Вразливість демократії: що олігархи зробили з Латинською Америкою

Із досвіду Латинської Америки можна винести низку уроків про політичну роль, яку олігархії відіграють у молодих демократіях

natis76/depositphotos

Автор:

Олігархи мають значний вплив не тільки в Україні, але у й багатьох формально демократичних країнах. Латинська Америка — один із регіонів, де політику визначають слабкість держави та всюдисущість олігархів, які проникають у державні та політичні інститути для захисту своїх статків. Відтак, із досвіду Латинської Америки можна винести низку уроків про політичну роль, яку олігархії відіграють у молодих демократіях, їхні наслідки для демократичного розвитку та альтернативні способи зменшити олігархічний вплив у суспільстві.

Згідно з Лінцом і Степаном (1996), демократія є «формою правління» в сучасній державі, яка гарантує й захищає політичні й громадянські права всіх громадян. Втім, умови, за яких ці права здійснюються, не з’являються автоматично шляхом проведення вільних, прозорих і конкурентних виборів (Шумпетер, 1942; Даль, 1971). За визначенням, для відстоювання й захисту ефективного здійснення громадянських прав демократія потребує життєздатної, бюрократично компетентної держави з потужною бюджетною забезпеченістю та контролем над територією, про суверенітет якої вона заявляє (Лінц і Степан, 1996; Пжеворскі, 1995). Таким чином, міцну демократію характеризують не лише громадяни, що засвоїли демократичні практики та цінності, але й наявність ефективної держави. Якщо молоді демократії прагнуть закріпити свої здобутки, їхня демократизація має супроводжуватися реформами, що зміцнюють державні інститути.

У Латинській Америці ніколи не існувало ефективних держав, та й перехід до демократії в 80-90-х роках не приніс значних змін у цьому напрямку. Відтак, усі країни регіону страждають на «дефіцит демократії»: або як бюрократії, здатні впроваджувати в життя закони, або як системи оподаткування з метою перерозподілу, або як монополісти, які застосовують силу й здійснюють контроль над територією країни. Значною мірою це пов’язано з поширеністю олігархічної політики. Демократія є синонімом рівності, прозорості й підзвітності, а олігархічна політика є обмежувальною й такою, що прагне забезпечити себе імунітетом від держави (Фоурейкер, 2007). Ще з колоніальних часів олігархічний вплив у цих країнах був щільно пов’язаний із процесами їхньої інтеграції у міжнародні ринки. Упродовж століть еліти-експортери товарів домінували над власністю на землю, тож латиноамериканські країни так і залишилися залежними від експорту сировини. Латинська Америка — регіон, де панує найбільша у світі нерівність; 10 відсотків латиноамериканців володіють 70 відсотками багатств регіону (ECLAC-Oxfam, 2016). Навіть у Чилі, одній із найефективніших демократій регіону, дохід найбагатших 10 відсотків громадян у 25 разів вищий, ніж дохід найбідніших 10 відсотків.

Попри те, що еліти-експортери товарів уже давно мали значний економічний і політичний вплив за рахунок основної маси населення, економічна нерівність поглибилася внаслідок впровадження неоліберальних реформ у 1980-х та 1990-х роках. Зокрема, бізнес-групи отримували зиск від приватизації державних підприємств. Упродовж цих років традиційні олігархії погоджувалися підтримувати формальні демократії за умови, що будуть збережені їхні прерогативи та доступ до державних установ. Приміром, чилійська конституція гарантувала військовим і традиційним олігархіям широке представництво та владу в чинному Конгресі. Тому, незважаючи на впровадження конкурентних і вільних виборів по всій Латинській Америці, політичні інститути залишаються значною мірою упередженими на користь олігархічних інтересів.

Олігархічний вплив поширюється також і на політичні партії та законодавчі органи регіону. У багатопартійних президентських системах Латинської Америки будь-якому президенту дуже важко сформувати дієві законодавчі коаліції без підтримки олігархій. Президенти, які відмовляються йти на поступки традиційним олігархіям, ризикують бути усуненими з посади. Наприклад, у 2012 році президенту Парагваю Фернандо Луго, який представляв ліві сили, оголосили імпічмент і позбавили влади не лише через брак міцноїбільшості в Конгресі, але й тому, що його програма, яка включала в себе радикальну аграрну реформу, загрожувала інтересам традиційної еліти землевласників. Навіть президента Венесуели Уго Чавеса на короткий час у 2002 році усунули від влади і тимчасово замінили на Педро Кармона, колишнього президента головної торговельної палати країни. Таким чином, коаліція з елітами може слугувати гарантією збереження президентом своєї посади, а, отже, сприяти політичній стабільності в Латинській Америці. Втім, така коаліція завжди дається дорогою ціною — зокрема, вона обмежує політичну програму й посилює проблеми політичної ізоляції.

У багатопартійних президентських системах Латинської Америки будь-якому президенту дуже важко сформувати дієві законодавчі коаліції без підтримки олігархій. Президенти, які відмовляються йти на поступки традиційним олігархіям, ризикують бути усуненими з посади.

Через політичні пакти з олігархами питання перерозподілу багатства, зокрема ті, що стосуються аграрної реформи та прогресивного оподаткування, часто виключалися з політичних програм (Агопян, 1996; Фоурейкер, 1998). Це викликає занепокоєння, оскільки Латинська Америка має одні з найвищих показників нерівності та одні з найнижчих показників бюджетної спроможності в світі. Звісно, в регіоні були успішно реалізовані програми обумовлених потребами грошових трансфертів, але вони виключають середній клас, який несе вище податкове навантаження, ніж мільйонери. Найбагатші 10 відсотків громадян регіону сплачують у середньому 5,4 відсотка свого сукупного доходу в якості податку на доходи. Найбагатші громадяни користуються також податковими пільгами або ж ухиляються від сплати податків, що становить близько 50 відсотків від загальної суми податку на доходи, який уряд збирає у регіоні. Окрім того, більшість податків у регіоні мають регресивний, а не прогресивний характер. Обмежені можливості оподаткування ускладнюють здатність держав забезпечити більшості громадян соціально-економічні умови для ефективного здійснення їхніх цивільних та політичних прав. Водночас найбагатші мешканці Латинської Америки продовжують накопичувати усе більше й більше багатств. Приміром, у період із 2002 по 2015 рік статки латиноамериканських мультимільйонерів зростали у шість разів швидше, ніж сукупний ВВП регіону.

Порушення прав із боку олігархій (у вигляді сучасних форм рабства та примусової праці) також толеруються урядами країн регіону в обмін на законодавчі голоси. У цих так званих «коричневих зонах» (О’Доннелл, 1999) держава не має ефективної присутності, а тому не може забезпечити ані верховенства права, ані громадянських прав. Монтеро (2014) також зазначає, що, хоча великі коаліційні уряди сприяють законотворчому процесу в Бразилії, такі пакти також відіграють ключову роль в ослабленні відповідних інститутів підзвітності, зокрема, слідчих комітетів Конгресу. Без значного спротиву олігархій вдалося просунути лише ті реформи або закони, які дозволяють елітам отримувати ширший доступ до дешевих матеріалів та робочої сили.

Окрім того, олігархії навіть захищали свої багатства й прерогативи прикриваючись демократичними принципами. Приватна власність є ключовим принципом демократії, але її захист допоміг латиноамериканським елітам вберегти свої статки від боротьби за перерозподіл багатства. Окрім того, болівійські еліти-експортери газу провели серію протестів проти уряду Моралеса і підштовхували до сепаратизму багатші та «біліші» регіони під гаслом боротьби за права меншин та культурні права. Втім, саме поширення матеріальної нерівності є однією з причин, чому демократія в Латинській Америці залишається нестабільною. Загальним результатом олігархічної політики є зростання недовіри до основних демократичних інститутів, зокрема, політичних партій, законодавчих та судових органів, які лише на словах борються з економічною та політичною олігархіями. Згідно з останнім опитуванням Latinobarometro (2016), рівень задоволеності демократією є найнижчим за кілька десятиліть, а частка громадян, які вважають, що рішення уряду формуються під впливом потужних економічних еліт, — найбільшою. Близько 80 відсотків латиноамериканців вважають, що їхні уряди працюють на користь обраних громадян, а не на користь усього народу.

Найчастішою відповіддю на олігархічну політику в Латинській Америці історично був популізм. Фоурейкер (2007) описує популізм як виборчий феномен, який зазвичай виникає тоді, коли політичні інститути не можуть або не прагнуть задовольняти вимоги більшості. Такий контекст дозволяє лідерам-опортуністам будувати дискурс на основі двох антагоністичних ідентичностей: «народ» і «олігархія». Такі лідери-популісти намагаються відновити верховенство волі народу (або народного суверенітету) як суть демократії, тож часто відмовляються вести переговори з традиційними елітами. Лідери-популісти запровадили низку конституційних змін, стверджуючи, що вони будуть обмежувати вплив олігархії. Втім, на практиці ці реформи спричинилися до підірвання принципів системи стримувань і противаг та верховенства права, а також втілення диктаторських амбіцій лідерів-популістів. Серед прикладів — продовження терміну президентських повноважень, легалізація перевиборів президента, а також заміна законів президентськими указами. Брак обмеження повноважень виконавчої влади дозволив президенту Перу Альберто Фухіморі та президенту Венесуели Уго Чавесу керувати так, як вони вважаюли за потрібне.

Це являє собою значне протиріччя. Але ще більш парадоксальим є той факт, що популістська політика зазвичай в кінці-кінців перевтілюється в олігархічні практики. Приміром, у Венесуелі Чавеса політику формували й здійснювали без жодних обмежень з боку законодавчих або судових органів. В уряді процвітала корупція, а державну допомогу розподіляли на власний розсуд. Тим часом, уряд постійно переслідував і карав незалежні ЗМІ та громадських діячів. Таким чином, хоча впродовж значної частини свого перебування при владі Чавес отримував зиск від процвітання нафтового бізнесу, невдовзі умови життя багатьох венесуельців погіршилися. Зараз країна страждає від неефективності державних послуг, дефіциту в галузі житлового будівництва, нестачі продовольства, зростання нестабільності, а також низької якості послуг у галузях освіти та охорони здоров’я. Політика популізму часто призводить до виникнення нових олігархій, підвищення концентрації багатства, загострення соціальної поляризації та послаблення демократичної підзвітності. Не дивно, що впродовж усієї історії Латинської Америки не раз змінювалося формулювання понять «ворог» і «народ», оскільки джерело антагонізму залишилося незмінним.

Втім, здається, з’являються певні ознаки змін. Завдяки соціальним медіа громадяни країн Латинської Америки отримують кращий доступ до інформації, організації та мобілізації проти урядових зловживань. Нещодавно в Мексиці групи громадських активістів просували законопроект «три із трьох», який вимагає від державних службовців розкривати свої активи, податкові декларації та заявляти про можливі конфлікти інтересів. Завдяки кампанії у соцмережах цей законопроект менш ніж за три місяці зібрав близько 600 тисяч підписів. Групи громадських активістів у Колумбії й Чилі запропонували схожі  антикорупційні закони. У Гватемалі організовані за допомогою соціальних медіа протести проти президентських правопорушень привели до того, що члени Конгресу позбавили президента Отто Переса Моліну імунітету. Імпічменту президента Бразилії Ділми Русеф передували протести через підозри в отриманні хабарів. Вуличні протести також привели до створення антикорупційних органів у Гондурасі та Сальвадорі.

Завдяки соціальним медіа громадяни країн Латинської Америки отримують кращий доступ до інформації, організації та мобілізації проти урядових зловживань.

Усі ці надзвичайні події сталися в регіоні, де змова між олігархами і політиками історично залишалася безкарною. Немає жодних сумнівів у тому, що сильна держава є необхідною умовою для процвітання демократії. Втім, коли значна більшість латиноамериканців почала вимагати серйозних змін у політиці через виборчі дільниці, обіцяні зміни не відбулися. Досвід Латинської Америки підтверджує, що підзвітність не виникає внаслідок чистих і конкурентних виборів. Втім, нещодавні події в регіоні демонструють, що в боротьбі з олігархічною політикою громадський активізм може бути ефективнішим, аніж політичний популізм. Одним із потенційних уроків, які Україна може винести з досвіду країн Латинської Америки, є те, що пильні й активні громадяни можуть сприяти розвитку сильних державних інститутів, особливо з огляду на, що Україна є молодою демократією. Це особливо актуально, оскільки, на відміну від Латинської Америки, Україна наразі залежить від фінансової підтримки міжнародних донорів, а також може розраховувати на зовнішній стимул інтеграції до ЄС, що одночасно вимагає й допомагає розвитку громадського активізму та створенню більш ефективної держави.

Подяки: Я хотіла би особливо подякувати Ростиславу Аверчуку — передусім за те, що він попросив мене написати цю статтю, а також за цінні зауваження та пропозиції щодо тексту.


Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний