” нашу достеменну історію/закони “вивільняють” нашу історію з лап радянської пропаганди» до висловлювання певних тривожних наслідків від ухвалення цих законів. Критики відзначили, що пакет антикомуністичних законів певним чином унеможливлює ведення відкритої дискусії на тему історії, впроваджуючи встановлене законом покарання за публічно висловлені «неправильні» думки про комуністичний період або про борців за незалежність України. Також критики звернули увагу на загрозу внутрішнього розколу України, оскільки закони відштовхнуть жителів Півдня та Сходу країни, критикували суперечливий вибір організацій, які були внесені до переліку «борців за незалежність України», значні кошти на демонтаж тисяч пам’ятників та перейменування міст, селищ, вулиць, назви яких пов’язані з радянським минулим. Президент досі і не підписав, і не наклав вето на ці закони. Парламент натомість уже представив зміни до закону про тоталітарні режими, послаблюючи деякі заборони, зокрема щодо використання символіки комуністичного режиму. Дискусії з приводу цих законів зараз якраз у розпалі, і чим ближче День Перемоги, тим більше вони розпалюватимуться.

Фундаментальна дилема з декомунізацією в Україні полягає в тому, як позбутися правового, інституційного та мнемонічного спадку радянської епохи, який санкціонував та інституціоналізував одне «правильне» тлумачення минулого, без наслідування радянського підходу узаконення одного «правильного» тлумачення і без покарань за публічне висловлення відмінних думок.  Наміри деконструювати політичний та правовий режим пам’яті, створений упродовж всієї комуністичної епохи, самі по собі не викликають заперечень. Більше того, ті, хто критикують процес української декомунізації, повинні усвідомлювати,  що одні тільки заклики до відхилення цих законів не залишать Україну з нейтральним або більш прийнятним морально правовим і громадським середовищем, а залишать її з правовим та інституційним режимом, який був створений за часів Радянського Союзу і який мало змінився з того часу. В той же час, якщо завдання декомунізації в Україні полягає в тому, щоб стати ближчими до Європи, закон, який засуджує тоталітарні режими, має відповідати стандартам європейських резолюцій, які також засуджують комунізм та нацизм. В законі згадані європейські резолюції про тоталітарні режими, як такі, що надихнули українське законодавство, але, як в подальшому покаже цей аналіз, в українських законах не дотримано рекомендацій ані згаданих резолюцій, ані змісту та духу цих європейських інструментів, ані декомунізаційного законодавства, прийнятого в деяких колишніх комуністичних державах.

Детальніше, три з чотирьох українських законів (про тоталітарні режими, про борців за незалежність і, в меншій мірі, про перемогу над нацизмом) недосконалі в двох аспектах. По-перше, вони не віддаляють Україну від політизованого підходу до історії радянських часів, коли уряд санкціонував одне-єдине правильне тлумачення історії, визначав героїв і ворогів та «спрощував» історичні труднощі до чорно-білої картинки протистояння ідеологічно правильних і добрих «наших» та ідеологічного ворога – «інших». По-друге, закони не відображають європейських стандартів політики пам’яті, які ставлять на центральне місце вшанування жертв серед цивільного населення внаслідок політичного насильства та засуджуються вбивства і жорстоке поводження з цивільним населенням, незважаючи на те, з якою метоюу виконувались ці злочинні дії.  Українські законодавці або зі своєї власної ініціативи, або з ініціативи президента повинні удосконалити ці закони, щоб процес декомунізації відповідав європейським демократичним стандартам.

Відкриті дебати про минуле, а не «правильна», санкціонована державою пам’ять

Закон України про засудження тоталітарних режимів містить посилання на європейські документи, а саме численні резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) та Європейського парламенту, хоча спрямованість цих резолюцій цілком відрізняється від спрямованості українського законодавства. Закон України про засудження нацистського та комуністичного тоталітарних режимів криміналізує «пропаганду» цих режимів, а саме «публічне заперечення… злочинного характеру комуністичного… та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму, …поширення інформації, спрямованої на виправдання злочинного характеру» цих режимів, а також виробництво, розповсюдження або публічне використання продукції, яка містить символіку нацистського та комуністичного тоталітарних режимів. Пропаганда тоталітарних режимів і поширення їхньої символіки передбачає від 5 до 10 років позбавлення волі. Закон «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні» забороняє «фальсифікацію історії Другої світової війни 1939—1945 років у наукових дослідженнях, навчально-методичній літературі, підручниках, засобах масової інформації, публічних виступах представників органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових осіб». Закон «Про правовий статус борців за незалежність України» забороняє «публічні прояви зневажливого ставлення» до осіб, які мають правовий статус борців за незалежності України, а також «публічне заперечення факту правомірності боротьби за незалежність України у ХХ столітті». За вчинення таких протиправних дій передбачене покарання «відповідно до чинного законодавства України».

Проблема цих положень полягає у тому, що такі терміни, як «публічне заперечення злочинного характеру режиму», «відмова визнавати правомірність боротьби за незалежність», «інформація, яка виправдовує діяльність» цих режимів, «зневажливе ставлення» або «фальсифікація історії» юридично неточні і залишають відкритим питання, хто ж таки буде вирішувати які конкретні дії становлять «відмову», «виправдовування», «фальсифікацію» або «зневажливе ставлення». За словами одного з розробників законів, такі рішення мають приймати суди, але залучення судів до визначення поняття «фальсифікація історії», наприклад, навряд чи вирішить проблему, оскільки це більше політичне, ніж юридичне питання. Властива невизначеність складових забороненої поведінки і можливість судового позову, у тому числі позбавлення волі за публічне висловлення хибних суджень/думок може тільки пригнітити історичні дослідження та публічне обговорення минулого. У відповідь на такі критичні зауваження прибічники законів стверджують, що заборона не поширюється на наукові дослідження, але в тексті закону про засудження тоталітарних режимів, який публічно доступний на сайті Верховної Ради, винятки зазначені в статті 4, пункт 3 стосуються лише використання символіки цих тоталітарних режимів під час наукових досліджень за умови, що це «не призведе до заперечення злочинного характеру» цих тоталітарних режимів, а також оприлюднення/поширення результатів таких досліджень повинні здійснюватись «у не заборонений законодавством України спосіб». Це знову піднімає питання, якого роду дослідження буде або не буде тлумачитись як «таке, що заперечує злочинний характер» колишніх режимів, і хто повинен скласти таке визначення. Також залишається незрозумілими що є заборонені і не заборонені способи поширення результатів дослідження, і наукове дослідження не звільняється від можливості бути визнаним як «пропаганда» та від правових наслідків, що випливають з цього.

Натомість європейські резолюції не забороняють публічно висловлювати думки про комуністичні і нацистський режими або «фальсифікацію» історії, і навпаки рекомендують відкриті дебати на тему історії. Таким чином, резолюція (2006) Парламентської асамблеї Ради Європи, засуджуючи злочини тоталітарних комуністичних режимів (а не їх характер) захищає історичні знання, вважаючи «знання історії однією з передумов для недопущення подібних злочинів в майбутньому». Резолюція (2009) Парламентської асамблеї ОБСЄ, прирівнюючи та засуджуючи сталінізм та нацизм, відзначає, що «чесні та адекватні дебати на тему історичного минулого полегшать примирення, покладаючись на правду та спогади». Резолюція (2006) ПАРЄ закликає всі свої країни-члени «чітко відмежуватись від злочинів, які були вчинені тоталітарними комуністичними режимами, і засудити їх без будь-якої двозначності». Резолюція засуджує злочини, які  були скоєні комуністичними режимами, але, на відміну від українського закону, не визначає «характер» режимів, і не передбачає, що особи, які займали певні посади під час правління комуністичних режимів, повинні бути засуджені, лише враховуючи сам факт перебування на керівних посадах в ті часи. Натомість український закон про засудження тоталітарних режимів серед багатьох інших речей також забороняє ЗМІ поширювати інформацію, яка «створює позитивний образ осіб», які працювали в органах державної безпеки або обіймали керівні посади у комуністичній партії, починаючи з посад секретаря районного комітету і вище (за винятком випадків, пов’язаних з розвитком української науки та культури). Знову ж таки жодних виключень не зроблено для наукових досліджень, тому і науковцям, і ЗМІ, які можуть поширювати результати наукових досліджень, залишиться тільки гадати, чи результати конкретних досліджень можуть бути інтерпретовані як «створення позитивного образу» посадовим особам комуністичної доби і, отже, як заборонена діяльність з юридичної точки зору.

Європейські резолюції також не передбачають демонтажу спадщини комуністичного режиму у вигляді обов’язкового знесення пам’ятників лідерам комуністичної партії або перейменування вулиць і населених пунктів, як це передбачено Законом України про засудження тоталітарних режимів.  Замість цього, резолюція (1996) ПАРЄ «Про заходи щодо ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем» визначає цю спадщину не у вигляді монументів, назв вулиць або інших видимих маркерів комуністичного минулого, але як «(надмірну) централізацію, мілітаризацію громадянських інститутів, бюрократизацію, монополізацію і надмірне регулювання; …колективізм і конформізм, …сліпа покора та інші тоталітарні моделі мислення». І навпаки, засобами демонтажу спадщини комуністичного режиму є «розподіл влади, свобода ЗМІ, захист приватної власності та розвиток громадянського суспільства, а також децентралізація, демілітаризація, демонополізація та дебюрократизація».

Резолюція (2009) Ради Європи  «Ставлення до меморіалів, які є предметом різного історичного тлумачення» так само рекомендує застосовувати зовсім інший підхід до монументальної спадщини попередніх режимів, на противагу тому, який був прийнятий в українському законодавстві. Українське законодавство вимагає знесення пам’ятників, встановлених діячам і присвячених подіям комуністичної епохи за наказом місцевої влади,  або у разі невиконання, за дорученням центральних органів влади протягом 3–6 місяців.

Натомість резолюція Ради Європи «закликає держави-члени Ради Європи встановити якомога ширший діалог між істориками та іншими експертами щодо складності історичного контексту цих меморіалів та їх значення для різних груп суспільства, на внутрішньому рівні, а, при необхідності, й на міжнародному рівні». Резолюція також заохочує шукати широкого громадського консенсусу щодо долі, яка очікує на ці пам’ятники: «здається, варто спробувати зібрати разом основні політичні сили, що представляють різні наявні погляди, та обговорити подальшу долю цих пам’ятників, щоб остаточні рішення приймалися на основі переважаючої думки».

Аби закони, що стосуються тоталітарних режимів та борців за незалежність, справді відповідали стандартам європейських практик, треба внести у них зміни, щоб дії, визначені такими неоднозначними термінами, як «заперечення злочинного характеру режиму», «заперечення правомірності боротьби за незалежність», «інформація, яка виправдовує злочинні дії» режимів тощо, не перетворювалися на карані діяння (адміністративні чи кримінальні). Із Закону «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні» треба видалити положення, що стосуються заборони «фальсифікації історії».  Питання перейменування на місцях та знесення пам’ятників у дуже короткі терміни потребує перегляду. Зокрема, на цей процес має бути виділено більше часу. Також доцільно було б виносити такі питання на широке громадське обговорення, бажано на місцеві референдуми (наприклад, одночасно з місцевими виборами, що заплановані на жовтень цього року).

Характеристика колишніх режимів і боротьби за політичні цілі у минулому – це вираження політичних ставлень. І хоча ціла низка інших держав пострадянського простору, як-от Чехія, Польща, Угорщина та країни Балтії, також прийняли закони, які засуджують комуністичні режими, проте не всі вони передбачають встановлене законом покарання за публічне висловлювання думок, які відрізняються від тих, що зазначені в законі. Візьмімо, наприклад, закон Чехії, який вважають чи не найрадикальнішім законом про декомунізацію з-поміж усіх країн колишнього радянського блоку (прийнятий у липні 1993 року Закон «Про протиправність комуністичного режиму та про боротьбу з ним»). Він називає комуністичний режим Чехословаччини «кримінальним, нелегітимним і неприйнятним» (стаття 2, параграф 1), проголошує Чехословацьку комуністичну партію «кримінальною і неприйнятною» організацією (стаття 2, параграф 1), і визначає боротьбу з таким режимом «легітимною, справедливою, морально обумовленою і такою, що заслуговує на повагу». Однак, закон Чехії не містить жодних положень, що забороняють або оголошують неправомірними різні публічні характеристики комуністичного режиму або антикомуністичного руху опору. Якщо українські законодавці вирішили висловити політичну позицію з допомогою законів про декомунізацію, вони повинні це робити без заборони або криміналізації альтернативних політичних інтерпретацій минулих часів, включаючи й радянське минуле.

Вшанування жертв серед цивільного населення, а не злочинців

Другий аспект, відповідно до якого треба дати оцінку відповідності українських законів європейським стандартам та практикам, – це європейські принципи, де вшанування жертв серед цивільного населення внаслідок політичного насильства займає центральне місце, а криваві вбивства цивільного населення засуджують, хоч які б цілі ставили перед собою винуватці цих злочинів. Ці критерії найбільше стосуються Закону «Про правовий статус і вшанування пам’яті борців за незалежність України». Цей закон надає правовий статус «борцям за незалежність України» – членам багатьох організацій, у тому числі Організації Українських Націоналістів (ОУН) і Української Повстанської Армії (УПА), і законним чином забороняє «публічні прояви зневажливого ставлення» до таких осіб або «публічне заперечення факту правомірності боротьби за українську незалежність в ХХ столітті». Надаючи правовий статус і забезпечуючи шанобливе ставлення до всіх членів цих організацій, закон має такий самий недолік як і Закон «Про статус ветеранів війни» 1993 року. Він розглядає політичну відданість (в даному випадку – ідеї незалежності української держави), достатньою умовою для надання правового статусу і шанобливого ставлення, незалежно від того, чи особа винна у вбивстві мирних жителів або в інших воєнних злочинах, чи ні.

Закон «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» 1993 року відображав радянські ідеологічні догми, надаючи статус ветеранів і учасники бойових дій усім членам радянських збройних формувань, у тому числі служб безпеки та внутрішніх військ, не відмовляючи у статусі та державних привілеях особам та формуванням, винним у вбивстві та жорстокому ставленні до цивільного населення у процесі встановлення радянської влади в Україні. В той же час цей закон (стаття 6, частина 16) надає статус ветерана учасника бойових дій лише тим членам УПА, які не боролися проти радянського режиму після 1944 року, і «які не вчинили злочинів  проти  миру  і  людства». У законі був як ідеологічних стандарт (необхідно було боролися «за», а не «проти» радянської держави, аби отримати правовий статус ветерана), так і подвійний моральний стандарт (скоєння злочинів проти людства унеможливлює надання статусу ветерана лише членам УПА, а не членам прорадянських збройних угрупувань).

Новоприйнятий Закон «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті» має те саме слабке місце. Хоча деякі історики та активісти в Україні заперечують роль членів ОУН та УПА у воєнних злочинах, їхню участь у них задокументували численні рецензовані історичні дослідження на Заході. Гола правда полягає в тому, що члени ОУН та УПА сміливо билися за державну незалежність України, але багато членів цих організацій також вчинили воєнні злочини, беручи участь у Голокості та знищенні цивільного польського населення. Держава має право визнавати тих, хто боровся за незалежність держави, але для демократичної держави неприйнятно намагатися відбілити історичні факти та карати за їх громадське обговорення, або ж ушановувати винних у воєнних злочинах. Законодавці повинні внести правки як у закон про ветеранів 1993 року, так і в закон про статус борців за незалежність, так щоб визнання не отримали винні у воєнних злочинах та злочинах проти людства. Оскільки в живих залишилося небагато тих, кого цей закон зачіпає, то цей захід мав би переважно символічний характер, але він надіслав би правильний сигнал, що Україна, як демократична держава, дотримується принципу, що в демократичній державі не можуть вшановуватися ті, хто вбиває з політичною метою цивільне населення, якою б ця мета не була.

Такий підхід також відповідатиме принципам, закладеним у європейські резолюції, як-от резолюція Парламентської асамблеї Ради Європи 2006 року, яка засуджує злочини тоталітарних комуністичних режимів, наголошуючи на засудженні вчинених цими режимами злочинів та порушень прав людини та на вшануванні жертв насильства з боку цих режимів через «симпатію, розуміння та визнання жертв цих злочинів». Позбавлення правового статусу та державного визнання винуватців кривавих злочинів проти цивільного населення відповідатиме також політиці інших посткомуністичних держав. Наприклад, прийнятий у січні 1991 року польський закон «Про комбатантів та окремих жертв репресій воєнного та повоєнного часу» не надав статусу комбатанта або жертви репресій «тим, хто вчинив убивство або інші злочини проти цивільного населення у період до 31 грудня 1956 року у зв’язку з діями, визнаними як бойові, або діями, які Закон розглядає як такі ж, і за які цим особам було винесено остаточний судовий вирок». Так само параграф 4 статті 4 чеського закону «Про учасників антикомуністичної опозиції та руху опору» не надає статусу учасника антикомуністичної опозиції та руху опору тим, чия «участь в антикомуністичній опозиції та русі опору була мотивована причинами, що викликають засудження, та/або тим, хто, беручи участь у цій діяльності, діяв так, що ці дії викликають засудження, а отже призводили до заперечення цінностей свободи та демократії, або ж їхні дії викликали засудження, бо призводили до заперечення основних особистих прав людини за умов, коли таких дій можна було уникнути у протистоянні з комуністичним режимом у Чехословаччині».

Заключні спостереження, або як не перетворити вікно можливостей на пастку

Завдяки перемозі Євромайдану та парламентським виборам жовтня 2014 року в Україні вперше стало політично можливим законодавчо подолати радянську спадщину у сфері історичної пам’яті. Якщо попередні скликання Верховної Ради були майже порівну поділені між тими силами, які бачили майбутнє України пов’язане з Росією, та тими, які хотіли, щоб Україна порвала з радянським минулим та історією російського панування, то результатом жовтневих виборів 2014 року вперше у пострадянській історії України став парламент, в якому прихильники проросійського курсу опинилися у значній меншості. Ще в жовтні 2014 року було сім невдалих спроб включити у порядок денний законопроект про визнання бійців ОУН та УПА комбатантами Другої світової війни, а вже у квітні цього року був легко (значною більшістю) прийнятий пакет законів про декомунізацію, включно із законом, який визнав членів ОУН та УПА борцями за незалежність Україні. Через рік після Євромайдану, як свідчать опитування громадської думки, проросійські настрої в Україні безперечно зменшилися. Цим змінам посприяла агресія Росії проти територіальної цілісності України. Водночас серед громадян України залишається поділ щодо таких питань, як ставлення до радянської доби й ОУН та УПА. У цих питаннях помітні регіональні відмінності між Півднем та Сходом з одного боку та Центром та Заходом з іншого. Як закони про декомунізацію будуть сприйняті суспільством – це питання залишається відкритим. Зважаючи на російську агресію та гостро негативне ставлення Росії до цих законів, можливо, що опір суспільства буде меншим, ніж він був би ще кілька років тому. Водночас, скориставшись політичною можливістю і прийнявши закони, які загрожують дослідникам історії, карають за публічне інакомислення та відбілюють історичні факти під вивіскою позбавлення країни від комуністичної тоталітарної спадщини, українські законодавці зроблять погану послугу перспективам демократизації та справжньої декомунізації України.

VoxUkraine — унікальний контент, який варто читати. Підписуйтесь на нашу e-mail розсилку, читайте нас в Facebook і Twitter, дивіться актуальні відео на YouTube.

Мы верим, что у слов есть сила, а идеи имеют определяющее влияние. VoxUkraine объединяет лучших экономистов и помогает им донести идеи до десятков тысяч соотечественников. Контент VoxUkraine бесплатный (и всегда будет бесплатным), мы не продаем рекламу, не занимаемся лоббизмом. Чтобы проводить больше исследований, создавать новые влиятельные проекты и публиковать много качественных статей нам нужны умные люди и деньги. Люди есть! Поддержать VoxUkraine. Вместе мы сделаем больше.


Застереження