«Громадянська війна» та інші кліше. Чому важливо вивчати термінологію, контекст і дані?

На п’ятому році після Євромайдану та «Російської весни» російські наративи про «громадянську війну в Україні» знову з’явились в медіа-просторі. 12 лютого Рада Безпеки ООН (РБ ООН) провела засідання, скликане Росією, щоб обговорити хід виконання Мінських угод. І хоч офіційно зустріч була присвячена четвертій річниці Мінських угод, українська сторона стверджувала, що справжньою метою було відвернення уваги від майбутнього зібрання РБ ООН 20 лютого, яке було б присвяченого сумній річниці – п’ять років конфлікту в Україні. Під час зустрічі 12 лютого Постійний представник Німеччини Крістоф Геусген критикував Росію за її втручання в Українські території та порушення міжнародного права.

Хоча в міжнародних організаціях існує консенсус, що конфлікт в Україні має складний характер і є одночасно «міжнародним» і «не-міжнародним» (детальніше про цю термінологію у тексті нижче), деякі інтелектуали і дослідники продовжують чіплятися за російські наративи «громадянської війни в Україні». Наприклад, шанований політолог Джессі Дрісколл опублікував свою доповідь на веб-сайті PONARS Eurasia, де він стверджує, що ми повинні розглянути можливість прийняття термінології «громадянської війни» для України.

На думку Дрісколла, назвати конфлікт в Україні громадянською війною – це необхідна передумова для вільних і чесних виборів на Донбасі, а також для остаточного виконання Мінських угод.

Джессі Дрісколл є доцентом політології і є головою Інституту глобального лідерства в Школі глобальної політики та стратегування. Його книга «Воєначальники і коаліційна політика в пострадянських державах»описує конфлікти в Грузії і Таджикистані. 

Ми вважаємо, що аргументи, викладені в його тексті, відокремлені від емпіричної реальності і тому надзвичайно шкідливі як для зміцнення миру в Україні, так і для стійких міжнародних відносин у регіоні.

Які аргументи наведено?

#1. Проблема зобов’язань

Головний аргумент, представлений Джессі Дрісколлом, полягає в тому, що перед українським урядом постала так звана проблема зобов’язань. Простими словами, якщо ми вважаємо, що війна на Донбасі є вторгненням або окупацією з боку іноземного ворога, то очікуємо, що більшість політичних проблем на Донбасі буде вирішено, якщо іноземні солдати підуть додому. Ця ідея передбачає, що український уряд не готовий брати на себе відповідальність за політичну реінтеграцію Донбасу. Така відсутність мотивації називається проблемою зобов’язань. Джессі Дрісколл вважає, що ми можемо розробити політику, яка заохотить український уряд взяти на себе більше відповідальності. Ця політика починається з прийняття терміну «громадянська війна». Тим самим український уряд повністю визнає свою відповідальність за всіх громадян, які воювали з обох сторін.

Докази?

На жаль, д-р Дрісколл не наводить жодних доказів на користь свого твердження. Потрібно розуміти, що «проблема зобов’язань» (або дилема) є теоретичною схемою. У соціальних науках таких дилем вистачає. Наприклад, «дилема в’язня» або «трагедія спільного». Ці дилеми не треба перевіряти емпірично, відвідуючи справжню тюрму і розмовляючи з реальними в’язнями. Це саме теоретичні моделі, що ілюструють механізми індивідуально ти(чи) групової поведінки. Однак, коли ми переходимо до моделювання політичних змін (policy), все змінюється. Така робота вимагає контексту. Чи є якісь емпіричні докази того, що Україна насправді має достатньо стимулів, щоб прагнути реінтеграції Донбасу? Багато! Наприклад:

• Виступи впливових політиків показують, що всі вони визнають важливим питання миру та реінтеграції Донбасу [1]. Хоча вони не згодні з тим, як вирішити цю проблему, всі вони погоджуються, що це питання є важливим.
• Опитування серед депутатів дев’яти політичних партій у парламенті показало, що депутати (навіть опозиція) не погоджується з терміном «громадянська війна». [2] Ці політики запропонували широку палітру думок про те, як Донбас має бути реінтегрований. Деякі з цих були досить жорсткими (наприклад, тимчасово позбавляючи людей свого права голосу). Але в опитаних точно не бракувало відчуття «зобов’язання» щодо Донбасу.
• Репрезентативні опитування показують, що більшість українців погоджуються, що компроміс є найкращим рішенням для миру [3]. Більше того, подібні результати можна побачити в якісних інтерв’ю [4]. Спираючись на ці інтерв’ю, українські дослідники стверджують, що Донбас повинен бути реінтегрований українським урядом з використанням «м’якої сили». Такий погляд громадськості та експертів створює певний тиск на політиків. Загалом, Україна продемонструвала багато сигналів про те, що пересічні люди та політичні еліти віддані ідеї реінтеграції (інакше кажучи, «проблема зобов’язань» трохи перебільшена).

#2. Відданість кому? «Росіяни» в Україні

Друга частина аргументу д-р Дрісколла має доволі чутливий нюанс. Як і багато хто до нього, д-р Дрісколл намагається сказати щось про «російське населення України». На жаль, він не дає чіткого визначення цій групі. Хоча він не говорить про етнічних росіян, тим не менш Дрісколл привносить «етнічні» порівняння в свій текст, наприклад, коли говорить про етнічні квоти в Боснії. По суті, коли він пише про «російське населення України», він має на увазі людей, які або «російськомовні», або «сприймають себе як росіян». Він також підкреслює, що вони були свідками війни («мають особисті шрами»)і збираються «жити на території України». Найважливіше, що він застосовує епітет «багатомільйонне»до цієї невизначеної групи людей. Чи правильно так казати?

Докази?

• За даними перепису населення 2001 року, на Донбасі було близько 2,8 млн. осіб, які заявили про свою національність як росіяни. Це становило близько 38% тодішнього Донбасу. Багато росіян мешкало у містах, які зараз знаходяться під контролем так званої Донецької народної республіки (ДНР) і Луганської народної республіки (ЛНР), але в 2001 році це було не більше 45 відсотків населення.
• Перепис 2001 року показує, що ті, хто повідомив про свою національність як російська, переважно використовували російську мову як рідну. Та при цьому доволі багато етнічних українців розмовляють російською на Донбасі (див. Мапи за даними in.uaна основі даних перепису 2001 року). Тому треба бути дуже обережним у твердженнях щодо російськомовного населення в Україні – не всі російськомовні люди є етнічними росіянами. Ще більшою помилкою було б приписати певні проросійські настрої всім російськомовним або етнічним росіянам, як це ми показуємо далі.
• Дані дослідження Інституту соціології НАН України показують, що в 2014 році, напередодні війни, близько 30% респондентів на Донбасі називали себе росіянами. Згідно з ретроспективними розрахунками, у 2014 році 30% становило приблизно 1,9-2,0 млн. громадян. Скільки серед них тих, хто «наразі вдома і збирається жити на території України після того, як замовкнуть гармати»? Можна з упевненістю припустити, що значна частина з них переїхала в Росію та підконтрольні українській владі території. Згідно з останніми даними Міністерства соціальної політики (4 лютого 2019 року) на контрольованій урядом території України зареєстровано 1 358 020 ВПО з Донбасу та Криму. Це загальна кількість для Донбасу і Криму, і вона дуже приблизно вказує на те, скільки людей переїхало з Донбасу. Та все ж можна з упевненістю припустити, що звідти виїхало багато людей. Є також люди, які не зареєструвалися за місцем прибуття, а також ті, що переїхали до Росії.  Також резонно припустити, що до числа тих, хто переїхав, належать і ті, хто ідентифікував себе як росіян.
• Коли йдеться про політичні погляди цих людей, за даними КМІС, у 2014 році лише близько 30% самовизначених росіян на Донбасі хотіли приєднатися до Росії. Знову ж таки, самовизначенні росіяни не є однорідними у своїх поглядах, і багато з них фактично підтримують український уряд.

Виконуючи роль адвоката диявола, ми могли б запропонувати інший спосіб виміряти «росіян». Наприклад, ми можемо стверджувати, що деякі українці можуть бути поєднані в одну групу «росіян», якщо ці люди розділять певні проросійські або антиукраїнські установки і наративи. Проте такі люди жили і в інших регіонах України (3 березня 2015 року, КМІС). Іншими словами, ця конструктивістська теорія не допомагає нам визначити конкретні політичні проблеми та вимоги саме «росіян на Донбасі».

Загалом,було б резонно сказати, що реальна кількість росіян на Донбасі менша 1.9млн. Більше того, багато з них підтримують український уряд. Тому ми вважаємо, що формулювання «багатомільйонне … населення» є серйозною маніпуляцією, яка не може слугувати корисною вправою для аналізу. Звичайно, будь-яке число є важливим при оцінці людської долі. 10 тисяч, 100 тисяч, або 1 мільйон – це все дуже багато людей. І ці люди заслуговують на гідність, безпеку і політичні свободи, як і будь-які інші люди. Однак д-р Дрісколл взагалі уникає говорити про цифри та джерела даних. Він представляє центральний аргумент свого тексту без чітких визначень і зі значними перебільшення в описі кількості людей. Це робить його виступ більш привабливим і переконливим для деяких людей, але менш прив’язаним до емпіричної реальності. Таким чином його обґрунтування «проблеми зобов’язань» шляхом включення «російського населення» в загальнонаціональний діалог базується на маніпуляціях. Неправильні цифри є основою для поганої політики та викривлених інституцій, і такі маніпуляції слід засуджувати науковцями та дослідниками.

#3. Конфлікт «Тип 4» – не «громадянська війна»

Для того, щоб виправдати своє застосування терміну «громадянська війна», Дрісколл посилається на незалежну наукову думку. Однак перевірка фактів говорит, що д-р Дрісколл помиляється. Він стверджує: «Термінологія громадянської війни відповідає академічним стандартам, про що свідчить той факт, що Інститут досліджень миру в Осло (PRIO) кодує конфлікт України як громадянську війну».

Розглянемоу цю цитату прискіливо. Перш за все, він не навів посилання. По-друге, він неправильно назвав джерело. Насправді, він, швидше за все, хотів сказати «База даних про збройні конфлікти UCDP/PRIO» (посилання 1, посилання 2, посилання 3). Це важливий нюанс, оскільки ця база даних є результатом спільних зусиль більш ніж однієї організації. Отже складно зрозуміти, кого саме цитує Дрісколл. Насамкінець – і це найголовніше, – в базі даних відсутнє слова «громадянська війна». Насправді, конфлікт в Україні закодовано як «тип 4». Тип 4 – «Інтернаціоналізований внутрішній збройний конфлікт, який відбувається між урядом держави та однією або кількома внутрішніми групами за втручання інших держав (другорядні сторони) з одного або обох сторін».

Визначення, яке наведене вище, не містить слів «громадянська війна», тим не менш можливо припустити, що воно означає (чи описує) громадянські війни по суті. Так, дійсно, певний автор може трактувати це визначення як громадянську війну. Тим не менш, це буде особистою інтерпретацією автора. Якщо д-р Дрісколл вважає, що «Тип 4» це громадянська війна, то він має стверджувати, що це його думка, а не приписувати її організації, яку він ніби-то цитує.

Додаткові причини занепокоєння

Чи була проблема термінології взагалі?

Дрісколл каже, що «вторгнення та громадянська війна не є взаємовиключними термінами в академічному словнику». Якщо науковці достатньо мудрі, щоб дійти до такого висновку, то чому ж відповідальні за політику не можуть зробити те саме? Відповідь на це питання дуже проста – насправді,  вони можуть. Більше того, вони робили це протягом тривалого часу. Проблема термінології, яку озвучив д-р Дрісколл не існує. Провідні міжнародні організації фактично визнають, що Україна має як внутрішній, так і зовнішній конфлікт.

Наприклад, Міжнародний кримінальний суд пише, що Україна переживає «неміжнародний збройний конфлікт» (параграф 168) та «міжнародний збройний конфлікт… паралельно з неміжнародним збройним конфліктом» (параграф 169). У цьому ж ключі RULAC (ініціатива Женевської академії міжнародного гуманітарного права та прав людини) стверджує, що «…крім неміжнародних збройних конфліктів між повстанцями та урядом, є, як видається, паралельний міжнародний збройний конфлікт між Україною та Росією». Іншими словами, існує значний консенсус серед юридичних експертів, що у конфлікті беруть участь як внутрішні, так і зовнішні сили.

Зазвичай дослідники витрачають багато свого часу на обґрунтування проблеми (з точки зору наукової та соціальної актуальності), і лише потім вони починають працювати над вирішенням проблеми. Д-р Дрісколл пішов в протилежному напрямку. Він запропонував вирішити проблему, забувши в першу чергу обґрунтувати її існування.

Повторно виступаючи в ролі адвоката диявола, можна припустити, що д-р Дрісколл говорить про звичайних українців – саме вони мають змінити свої мовні навички та пристосуватись до слів «громадянська війна». Інакше кажучи, він радить не політикам чи науковцям, а простим людям. Однак і це припущення може бути спростоване. Проблеми термінології не існує і в цьому випадку, тож і вирішувати її не можна. Як ми вже написали вище у посиланнях на дані опитувань, і політики і прості українці знають про складний характер конфлікту на Донбасі. Більше того, провідні українські аналітичні центри та соціологи використовують термін «Росія і сепаратисти» під час проведення опитувань. Як показало опитування КМІС (звіт від Детектор Медіа), проведеного у лютому 2018 року, 52% українців вважають, що війна була ініційована «Росією і сепаратистами» [5].

Чи дійсно озвучені проблеми є гіпотетичними? Ні!

Говорячи про проблеми у гіпотетичному стили, Дрісколл пропонує розглянути, що сталося б, якби російські солдати пішли додому. Але ж насправді ми знаємо приклади, коли це вже відбулося. Хорошим прикладом може служити місто Слов’янськ, який був захоплений російськими військами. Громадяни міста повернулися до нормального життя після його де-окупації. У 2015 році, після місцевих виборів, там було обрано 36 нових депутатів. Дійсно, на голосування прийшло не дуже багато людей (явка – 28 відсотків), але 22 обраних депутатів (60 відсотків) були з партії «опозиційний блок». Ця партія, по-перше, в опозиції до уряду і, по-друге, популярна серед електорату колишньої «Партії регіонів». Таким чином, немає жодних серйозних доказів того, що або опозиційна партія або її електорат були б репресовані чи виключені з політичного процесу. Нормалізоване життя у Слов’янську вказує, що українська сторона не страждає на проблему зобов’язань як хоче показати Дрисколл.

Де за і проти?

Ми вважаємо, що будь-яку пропозицію по облаштуванню політики (policy) слід ретельно оцінювати, використовуючи підхід, що включає обрахунки «за і проти», «аналіз витрат і вигод», або щось на кшталт «SWOT-аналіз». На жаль, д-р Дрісколл уникає такого складного аналізу. Він не говорить про можливі негативні наслідки використання термінології «громадянська війна», наприклад, що це дозволить Росії уникнути покарання за міжнародні злочини.

Риторика

Дрісколл описує свій аргумент як складне і неочевидне довгострокове рішення. Таким чином, його критики наперед шельмуються як «недалекоглядні». Хоча він і стверджує у своєму тексті, що Росія відповідальна за агресію і що він не має наміру її «відбілювати», автор нічого не говорить про те, як термінологія «громадянської війни» вплине на «проблему зобов’язань» зі сторони саме Росії. Натомість він зосереджується лише на «проблемі зобов’язань» України. Така відсутність рівноваги є тривожною.

Висновок

Зазвичай ми очікуємо, що у аналітичних текстах (policy memos) спочатку формулюється проблема, а потім пропонуються рішення, що ґрунтується на доказах. На жаль, текст Джессі Дрісколла далекий від цього. Перелік претензій до тексту д-р Дрісколла є надмірним. Автор не надає доказів, що проблема термінології дійсно існує і є актуальною. Власне, наші посилання на Міжнародний кримінальний суд свідчать про протилежне. Більше того, публічні дебати в Україні за участі політиків, експертів та представників громадськості показують, що ця проблема значно перебільшена.

До того ж, д-р Дрісколл обґрунтовує своє рішення, вдаючись до двох значних маніпуляцій. По-перше, він приписує власну думку щодо терміна «громадянська війна» в Україні поважній міжнародній базі даних. По-друге, він використовує дуже сильну та викривлену мову щодо розміру російського населення в Україні («багатомільйонне»), щоб звучати переконливо, хоча ці слова можна легко розвінчати даними. До цього всього, він ігнорує місцевий контекст, нехтує переписами, опитуваннями, якісними даними місцевих дослідників і вчених, обговорює реальні події у гіпотетичному стилі і демонструє відсутність балансу в оцінках України та Росії. В цілому, здається, Дрісколл спирається на теоретичні дилеми, кліше і, можливо, на свій досвід роботи в посткомуністичній Центральній Азії та на Кавказі, який часто не можна застосовувати до російсько-українських відносин – ні нинішніх, ні історичних. Його аналіз ігнорує емпіричні дані та, отже, є серйозною загрозою для розбудови миру в Україні і для міжнародних відносин в регіоні.

Водночас ми хотіли б підкреслити, що не критикуємо теорію як таку та не відмовляємо будь-кому у праві ставити під сумнів існуючий консенсус, а також ставити складні питання і шукати складні довгострокові рішення. Та все ж ми віримо у верховенство даних, операціоналізацію та емпіричний аналіз. Ми сподіваємось, що багаторічний збір даних (як якісних, так і кількісних) численними українськими вченими та організаціями не буде знехтуваний поважними іноземними вченими в майбутньому і що місцевий контекст враховуватиметься серйозніше.

Чи є інший спосіб порушити дуже серйозну проблему конфлікту в Україні та обговорювати її? Безперечно, є! Наприклад, щоб написати даний текст, ми шукали дефініції від різних міжнародних організацій, перевіряли дані переписів населення та опитувань, досліджували дані виборів, читали існуючі дослідження щодо українських політичних еліт, читали прес-релізи аналітичних центрів та публікації в ЗМІ. Звичайно, ми спирались на власний досвід і попередні знання. Але робота з емпіричними даними допомагає боротись проти особистих упереджень. Ми також обговорювали результати між колегами, тому що віримо в цінність рецензування. Задля прозорості ми наводимо всі посилання, вказуємо визначення та факти. Ми закликаємо іноземних політичних експертів, які не є фахівцями в українському контексті, дотримуватися таких самих кроків, щоб надалі уникати будь-яких непорозумінь щодо даних та контексту.

Примітки