Курс Порошенка, Мінські Домовленості та Спеціальний Статус Донбасу

Не можна не помітити, що Порошенко, а також багато інших українських політичних гравців та спостерігачів часто оминають найбільш чутливу складову Мінських домовленостей: дотримання зобов’язань України за цими домовленостями та, зокрема, створення конституційного підґрунтя

Автор:

Не можна не помітити, що Порошенко, а також багато інших українських політичних гравців та спостерігачів часто оминають найбільш чутливу складову Мінських домовленостей: дотримання зобов’язань України за цими домовленостями та, зокрема, створення конституційного підґрунтя до майбутнього особливого статусу для частин Донбасу.

Хоча включення цієї складової до Мінських домовленостей, можливо, було помилкою, зараз надто пізно просто виключити її, односторонньо денонсувавши підписану угоду.

Стосовно Донбасу та Криму, на відміну від інших питань, Президент України Петро Порошенко останні 18 місяців займав послідовну позицію. Його відповіді на запитання журналістів про шляхи вирішення конфлікту, як ті, що прозвучали на великій прес-конференції 14 січня 2016 року, були частково ухильними, але в цьому випадку то було ознакою обережності та розсудливості. Оскільки Україна є економічно, політично та військово слабшою частиною трикутника Захід/Росія/Україна, розпливчастий підхід Порошенка можна зрозуміти. У дечому заяви українського Президента були, можливо, навіть занадто конкретними, наприклад, коли він заявив, що Україна зможе відновити суверенітет на Донбасі у 2016 році. Звичайно, так може статися, але може і не статися – це залежатиме від настрою у Кремлі впродовж цього року та від численних чинників поза контролем Києва.

Порошенко та його уряд нині в скрутному становищі, оскільки велика частина суспільства – включно з багатьма журналістами – більш «патріотичні» щодо Донбасу та Криму, ніж є політично розсудливим. Багато хто хоче, щоб Порошенко був менш схильним до компромісів у своїх відносинах не тільки з Росією, а й із Заходом. Проте Україна є об’єктивно слабкою і не може самостійно визначати порядок денний переговорів – ні у відносинах із Росією, ні у відносинах зі своїми західними партнерами. Київ не може ефективно дати відсіч та стримувати Росію як економічно, так і військово (або лише незначною мірою). Тому Україна повинна спиратися на санкції Заходу та інші дії іноземних країн як на єдиний можливий інструмент дієвого тиску на Росію.

Наприклад, військовий наступ (зараз набагато сильніших) українських збройних сил на Донбасі не лише приречений на поразку. Він мав би ефект, схожий на наслідки наступу тодішнього Президента Грузії Міхеїла Саакашвілі на місто Цхінвалі в серпні 2008 року. Як і у випадку Південної Осетії вісім років тому, такий наступ надав би Росії привід для офіційного, масштабного та необмеженого застосування своїх потужніших збройних сил на Донбасі. Зокрема, атака з боку України могла б дозволити Путіну виправдати перед російським суспільством терористичне використання Росією повітряних сил проти України, як це сталося в Грузії. У найгіршому випадку істерично налаштоване російське населення може дозволити Путіну застосувати штурмовики або навіть бомбардувальники, щоб спустошити територію України поза Донбасом, подібно до російського бомбардування цивільних у, наприклад, місті Горі під час російсько-грузинської війни 2008 року. З цих причин нечіткі, некатегоричні та захисні заяви Порошенка щодо питання Донбасу видаються – на відміну від його реакції на суто внутрішні українські питання – виправданими, навіть якщо здається, що вони не задовольняють багатьох «патріотичних» українських слухачів.

З другого боку, не можна не помітити, що Порошенко, а також багато інших українських політичних гравців та спостерігачів часто оминають найбільш чутливу складову Мінських домовленостей: дотримання зобов’язань України за цими домовленостями та, зокрема, створення конституційного підґрунтя до майбутнього особливого статусу для частин Донбасу. Хоча включення цієї складової до Мінських домовленостей, можливо, було помилкою, зараз надто пізно просто виключити її, односторонньо денонсувавши підписану угоду. Ухильну позицію Порошенка та багатьох інших українських політиків щодо цього питання можна критикувати за ескапізм, тобто за уникання відкритої та творчої роботи над цією проблемою. Ані офіційний Київ, ані українські аналітики до цього часу не запропонували конструктивної та консолідованої інтерпретації цього складного питання, яка б задовольнила західних політиків, спеціалізованих журналістів та юристів-міжнародників – тобто тих, хто формує суспільну думку та приймає рішення в США та ЄС. Лише вони мають інструменти – передусім санкції – стримування й тиску на Росію.

Зокрема, українські політики, дипломати та експерти досі не створили добре аргументованого та всеосяжного політичного-правового документа, який би запропонував розв’язання нинішньої дилеми. З яких саме причин Україна зараз не в змозі і не зобов’язана забезпечити правове підґрунтя автономії для Донбасу, деталі якої стали б предметом пізніших перемовин? Імовірно, в найближчому майбутньому в парламенті так і не буде більшості, потрібної для прийняття змін до української Конституції, які включають статтю, що дозволяє спеціальний правовий статус частин Донбасу.

Але оскільки Київ повинен дотриматися цієї умови, щоб виконати свою частину Мінських домовленостей, український уряд та суспільство мусять розпочати аргументаційний наступ. Вони мають переконати Захід у тому, що з огляду на минулу, теперішню та ймовірну майбутню поведінку Росії київська зміна позиції щодо попереднього прийняття конституційної норми, яка уможливлює часткову автономію Донбасу, є виправданою. Київ повинен офіційно представити переконливе, збалансоване й довершене пояснення свого погляду на зміст, наслідки та імплементацію Мінських домовленостей, яке б роз’яснило ЄС та США, чому він відкладає це голосування в парламенті на майбутнє. Коли правові та політичні експерти підготують переконливу аргументацію, її треба буде поширити через прес-релізи, статті, інтерв’ю, коментарі в західних ЗМІ.

Можливо, ставлення українського парламенту зміниться після того, як Донбас буде звільнено від російських військових та найманців, Україна відновить повний контроль над кордоном з Росією, а місцеві вибори відбудуться згідно з українськими законами та за схвалення ОБСЄ/БДІПЧ. Звичайно, наразі це виглядає не дуже ймовірним, але це може стати можливим, якщо Кремль вирішить, що уникнення санкцій є важливішим, ніж утримання окупованих територій.

Можна уявити собі такий розвиток подій, наприклад, після введення численної миротворчої місії ООН у зону АТО. Тоді питання особливих прав для наразі окупованих територій в Мінських домовленостях може стати менш суперечливим для більшості українських депутатів, ніж воно є зараз. Зокрема, справді демократичні вибори на Донбасі могли б породити місцевих політичних лідерів, які б мали реальну народну легітимність на відміну від узурпаторів, призначених із Росії, котрі називають себе «президентами» або «міністрами» нібито «народних республік». За появи нової політичної еліти на Донбасі може бути досить легко досягнути відповідної домовленості, враховуючи ймовірну високу майбутню залежність Донбасу від субсидій з Києва та допомоги Заходу.

VoxUkraine — унікальний контент, який варто читати. Підписуйтесь на нашу e-mail розсилку, читайте нас в Facebook і Twitter, дивіться актуальні відео на YouTube.

Ми віримо, що слова мають силу, а ідеї – визначний вплив. VoxUkraine об’єднує найкращих економістів та допомагає їм доносити ідеї до десятків тисяч співвітчизників. Контент VoxUkraine безкоштовний (і завжди буде безкоштовним), ми не продаємо рекламу та не займаємось лобізмом. Щоб проводити більше досліджень, створювати нові впливові проекти та публікувати багато якісних статей, нам потрібні розумні люди і гроші. Люди є! Підтримай VoxUkraine. Разом ми зробимо більше!


Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний