Якою Має Бути Ревізія Східного Партнерства

Саме ідеологічний прорив на сьогодні є основним досягненням Східного партнерства в регіоні

Автор:

Саме ідеологічний прорив на сьогодні є основним досягненням Східного партнерства в регіоні. І тому для багатьох політиків Заходу сьогодні поняття Євромайдану і Східного партнерства є взаємозалежними. Але ще з більшою впевненістю можна стверджувати, що без революції в Україні сьогодні йшлося би про повний провал Східного партнерства.

Уже менш ніж за тиждень у Ризі розпочнеться черговий саміт Східного партнерства (СхП) – проекту, що реалізується у рамках Європейської політики сусідства ЄС. Свого часу, під час створення цієї політики, її центральною ідеєю було влаштування “кільця друзів” навколо Європейського Союзу, що гарантувало б стабільність Європи у безпековому, економічному та міграційному плані.

Однак, як стверджує колишній високий представник Європейського Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки Хав’єр Солана у газеті The Wall Street Journal, “сьогодні замість того, щоб бути оточеним кільцем друзів, ЄС оточений кільцем вогню, що тягнеться від Сахелю до Африканського Рогу, через Близький Схід, Кавказ і до нового фронту в Східній Європі”.

Отже, можна стверджувати, що основним завданням для реформування Східного партнерства є зміна зовнішньополітичного середовища Євросоюзу на його Східному фронті.

Щоби зрозуміти, як його змінювати, треба згадати, як створювалися та оформлювалися нинішні обриси СхП.

До Варшави

Загалом східний вимір зовнішньої політики ЄС цікавий своєю неоднорідністю: його найближчими сусідами після 2007 року географічно є Білорусь, Україна та Молдова. Але в проект також включені країни Закавказзя, які, хоча й відділені від регіону Чорним морем, заявляли про своє бажання інтегруватися до об’єднаної Європи.

Після провалу спроб лідерів Помаранчевої революції реформувати Україну, військового конфлікту в Грузії, арештів залишків опозиції в Білорусі, регіон поступово віддалявся від демократичних цінностей та ринкової економіки.

Тобто Європейський Союз, по суті, почав втрачати регіон східного виміру своєї зовнішньої політики. Саме тому в 2008 році ініціатива Польщі та Швеції щодо створення проекту Східного партнерства дістала необхідну підтримку серед європейських еліт.

Важливим моментом у новітній історії регіону стали вибори президента України 2010 року, коли опонент Помаранчевої революції, Віктор Янукович, здобув перемогу над Юлією Тимошенко, а сам лідер “помаранчевих” Віктор Ющенко не набрав навіть 10% голосів. Після цього Україна досить швидко стала на шлях авторитарної моделі правління.

Тоді, під час головування Польщі в ЄС у 2011 році, після саміту у Варшаві, проект Східного партнерства набув нових форм.

Зокрема, ЄС починає активно задіювати інструмент Угоди про асоціацію та зони вільної торгівлі із Союзом. Показовим в даному випадку є той факт, що на саміті у Варшаві, окрім канцлера Німеччини Ангели Меркель, не було жодного із впливових лідерів Західної Європи.

Від Варшави до Вільнюса

У період з 2011 до 2013 року в країнах Східного партнерства відбувається ряд трансформацій, які не на жарт починають хвилювати Європейський Союз.

Перспектива зони вільної торгівлі та Угоди про асоціацію з ЄС не призвела до жодних істотних змін серед адресатів Східного партнерства.

Азербайджан та Вірменія розпочали активний діалог щодо участі у Євразійському Союзі (альтернативному Євросоюзу інтеграційному проекті Росії). І якщо в Молдові та Грузії ситуація більш-менш була на боці ЄС, то в Україні після парламентських виборів 2012 року влада в державі повністю перейшла до Партії регіонів та президента Януковича, що суперечило демократичним принципам Заходу.

Символічним в даному випадку став арешт Юлії Тимошенко, єдиної політичної фігури того часу в Україні, що могла створити хоч якусь політичну опозицію для правлячої еліти. Саме тому перед Вільнюським самітом керівництво ЄС так наполягало на звільненні Тимошенко чи хоча б її лікуванні за кордоном.

Різка зміна позиції української влади щодо підписання Угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі з ЄС призвела до протестів у Києві, які за деякий час перетворилися на повноцінну революцію.

Але незважаючи на такий плачевний результат для територіальної цілісності України, можна стверджувати, що якщо в питанні економічного розвитку та демократичних реформ серед країн Східного партнерства відчутного прориву не відбулося, то з ідеологічної точки зору завдяки подіям в Україні сталися значні позитивні зміни.

У країнах, які, здавалося б, остаточно надали перевагу союзу з Москвою, тепер еліти почали замислюватися над доцільністю ігнорування європейського курсу.

Розбіжності серед країн ЄврАзЕС стали ще більш помітними після того, як Росія ввела односторонні санкції та заборонила імпорт деяких товарів з ЄС. Жоден із союзників Москви не вжив подібних заходів, а деякі навіть скористалися таким становищем задля власного прибутку.

Саме ідеологічний прорив на сьогодні є основним досягненням Східного партнерства в регіоні. І тому для багатьох політиків Заходу сьогодні поняття Євромайдану і Східного партнерства є взаємозалежними. Оскільки без цього європейського проекту не було б Євромайдану.

Але ще з більшою впевненістю можна стверджувати, що без революції в Україні сьогодні йшлося би про повний провал Східного партнерства.

Зрештою, не так важко уявити можливий розподіл сил у регіоні Східної Європи, якби ЄС не стимулював демократичні перетворення у пострадянських країнах регіону подібними проектами, зважаючи на активність Москви в питанні розширення ЄврАзЕС та внутрішньополітичну схильність цих країн до корупції та авторитаризму.

З наближенням Ризького саміту

Питання реформування Східного партнерства стоїть на порядку денному в аналітичних центрах Європейського Союзу, оскільки зрозуміло, що без змін і нового поштовху реформи в країнах-адресатах проекту можуть затягнутися на роки. А це занадто велика розкіш для безпеки Європи в сьогоднішній час геополітичної турбулентності на її кордонах.

Проблема стає ще більш очевидною, коли поглянути на Грузію та Молдову, країни, що підписали Угоду про асоціацію ще у Вільнюсі 2013 року, але там не відбулося істотних змін, на які очікував ЄС.

Тому основним завданням для ЄС в даному випадку є стимулювання реформ у країнах Східного партнерства без надання їм прямої перспективи членства в Союзі.

Це своєю чергою істотно обмежує можливі варіанти реформування ініціативи Східного партнерства, однак не виключає можливості його ревізії.

Наразі більшість західних аналітиків погоджуються з думкою, що в даній ситуації нічого, крім подальшої імплементації Угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі, Європа для своїх східних сусідів запропонувати не в змозі, оскільки перебуває в стані кризи євро і внутрішньополітичного поділу у зв’язку із санкціями щодо Росії.

Як і більшість дослідників східного виміру зовнішньої політики Європейського союзу, автор статті схиляється до думки, що все ж деякі зміни на Ризькому саміті повинні бути зроблені. І перш за все, має бути зроблений поділ між країнами-адресатами Східного партнерства.

Сьогодні можна чітко вказати, що Молдова, Грузія та Україна є однозначними лідерами в процесі демократизації та реформ.

Подальше перебування лідерів у проекті за рівних можливостей з такими країнами, як Білорусь, Вірменія та Азербайджан, може погано вплинути на подальший процес їхніх демократичних та економічних реформ. Саме ці три країни-лідери підписали Угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі і широко крокують до досягнення безвізового режиму для своїх громадян з країнами Шенгенської зони (Молдова вже підписала цей договір).

Тому на саміті в Ризі має бути створена хоча б умовна ініціатива, яка б об’єднувала і відділяла лідерів євроінтеграційних перетворень в регіоні, але водночас залишала відчиненими двері для інших країн.

Наступними кроками повинні стати підтримка країн-лідерів Східного партнерства в проекті Енергетичного союзу з паралельним стимулюванням їхньої енергоефективності, а також фінансовою підтримкою реформ з боку ЄС.

Особливу увагу треба звернути на інтеграцію освітніх установ до проектів ЄС. Вже зараз можна побачити позитивні результати обмінів на кшталт Erasmus для України та включення країн Східного партнерства до наукового проекту Єврокомісії “Horizon 2020”.

Також повинні бути чітко визначені умови та часові рамки щодо встановлення безвізового режиму для Грузії та України, оскільки це викличе неабияку підтримку населення та стане відчутним досягненням, поруч із реформами, для проєвропейських урядів цих країн.

Наприкінці травня перед керівниками Європейського Союзу постане непростий вибір: відбутися у Ризі декларативними заявами про необхідність реформ в країнах регіону та святковим фуршетом чи все ж таки задіяти весь наявний інструментарій і якомога сильніше стимулювати лідерів Східного партнерства проводити реформи, а тих, хто позаду – замислитися над обраним шляхом.

Сьогодні навряд чи хтось із країн-адресатів проекту очікує на “день відкритих дверей” від Європи.

Але водночас тим, хто обрав європейський напрям розвитку, необхідне відчутне підтвердження того, що вони на правильному шляху.

Cтаття була також опублікована на сайті “Європейська правда”.


Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний