Політика Безкультур’я

Перед Україною стоїть завдання побороти уявлення про нашу країну як про територію корупції, війни та традиційної культури

Автор:

Перед Україною стоїть завдання побороти уявлення про нашу країну як про територію корупції, війни та традиційної культури. Таким чином, варто просувати на зовнішній ринок сучасне мистецтво (літературу, живопис, кіно) та, звісно, українську історію. Адже якщо еліта держави-партнера поділяє культурні цінності та світоглядну позицію, співпраця з цією країною буде набагато ефективнішою. При цьому важливо зважати не лише на вибір цільової аудиторії, але і «цільових країн», співпраця з якими має стати пріоритетною.

Існуючі культурно-інформаційні центри при українських посольствах не виконують покладену на них місію. Їх потрібно включити до складу державної структури під умовною назвою Інститут Шевченка, яка, подібно до Британської Ради чи Гете Інституту, просувала б українські історію та культуру та формувала б імідж України у світі.

Більшість суб’єктів міжнародної політики досить давно змінили жорстку силу на м’яку. Вплив на внутрішню та зовнішню політику суверенних держав реалізується не завдяки військовій могутності, а через економічні та культурні важелі. Культурна дипломатія – один із основних засобів реалізації власних інтересів. Це зрозуміли країни не лише Заходу (які створили, наприклад, Гете Інститут, Британську Раду чи Французький Альянс), але і Сходу (Русский Мир, Інститут Конфуція). Якщо еліта держави-партнера поділяє культурні цінності та світоглядну позицію, співпраця з цією країною буде набагато ефективнішою, ніж контроль даної території за допомогою сили.

В Україні довгий час ведуться розмови про створення організації під умовною назвою «Український Інститут» чи «Інститут Шевченка», метою якої є просування інтересів держави за кордоном. У 2006 році тодішній президент Віктор Ющенко видав указ про створення мережі культурно-інформаційних центрів при посольствах понад 15 країн «західного світу». Ці установи, за даними Інституту Стратегічних Досліджень, протягом всього періоду своєї роботи фактично не виконували покладеної на них місії. Це обумовлено рядом чинників – відсутністю кваліфікованих кадрів з культурного менеджменту, розмитою структурою управління, відсутністю стратегії розвитку, браком фінансування.

На сцені Міністерство культури

В 2014 році Міністерство культури в рамках співпраці з Українським Центром Культурних Досліджень (УЦКД) почало розробку проекту Українського Інституту. Очікується, що до кінця 2015 року Кабінет Міністрів ухвалить постанову про створення Інституту. На жаль, у вільному доступі немає повного тексту документу, запропонованого УЦКД (велике питання, чи взагалі існує такий документ), натомість є лише концепція, презентована у липні 2015р. на круглому столі за участю Міністра культури та громадських діячів.

Реалізація концепту, запропонованого УЦКД у співпраці з Міністерством, приведе не до підвищення якості міжнародної політики української держави, а до звичного збільшення штату установ та фінансових витрат. Майбутній Інститут планується створити як громадську організацію. Очевидно, що це робиться для ефективнішого збору коштів, які громадській організації знайти легше, ніж урядовій. Тим не менш, 40-60 % усіх фінансів Інституту планується залучити з Державного бюджету. Однак, пряма залежність від фінансових вливань західних фондів може зосередити Інститут на реалізації проектів грантодавців замість проведення незалежної культурної політики.

Культурна політика – це реалізація чітко окресленого плану дій і, найголовніше, – отримання результату. У випадку створення громадської організації держава позбавляється важелів впливу на Інститут та можливості реалізувати власне бачення української присутності за кордоном.

До того ж, створення громадської організації, яку держава забезпечує мінімум на 40%, виглядає недоцільним витрачанням ресурсів. На мою думку, правильним рішенням було б створення державної організації.

Автори концепту вважають, що Інститут зможе заробляти власні кошти за рахунок надання послуг з вивчення української мови. Однак – чи дійсно Інститут зможе на цьому заробити? Для того, щоб залучити людей до вивчення української мови, її не можна і не потрібно монетизувати, її вивчення має бути безкоштовним (як і більшість заходів майбутнього Інституту), адже таким (і лише таким) чином вдасться розширити аудиторію, що взаємодіятиме не лише з Інститутом як установою, але й з Україною в цілому.

Ще одним доволі цікавим моментом створення майбутнього Інституту є оголошена ціль роботи – не лише із зовнішнім, але і з внутрішнім ринком («евроінтеграційні тренінги»). Це призведе до розпорошення ресурсів та унеможливить консолідацію навколо однієї мети. Такі установи, як Інститут, мають працювати лише із зовнішньою аудиторією та в руслі зовнішньополітичної стратегії Міністерства закордонних справ.

Система управління Інститутом досить нечітка та вже в самому концепті забюрократизована. По-перше, немає чіткого підпорядкування, незрозуміло, хто відповідальний за роботу Інституту (Міністерство Культури чи МЗС), і разом з тим, за задумом, має існувати система дорадчих органів з «компетентних фахівців у відповідних сферах культури». Як і хто буде визначати «компетентність фахівців» – невідомо (історія з висуванням на Оскар «Поводиря», замість «Племені» – дуже доречна).

Дивує й ігнорування авторами концепту наявності вже існуючих інформаційно-культурних центрів, які залишаються поза майбутньою структурою Інституту. Доцільніше реформувати наявні інформаційно-культурні центри замість будувати нову організацію, що призведе до надмірного витрачання фінансових та людських ресурсів.

Без Чернишевського, але з тим самим питанням

Із провідних культурних центрів лише Британська Рада покриває більшу частину своїх витрат за рахунок проведення мовних курсів та тестів – і лише тому, що англійська є мовою міжнародного спілкування. Наприклад, Гете Інститут (надаючи послуги з вивчення досить популярної німецької мови), не покриває і 25% своїх витрат, і левову частку бюджету отримує від федерального уряду Німеччини. Зрозуміло, що українська мова не буде користуватись таким попитом, як англійська чи навіть німецька. Тому варто використати двомовність України, і пропонувати не лише українську (вивчення якої має бути безкоштовним), але і російську мову (яка може приносити прибуток). Досвід Британської Ради показує, що для результативної роботи Інституту потрібно визначити дві складові: цільову аудиторію та унікальні риси країни. Для Британської Ради цільовою аудиторією є студенти, а унікальними рисами – мова, туризм, вища освіта.

Перед Україною стоїть завдання побороти уявлення про нашу країну як про територію корупції, війни та традиційної культури. Таким чином, варто просувати на зовнішній ринок сучасне мистецтво (літературу, живопис, кіно) та, звісно, українську історію.

Цільовою аудиторією Інституту можуть стати студенти гуманітарних спеціальностей (особливо журналісти). Культурна дипломатія повинна мати сильну інформаційну підтримку – так, ряд країн мають свої ЗМІ, які працюють здебільшого із зовнішньою аудиторією: Росія має Russia Today, Британія – BBC, Німеччина – Deutsche Welle, Кувейт – Al Jazeera. Не маючи таких фінансових ресурсів, які потрібні для створення ЗМІ (прямий шлях впливу на інформаційне поле), Україна мусить зосередитись на тих, хто в майбутньому буде створювати «контент» (опосередкований шлях).

Важливий вибір не лише цільової аудиторії, але і «цільових країн», співпраця з якими має стати пріоритетною. Виходячи з ідеї майбутнього політичного лідерства у Східній Європі, краще за все звернути увагу на проросійськи налаштовані еліти Угорщини, Чехії, Болгарії та Румунії. Також важливою сферою роботи повинен стати пострадянський простір, на якому Україна має стати прикладом політичної моделі, альтернативної російській. Якісна культурна дипломатія серед держав СНД дасть змогу згуртувати навколо себе не лише країни, які “ображені” Москвою, але і ті, що прагнуть стати на шлях вестернізації.

Важливим інструментом в усіх країнах перебування Інституту має стати створення/розвиток українських студій, які б включали комплексне вивчення української мови, історії, мистецтва, філософії, літератури. Інститут мусить ввібрати в себе усі повноваження та ресурси з надання стипендій на навчання в Україні, таким чином вдасться якісніше підтримувати іноземну професуру та студентство, що зацікавлене у вивченні української мови, історії, літератури, мистецтва.

У довгостроковій перспективі такі дії мають змінити образ України в очах мешканців країн ЄС. Сьогоднішнє уявлення про Україну як країну проституції, корупції, борщу та шароварів має зникнути зі свідомості європейців. Завдання усієї державної машини в тому, щоб з’явилась нова Україна – країна сучасного мистецтва, науки та літератури.


Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний