Презентація стратегії-2020 для України. Враження і роздуми

Країна підтримає тих, хто не на словах, а на ділі виявить політичну волю до впровадження реформ

fsr.org.ua

Автор:

Презентація Стратегії-2020 для України заступником керівника Адміністрації Президента Дмитром Шимківим 29 вересня цього року викликала в мене змішані почуття.

З одного боку, добре, що українські посадовці думають про стратегічні питання і намагаються сформувати бачення майбутнього. З іншого боку, я б не назвала двосторонню листівку “стратегією”. Пан Шимків зазначив, що існує розширена версія цього документу. Проте, вона не опублікована, тому що ще “обговорюється”. Не зовсім зрозуміло, чому б не викласти цю «сиру» версію для ширшого суспільного обговорення.

На першій сторінці листівки перераховано 62 реформи і державні програми, які мають бути реалізовані протягом наступних шести років. Багато з цих реформ і програм накладаються одна на одну. Наприклад, серед них є “реформа енергетики”, “програма енергоефективності” та “програма енергонезалежності”, що є різними аспектами однієї проблеми. “Реформа енергетики” також частково співпадає з демонополізацією та розвитком інфраструктури. Конституційна реформа є частиною децентралізації та реформи місцевого самоврядування, економічна реформа та реформа монетарної політики включають в себе податкову реформу, дерегулювання і розвиток підприємництва, реформування корпоративних прав тощо. У мене склалося враження, що автори просто перерахували всі реформи, названі їм різними аналітичними центрами та експертами (пан Шимків назвав близько 20 інституцій, які долучилися до складання стратегії). Крім того, як зазначив Сергій Дацюк, 62 реформи за шість років – це забагато як для уряду, так і для суспільства.

Добре те, що в документі визначено десять пріоритетів (вісім реформ і дві державні програми). Позитивним аспектом також є те, що серед пріоритетів є оновлення влади та боротьба з корупцією, реформи судової та правоохоронної систем, оскільки це необхідні передумови для успіху інших реформ. Проте, на мій погляд, реформа охорони здоров’я (яка також знаходиться в списку пріоритетів) повинна бути відкладена на 3-4 роки і реалізована після децентралізації та реформ, що сприятимуть бізнесу, коли стане зрозуміло, хто несе відповідальність за фінансування медичних установ (місцева чи центральна влада), і скільки Україна може витратити на охорону здоров’я.

Однією з двох пріоритетних державних програм є програма енергонезалежності, абсолютно необхідна в теперішніх умовах. Проте, другою йде “програма популяризації України в світі”. Мені такий пріоритет здається досить дивним. Хоча я й не маркетолог, але вважаю, що реклама не допоможе продати неякісний продукт – а наразі Україна постачає переважно погані новини. Водночас, сьогодні світ пильно стежить за нашою країною, і якщо з’являться певні позитивні сигнали, вони будуть поширені дуже швидко.

Якщо список реформ, хоча й дещо хаотичний, не викликає серйозних заперечень, то друга сторінка стратегії, на якій наведені ключові показники діяльності (КПД), швидше спантеличує. Я не буду обговорювати вибір КПД (великою мірою, це справа смаку), але їх цільові значення не тільки нереалістичні, але навіть не узгоджуються між собою. Перше, що привертає увагу – це подвоєння ВВП на душу населення до 2020 року. На запитання щодо цього пан Шимків відповів, що це «мрія», і «я не знаю, як цього досягти, але я з’ясую». Після повторного запитання він пояснив, що у країнах, де проводяться реформи, ВВП зростає експоненційно. Тому я переглянула дані Світового Банку про ВВП на душу населення (ПКС, постійні USD, 1990-2013) і спробувала з’ясувати, чи якісь країни нещодавно подвоїли свій ВВП на душу населення протягом шести років (щоб дозволити певний люфт, я брала до уваги країни, чий ВВП виріс на 75% і більше). Цьому критерію відповідають тринадцять країн:

  1. Ангола (зростання ВВП на 90% протягом 2001-2007рр.)
  2. Вірменія (114% протягом 2001-2007рр.)
  3. Азербайджан (170% протягом 2001-2007рр.)
  4. Боснія і Герцеговина (290% протягом 1994-2000рр.)
  5. Білорусь (78% протягом 2002-2008рр.)
  6. Чад (76% протягом 2000-2006рр.)
  7. Китай (84% протягом 1992-1998рр. і 83% протягом 2002-2008рр.)
  8. Кабо-Верде (84% протягом 1993-1999рр.)
  9. Екваторіальна Гвінея (930% протягом 1995-2001рр.)
  10. Казахстан (77% протягом 1999-2005рр.)
  11. Ліберія (376% протягом 1996-2002рр.)
  12. Латвія (80% протягом 2001-2007рр.)
  13. Макао (96% протягом 2001-2007рр.)

Із цього списку можна зробити два висновки. По-перше, справжніми реформаторами в ньому є лише Латвія та Китай. Інші або почали з дуже низького рівня ВВП, або є експортерами нафти, або і те, й інше (Білорусь експортувала перероблену російську нафту), а ВВП Вірменії на 20% складається з переказів трудових мігрантів. По-друге, темпи зростання у всіх цих країнах після 2008 року знижуються, адже зовнішній попит був одним із головних чинників цього зростання. Зокрема, Латвія в 2009 році пережила скорочення ВВП майже на 20%, в той час як Білорусь у 2011 році спіткала важка криза платіжного балансу. Отже, різкий ріст ВВП може закінчитися перегрівом економіки. І, звісно, за такого зростання неможлива інфляція 1,7%.

Щодо узгодженості показників між собою, мені нема чого додати до запитання Юрія Ганущака: “Як Ви збираєтеся витрачати 5% ВВП (або 20% Зведеного бюджету) на армію, одночасно залишаючи 65% бюджетних надходжень на місцевому рівні?” До речі, в децентралізованих країнах частка місцевих бюджетів складає від 30% до 50% зведеного бюджету.

У той час як економічні КПД є недосяжними, соціальні показники, такі як “частка людей, що відчувають гордість за свою країну” або “кількість медалей на Олімпійських іграх 2020» року загалом досить дивні. Вони можуть мати певне значення (наприклад, як оцінка ефективності держпропаганди) в таких країнах як Північна Корея чи СРСР, але не в умовах сучасної демократії, яку, сподіваюся, ми намагаємося збудувати. Наприклад, кількість медалей на Олімпійських іграх дуже слабко співвідноситься з добробутом, і не пов’язана зі станом здоров’я пересічної людини (див. діаграми).

gdp-medal

alco-medal

bmi-medal

Однак найбільше засмутила мене відсутність у презентації будь-якої згадки про Крим чи Донбас. Уже зрозуміло, що ця проблема існуватиме протягом багатьох років і вимагатиме особливої ​​уваги уряду та Президента. Проте, здається, автори Стратегії припускають, що проблема зникне сама собою внаслідок впровадження інших реформи. Зважаючи на досвід інших країн, таке припущення не є реалістичним. Можливо, наразі немає чіткого бачення щодо вирішення цієї проблеми, однак згадка про Донбас і Крим під час презентації принаймні дала б мешканцям цих регіонів зрозуміти, що Україна думає про них.

Менше з тим, пошуки недоліків Стратегії-2020 не є головною метою цієї статті. У той час, коли всім у цій країні переважно зрозуміло, що потрібно робити, головним питанням залишається: хто впроваджуватиме реформи та нестиме за це відповідальність. Згідно з презентацією, Національна рада реформ складатиметься з Президента, Прем’єр-міністра, спікера парламенту, керівника НБУ та представників громадськості, і збиратиметься щодва місяці, в той час як Виконавчий комітет реформ (який включатиме представників перерахованих установ) зустрічатиметься щотижня. Комітет створить Агенцію з розробки та впровадження реформ, яка, в свою чергу, формуватиме робочі групи для кожної реформи. До робочих груп будуть входити посадові особи відповідних міністерств і парламентських комітетів, а також, за бажанням, незалежні експерти та представники громадянського суспільства (чи не забагато майбутнього часу в цьому абзаці?)

Результати дискусій у робочих групах, а також звіти щодо реалізації реформ будуть доступні на веб-сторінці www.reforms.in.ua. Пан Шимків зазначив, що кілька робочих груп уже функціонують та обговорюють необхідні зміни, але на даний момент цей сайт містить тільки саму стратегію та її презентацію і пропонує форми для зворотного зв’язку. Тож, якщо робочі групи вже мають певні напрацювання, думаю, варто їх опублікувати.

З часу призначення нового уряду в березні ми почули багато натхненних промов про реформи. Президент у своєму інавгураційному зверненні також пообіцяв зміни. Проте, було б набагато краще побачити хоча б деякі результати – хай невеликі, але відчутні – замість тисяч слів. Першочергові кроки є очевидними, і часто вони навіть не потребують парламентського схвалення (наприклад, ніщо не заважає міністрам звільняти своїх неефективних або корумпованих співробітників). До того ж, якщо уряд або Президент хочуть провести корисні норми через Парламент, вони можуть отримати всю необхідну підтримку з боку суспільства.

Отже, якщо коротко, країна підтримає тих, хто не на словах, а на ділі виявить політичну волю до впровадження реформ.


Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний