Уривок з книги «Вузький кopидop. Дepжaви, cуcпiльcтвa i дoля cвoбoди» Д. Aджeмoґлу, Дж. Poбiнcoна

Як cтpимувaти дepжaву, щo мaє вeличeзний бюpoкpaтичний aпapaт i пoтужнe вiйcькo? Як пiдтpимувaти в cуcпiльcтвi cпiвпpaцю й зaxиcтити йoгo вiд мaнiпуляцiй пoдiлaми i вiдмiннocтями?

depositphotos / KostyaKlimenko

Cвoбoдa в icтopiї людcтвa зaвжди булa piдкicтю. Мiж гнiтoм дecпoтичнoї дepжaви й нacильcтвoм вiд бeздepжaв’я пpoлягaє вузький кopидop дo cвoбoди. Aвтopи cвiтoвoгo бecтceлepa «Чoму нaцiї зaнeпaдaють», oпиcуючи icтopичнi пoдiї вiд згaдoк нa глиняниx тaбличкax i дo cучacнocтi, пoкaзують нa пpиклaдax, як piзнi cуcпiльcтвa пpoxoдять кpiзь цей вузький кopидop з piзними нacлiдкaми для ceбe. Публікуємо уривок з п’ятого розділу «Алегорія Доброго Уряду». 

Книга наразі готується до друку у видавництві «Наш Формат». Передзамовлення можна оформити за посиланням.

Фрески П’яцца дель Кампо

Коли ви в’їжджаєте на знамениту площу П’яцца дель Кампо в Сієні, що має форму мушлі, над вами височіє Палаццо Публіко. Його будівництво розпочалося в 1297 році. У ньому засідав уряд Сієни, верховний орган влади міста, що складався з дев’ятьох консулів. Рада Дев’ятьох збиралася на свої сесії в одній з кімнат Палаццо, знаній як Сала деї Нове («Зала Дев’ятьох»). Вікна в цій кімнаті були розташовані тільки з одного боку — того, що виходив на площу. На трьох інших стінах можна бачити чудові фрески, які «Дев’ятеро» замовили художникові Амброджо Лоренцетті. Він виконав їх у період між лютим 1338-го і травнем 1339-го. Стоячи спиною до світла, ви насамперед помічаєте ту з них, що розташована навпроти вікон, — «Алегорію Доброго Уряду».

Найперша з деталей, яка привертає вашу увагу в цій багатофігурній композиції, — постать, що сидить праворуч. Здається, що це якийсь правитель або король. Оточена вона художніми образами головних чеснот: Силою Духу, Доброчесністю, Миром (які стоять ліворуч), Поміркованістю, Справедливістю і Великодушністю (стоять праворуч). Невже правитель може бути справедливим і водночас великодушним? Дивно, що в Алегорії Доброго Уряду зображено правителя, адже в Сієні 1338 року його не було, і Дев’ятеро, без сумніву, не потерпіли б такої особи. Таємниця відкриється, якщо звернути увагу на кольори, у які одягнений гіпотетичний правитель, — чорний і білий, кольори Сієни. Біля його ніг помітні інші символи Сієни: вовчиця і близнюки — образ, запозичений з Рима (його міфічні засновники, брати Ромул і Рем, яких вигодувала своїм молоком вовчиця). А тепер погляньмо на ініціали над головою правителя — «C.S.C.V», від латинського — Commune Senarum Civitas Virginis («Сієнська комуна, місто Діви»). Сієна обрала своєю заступницею Діву Марію напередодні битви під Монтаперті 1260 року, коли сієнці розбили флорентійців. Отже, цей правитель, по суті, презентує комуну Сієни.

На цій фресці ми бачимо дещо зовсім відмінне від «жаги влади» та її наслідків. Правителі стоять на задньому плані, а громада як представник суспільства — попереду. Сієнці також убачали в такій формі організації дещо особливе, про що свідчить вислів «Добрий Уряд». Сієні, як і іншим містам-державам, що виникли по всій Італії в ті часи, був притаманний значно вищий рівень свободи. Це створило дуже відмінний тип економіки з надзвичайно широкими можливостями та стимулами, що проклали шлях до процвітання.

* * *

Поняття комуни формувалося в Італії поступово — з кінця ІХ й упродовж усього Х століття, у міру того як населення Північної Італії боролося й усувало від влади єпископів, церковних ієрархів та світських володарів. Натомість виникали різні системи республіканського самоврядування. У нас немає цілісного уявлення про ті давні часи, лише фрагменти. У Модені, наприклад, існує літописне свідчення про «народну змову» проти єпископа в 891 році. Схожі події трапились того самого десятиліття в Турині, а 924 року — у Кремоні. 997 року в Тревізо єпископ мав змогу діяти «лише зі згоди всіх очільників, суддів і всього народу Тревізо». У 1038 році єпископ Брешії пішов на поступки 154 особам, імена яких відомі, та «іншим вільним, що мешкали в Брешії». Те, що переважна більшість свідчень пов’язана з церковною владою, можна пояснити тим, що в ті часи саме церква найретельніше вела літописи. Але виступи проти світської влади, безсумнівно, мали місце.

Визначною рисою цієї нової форми правління були всенародні вибори консулів, які правили містом певний термін. Піза в 1085 році мала 12 таких консулів, обраних народними зборами. Відомо, що в Сієні вони з’явилися пізніше — у 1125-му. У ті часи комуни виникли в усій північній та центральній Італії; у 1097 році — у Мілані, у 1099-му — у Генуї, у 1112-му — у Павії, у 1117-му — у Бергамо, а в 1123-му — у Болоньї. Номінально залишаючись частинами Священної Римської імперії, а де-факто маючи автономію, ці комуни були визнані за Констанцьким миром 1183 року, підписаним імператором Фрідріхом Барбароссою. Цей договір, вочевидь, перед лицем неминучого, навіть надавав комунам право будувати власні фортифікації. Сам Барбаросса був із цього не вельми задоволений, проте розумів, чому комуни прагнули свободи. Дядько Барбаросси, єпископ Оттон Фрайзінзький, писав про складні стосунки між імператором і комунами у своїй праці «Діяння Фрідріха Барбаросси», стверджуючи, що

у правлінні цими містами… і у веденні справ громадських… вони так прагнуть свободи, що… радше коритимуться волі консулів, ніж володарів… А для того, щоб уникнути зверхності, вищезгаданих консулів обирають… з усіх прошарків суспільства. І щоб вони не перейшли межі в жазі до влади, їх змінюють майже щороку. Як наслідок, майже вся земля поділена між містами… заледве можна знайти в околицях людину шляхетну чи велику, яка не визнавала б влади міста.

Крім того, єпископ Оттон усвідомлював зв’язок між політичною автономією і процвітанням комун, тому вів далі:

із цього всього випливає, що вони набагато переважають інші держави світу в багатстві та силі. У цьому їм сприяє не тільки, як уже було сказано, їхня особлива заповзятливість, а й відсутність володарів (тобто імператорів), які звикли залишатися по той бік Альп.

Щоб збагнути, як функціонував комунальний уряд, варто докладніше розглянути, що становили собою політичні інститути республіканської Сієни в часи Ради Дев’ятьох. Найголовнішими були народні збори, до яких належали всі дорослі чоловіки. І хоч до часів Лоренцетті їхня роль дещо зменшилась, вони залишалися в конституції Сієни та збиралися з особливих нагод, наприклад під час інавгурації нового верховного судді (подести). До середини XIV століття роль народних зборів перебрала на себе Рада Дзвона, названа так, бо збиралася, коли били у дзвін. До неї належали 300 громадян-чоловіків, яких обирали на один рік, — по 100 з кожної адміністративної одиниці Сієни (терції). Обраними представниками цього органу були Дев’ятеро, подеста й інші державні чиновники, зокрема камерарій, чотири головні службовці скарбниці (провізори) та призначені державою судді. Головні функції в уряді виконували подеста і Дев’ятеро; крім того, існували інші малі групи консулів, які презентували інтереси окремих організованих груп, зокрема впливову купецьку гільдію та аристократичні роди.

Подеста був дуже своєрідним інститутом, спільним для більшості комун Італії. Його назва походить від латинського слова potestas (буквально — «влада»). На цю посаду призначали людину з-поза меж Сієни, щоб вона могла залишатися незалежною від родин і фракцій усередині комуни. До обов’язків подести належали судові функції, скликання Ради Дзвона і головування на ній. Подеста діяв не сам: собі на допомогу він наймав інших службовців. Наприклад, у 1295 році Бернардо де Верано прибув у Сієну з сімома суддями, трьома лицарями, двома нотаріусами, шістьма зброєносцями та шістдесятьма поліцейськими, яких він привіз зі своєї провінції. Спочатку подесту обирали на півроку, але в 40-х роках XIV століття термін було подовжено до року, а ту саму особу було заборонено обирати подестою ще на один термін поспіль. Наступного подесту призначала рада, що складалася з Дев’ятьох, шістдесятьох чоловіків, спеціально для цього обраних, а також консулів купецької гільдії та лицарів.

Подеста не мав права приймати дарунки від городян і навіть їсти разом з ними. Йому не можна було віддалятися від міста більш ніж на один день шляху, і кожен подеста мав мешкати в іншій терції. Коли його термін спливав, подеста мусив залишатися в Сієні на два тижні, поки тривало слідство щодо його поведінки під час каденції. У результаті на подесту часто накладали великі штрафи.

Рада Дев’ятьох з часом еволюціонувала, і після 1292 року набула форми, відомої нам сьогодні. Між 1236 і 1271 роками вони були «Двадцятьма Чотирма», а згодом — «Тридцятьма Шістьма». Упродовж XIII століття цей орган у Сієні мав 15, 9, 18 і 6 членів. Кількість завжди мусила ділитися на три, щоб кожна терція мала рівне представництво. Ті Дев’ятеро, що замовили Лоренцетті його фрески, були обрані на зібранні, що складалося з попередніх Дев’ятьох, подести, консула купецької гільдії, а також капітана народу(ще один виконавчий посадовець, який початково мав представляти пополо — народ). Особу, що прослужила в складі Дев’ятьох, тобто впродовж двох місяців, могли знову взяти на службу лише через 20 місяців.

Обов’язки Дев’ятьох стисло викладені в присязі, яку вони приймали. Вони мусили поклястися, що підтримуватимуть сієнську комуну «в мирі та злагоді», що видається вирішальним аспектом поняття свободи, яка включає свободу від домінування самих державних інститутів. Насправді присяга досить чітко свідчила про те, що кайдани, у які закуто владу Левіятана, у цьому випадку представленої Дев’ятьма, — надважливі для такого типу свободи. Члени Ради Дев’ятьох повинні були забезпечувати законність і справедливість щодо громадян і всіх осіб, підвладних вам, не розрізняючи ваших володарів і чиновників. І всі статути вашої комуни та накази мусять виконувати всі ті, кому їх належить виконувати.

Проте це ще не все. Дещо забігаючи наперед у нашій дискусії про роль Закутого Левіятана в зростанні економічного добробуту, скажемо, що Дев’ятеро також були зобов’язані розвивати економіку:

Ви повинні сприяти розширенню, розвитку і збереженню міста Сієна.

На відміну від десятка інших комун північної та центральної Італії, у Сієні не було нічого унікального, крім прекрасних фресок, які розповідали про те, чого прагнуть досягти її державні інститути. У деяких з них, таких як Сієна в часи Ради Дев’ятьох, первинний народний поштовх, у результаті якого було створено комуну, поступився місцем олігархічній системі, де надмірно важливу роль відігравали заможні родини. В інших ефективною противагою інтересам олігархів виступали впливовіші народні збори. Та майже всі ці комуни своїми найважливішими рисами були подібні на Сієну. Вони були республіками, де правили виборні консули або магістрати, чия влада була суворо обмежена. Представницькі органи на кшталт народних зборів чи інших рад діяли як кайдани державної влади та її виконавців, таких як Дев’ятеро. Цими органами не керували жодні аристократи чи церковники. Вони були самоврядними утвореннями, підтримуваними сильним суспільством, здатним протистояти владі держави. Зокрема, ця особливість вразила мандрівника Веніаміна Тудельського під час його відвідин Генуї, Лукки та Пізи в 1165 році. Він писав:

У них немає ані короля, ані князя, що правили б ними, — лише судді, призначені ними самими. 

Саме це ми бачимо в «Алегорії Доброго Уряду». Як ми вже зауважили, правителя на фресці зображено праворуч в оточенні шести чеснот. Що цікаво, крайній зліва, повернувшись правим боком до середини фрески, сидить Мир. Як зазначає філософ Квентін Скіннер у своєму дослідженні фресок, Мир лежить «у серці повсякденного життя». Ліворуч від Миру сидить інша пишна постать — Справедливість. Упізнати її можна за терезами в руці. Від них спускається мотузка, яка переходить в іншу частини фрески, до правителя, повз двадцять чотири фігури, які уособлюють консулів, що до того служили в Сієні. Двадцять Чотири тримають мотузку, яку подає їм фігура Злагоди (Concordia), що сидячи тримає на колінах теслярський рубанок. Рубанком роблять гладкими нерівні поверхні; імовірно, він символізує «законність» — те, що в Сієні закон мав застосовуватися до всіх однаково.

Важливо, що Двадцять Чотири, які представляють суспільство, тримають мотузку, а не зв’язані нею. Це означає, що суспільство надає владу, а не владу надають суспільству. Прикметно, що там, де подвійна мотузка доходить до правителя з одного боку сцени, вона зав’язана вузлом навколо його зап’ястка: Левіятана закуто, зв’язано мотузкою, що виходить від Справедливості.

І справді, існувало кілька видів «мотузок», які тримали під контролем Дев’ятьох. Окрім їхнього короткого двомісячного терміну правління, існував посадовець, який називався maggior sindaco («головний мер»). Як і подеста, він походив не з Сієни і міг опротестувати будь-яку запропоновану зміну до конституції. Щоб прийняти пропозицію, проти якої виступив maggior sindaco, потрібно було, щоб переважна більшість — три чверті радників — проголосували «за», а також кворум не менше 200 осіб.

Від Ради Дев’ятьох та інших політично впливових людей комуну захищали не тільки закони й інститути, а й певні норми. Наприклад, наслідуючи афінян з їхнім законом гібрису, сієнці могли нагородити політиків, які переходили межі дозволеного, «поганим ім’ям» — у прямому сенсі цього слова. Візьмімо, приміром, міланця Джірардо Каґапісто, який між 1141 і 1180 роками був консулом у Мілані чотирнадцять разів. Його прізвище починається зі слова «caga», у перекладі — «лайно». «Каґапісто» означає «товчене лайно» (той самий корінь у назві італійського соусу песто). Іншими прикладами політиків, чиї імена містять слово «лайно», можуть бути прізвища братів Ґреґоріо і Ґільєльмо Какаїнарка, що значить «лайно у скриньці». Аналогічно прізвище консула Ардеріко Каґаїноса, який обіймав посаду з 1140 по 1144 рік, перекладається як «лайно в штанях». Серед інших прізвищ відомих політиків — Какаїнбазіліка («лайно в церкві»), «Какарана» («лайно-жаба»), Каґаленті («повільне лайно») і навіть Каґатозічі («отруйне лайно»). Кожен, хто ставав надто могутнім або поводився нечемно, ризикував дістати до свого прізвища означення «лайно».

Особливої уваги варті ще кілька деталей фрески. У ногах правителя, трохи праворуч, ми бачимо двох шляхтичів в обладунках, що стоять навколішки. Вони означають, що влада комуни вища за владу аристократії, що також зв’язана Справедливістю. Позаду них змальовано групу вояків зі списами, які, очевидно, уособлюють особливе військо, найняте Дев’ятьма в 1302 році для охорони правопорядку в сільській місцевості навколо Сієни.

Усе це багато в чому нагадує про свободу від страху (завдяки Миру), насильства (завдяки Справедливості) і домінування (бо держава й еліта зв’язані законом і народом). Унизу стіни написані такі слова:

Там, де панує ця свята чеснота [Справедливість],

Вона до єдності веде багато душ;

І всі вони, зібрані для такої мети,

Спільне добро («ben comun») своєму володарю несуть;

Тому, хто для правління цією державою

Ніколи не відводить очей

Від величі ясних облич

Чеснот, які його оточують.

Для цього урочисто даровані йому

Податки, данина і власність на землю;

Бо так, без війни,

Приходить загальний добробут,

Корисний, потрібний і приємний.

Цей текст містить важливу гру слів. Спільне добро асоціюється з комуною. Політична комуна служить загальному добру, позаяк правитель прив’язаний до Справедливості, а насправді зі Справедливістю його зв’язали громадяни. Таким чином, фреска засвідчує, що саме правління суспільства в комуні спонукає її служити загальному добру. 

Діяння Доброго Уряду

У розділі 2 ми говорили про те, як потужні держави можуть забезпечити не лише захист від насильства й домінування, а й державні послуги. Цю важливу роль держави можна побачити на прикладі Сієни. Люди, яких приводив із собою подеста, повинні були охороняти правопорядок, розв’язувати конфлікти, надавати нотаріальні та інші послуги. Крім того, в архівах записів про комунальні витрати за перше півріччя 1257 року згадано близько 860 посад, які обіймали в місті сієнці. Серед них — 171 нічний вартовий, 114 митних наглядачів і збирачів мита, 103 синдики (старійшини) різних районів міста і 90 податкових службовців. Також є записи про наглядачів за мірами й вагами, продажем зерна й солі, тюремників і катів, сурмачів, мулярів, які підтримували громадські будівлі, а також охоронців фонтанів. А ще були шестеро «добрих людей», які пильнували за тавернами й попереджали лихослів’я, і ще стільки ж, які стежили за тим, щоб у місто не заходили дикі віслюки, вепри та прокажені. У місті не дозволялося прясти вовну, а ще було встановлено чимало заборон. Приміром, будь-яке нове будівництво в межах міських мурів потребувало дозволу, міська влада навіть регламентувала однаковий розмір цеглин і черепиці. В інших комунах також зросла кількість чиновницьких посад і правових регулювань.

А ще комуни добряче піднімали податки. Зрештою, хтось мусив платити всім цим посадовцям. Податкові надходження використовували і для надання громадських послуг. Про деякі з них, як-от стандартизацію мір і ваг, передбачено у згаданому вище переліку адміністративних посад, проте було й багато інших, зокрема пожежна команда, монетарня, будівництво доріг і мостів. У 1292 році Сієна мала «дорожнього суддю», до якого згодом додалися три генеральних доглядачі доріг. Щоб люди могли безпечно подорожувати, призначали «чистильника доріг», проте цю посаду було скасовано, коли Рада Дев’ятьох створила складнішу систему забезпечення порядку за межами міста. Для того щоб гарантувати майнові та особисті права сієнських купців, хай де б вони перебували, місто організувало «репресалії» — заходи проти купців та решти громадян інших держав, які порушували права сієнців.

Усі ці громадські послуги та підтримка свободи, яку ми бачимо в Сієні, у ті часи не мали аналогів ніде за межами північної та центральної Італії. Проте сієнська держава славилася не тільки цим. У ній було створено широкі можливості та стимули для економічної діяльності. 

Щоб переконатися в цьому, звернімо увагу на праву стіну Сала деї Нове, де Лоренцетті написав ще одну велику фреску — «Діяння Доброго Уряду». Фреска представляє панораму міського і сільського життя. Ліворуч зображено скупчення людей. На передньому плані танцює група жінок, та найбільше вражає бурхлива господарча діяльність навколо. Праворуч від танцівниць крамар торгується за пару чобіт із чоловіком, що тримає на прив’язі коня. Біля них священик виголошує проповідь, а жінки виставляють на прилавок глеки з оливковою олією чи вином. Повз проходить чоловік з мулом, нав’юченим хмизом. Далі бачимо ткачів і чабанів з отарою овець. Дві жінки, одна — з кошиком, друга — з птахом у руках, очевидно, прямують на ринок. І нарешті на задньому плані проходять двоє коней з вантажем у тороках. Угорі фрески зображено, як працюють будівельники, завдяки яким у місті виростають нові прекрасні вежі.

На правій частині фрески представлено, як робота Доброго Уряду позначилася на сільській місцевості, де ми знову бачимо виразні ознаки економіки Закутого Левіятана і свободи, яку він створює. Над картинами сільського життя постать Безпеки тримає сувій, який прямо пов’язує процвітання і свободу:

Без страху нехай кожен вільно йде

І нехай кожен вільно сіє та працює,

Поки цю комуну

Ця Пані триматиме у своїх руках,

Бо вона відібрала всю силу у винних.

Фреска змальовує сцену, яка в усьому відповідає цим трьом твердженням. На ближньому плані показано селян, що тяжко працюють біля плодючого пшеничного поля. Гурт мисливців виходить з міської брами брукованою дорогою, тоді як з іншого боку наближаються купці зі своїм крамом і свинею на продаж. На другому плані інші люди сіють, жнуть і молотять хліб. Життя плине мирно й спокійно серед добре доглянутих ланів і будинків.

Суть зрозуміла: серед багатьох переваг доброго уряду — економічне процвітання. Правда це чи вигадка Лоренцетті? Чи справді існував зв’язок між урядом у комунах і розвитком економіки?

Як Святий Франциск дістав своє ім’я

Життя одного з найвідоміших святих Середньовіччя Франциска Ассізького дає часткову відповідь на це питання. Франциск, уславлений своєю любов’ю до тварин і природи, залишив прийдешнім поколінням один з найвеличніших образів християнської віри — сцену Різдва Христового. Означення «Ассізький» пов’язане з комуною Центральної Італії, де він народився в 1182 році. Ім’я «Франциск» не так просто витлумачити. Під час народження він одержав ім’я Джованні ді П’єтро ді Бернардоне. Звідки ж узявся «Франциск» (італійською — «Франческо»)?

Батько Франциска, П’єтро ді Бернардоне, успішний торговець шовками, коли народжувався його син Джованні, був у справах у Франції. П’єтро одружився з жінкою з Провансу, матір’ю Франциска, яку звали Піка де Бурлемон. Повернувшись в Ассізі, П’єтро став кликати свого сина «Франческо» («Французом»), очевидно, на знак любові до Франції.

Така любов, імовірно, була пов’язана з діловими інтересами П’єтро. У 1174 році, за вісім років до народження Франциска, італійські купці вперше взяли участь у «Шампанських ярмарках» у Північній Франції. Ці ярмарки відбувалися шість разів на рік у чотирьох містах Шампані: Бар-сюр-Об, Ланьї, Провені та Труа. Кожен із них зазвичай тривав шість тижнів, після чого робили перерву, яка давала купцям змогу переїхати в інше місто. У результаті Шампанські ярмарки перетворилися на ринок, відкритий практично весь рік.

Вони мали кілька особливостей, які робили їх магнітом для торгівлі. Однією з них було розташування: вони стали місцем зустрічі купців з усієї Франції, відтак почали приваблювати купців з квітучих міст Фландрії та Голландії. Найважливіша перевага Шампані полягала в економічних інститутах, які значно полегшували торгівлю. По-перше, шампанські графи завжди розпізнавали все хороше, що їм траплялося. Коли в 1148 році дорогою до ярмарку в Провені пограбували міняйл з Везле, граф Тібо II написав регенту Франції листа з вимогою компенсувати їм втрати. «Я не залишу безкарною таку образу, яка знищує мої ярмарки». Граф Тібо любив ярмарки, бо ті приносили йому гроші з податків. Не буде купців — не буде грошей. З початку 70-х років XII століття місцеві графи почали призначати «ярмаркових наглядачів» для підтримки порядку, регулювання і виконання судових функцій на ярмарках, що створювало привабливе інституційне середовище. Імовірно, ця новація спонукала італійців, а серед них — і П’єтро Бернардоне, перетнути Альпи, щоб потрапити на ярмарки. Проте завдячували вони не лише графам. У цей період три міста Шампані — Провен, Бар-сюр-Об і Труа — мали привілеї комун, а відповідно, юрисдикцію їхніх муніципальних судів. Суди забезпечували виконання контрактів і були посередниками в торгових суперечках.

Ці початкові інституційні новації були спрямовані на встановлення базового порядку, безпеки і надання судових послуг, як-от розв’язання диспутів. Оскільки італійці дедалі більше брали участь у ярмарках, новації поширювалися на інші міста аж до Італії. У 1242‒1243 роках італійських купців на шляху до Шампані пограбували й викрали розбійники з П’яченци. Такі інциденти були не до вподоби графові Шампані. Він надіслав владі П’яченци погрозливого листа, обіцяючи заборонити всім купцям міста торгувати в Шампані, якщо постраждалим не буде сплачено компенсації. Розібравшись із проблемами порядку і суперечок, місцева влада перейшла до більш амбітних справ і почала покращувати дороги та будувати канал від Сени до Труа.

Шампанські ярмарки — один з найвідоміших прикладів так званої торгової революції Середньовіччя. Італійські комуни перебували в її самісінькому центрі. І то не було випадковим збігом. Система правління в комунах породила закони й економічні інститути, які дозволили торгівлі та господарчій діяльності знову розвиватися після застою, спричиненого розпадом Західної Римської імперії наприкінці V століття. Географічне розташування Італії дозволило їй уповні скористатися з цього розквіту. На південний схід від неї була розташована Візантійська імперія та нові ісламські держави, про які ми згадували в розділі 4: звідти привозили східні спеції та багато предметів розкоші. На півночі країна сусідила з Англією і Фландрією. Перша виробляла найкращу вовну, друга — найпопулярніші види тканин. Склалася надзвичайно потужна система обміну: вовну і тканини — на спеції та коштовні товари. Південна Італія, де в середині XII століття правили норманські королі, а також Іспанія теж мали виграшне розташування, проте їм бракувало системи правління, яка була в комунах. Тому їм не вдалося перейняти торгівлю, як це зробили північна і центральна Італія. Багато в чому це було пов’язано з тим, як комуни розвивали інституції, необхідні для торгівлі.

Це стає очевидним, якщо розглянути фінансові нововведення, без яких торгівля не могла функціонувати. Тут італійці мали першість. Вони засновували бази по всій Європі — скрізь, де торгували. А що найважливіше, винайшли вексель («тратту»), який став головним методом організації середньовічної комерції. Уявімо, що сукнороб із Флоренції хоче купити в Англії високоякісну норфолкську вовну. Він може поїхати в Англію з кількома мішками італійських дукатів, знайти в Лондоні того, хто обміняє їх на фунти, купити вовну і відправити її додому. Або ж може скористатися векселем. За стандартною термінологією, у такій угоді бере участь чотири сторони: «ремітент» (у нашому випадку сукнороб), «трассант» (тут — банк ремітента у Флоренції), «трассат» (англійський банк — кореспондент флорентійського банку) й «отримувач» (лондонський купець, який продає вовну і в якого сукнороб хоче придбати сировину). У Флоренції ремітент передає свої дукати трассанту і купує на них вексель. Потім надсилає вексель у Лондон отримувачу, який іде з ним у банк-трассат й одержує від нього англійські фунти. Після чого отримувач відправляє вовну у Флоренцію. На векселі, купленому за дукати у Флоренції, вказано суму у фунтах, за яку він продаватиметься в Лондоні.

У Флорентійського банку навіть не було потреби у своєму відділенні в Лондоні: достатньо було співпрацювати з іншим банком, який його мав. Інтернаціональні банки та векселі значно полегшили міжнародні торгові операції. Під векселем мали на увазі позику. Сукнороб, який очікував на доставку вовни, по суті, позичав гроші лондонському купцеві. Компенсувала це сплата процентів (хоча їх не завжди так називали), яку могло бути реалізовано через різницю в курсі обміну. Наприклад, сукнороб хотів придбати 100 фунтів вовни в Лондоні, а за валютним курсом у Флоренції потрібно було сплатити 1000 дукатів. Тоді в Лондоні під час переведення векселя у фунти стерлінгів застосовували нижчий курс. Новатори-італійці швидко створили новий кредитний інструмент — «сухий обмін», у якому рух товарів не мав значення, а різницю в курсі обміну визначали заздалегідь.

Ідея сухого обміну здається доволі безневинною. Проте вона містила чимало ризиків, позаяк позичання грошей під процент вважали лихварством, що належало до багатьох видів діяльності, які не віталися і які навіть забороняла середньовічна Європа з огляду на свої норми, звичаї і вірування. Ісус у Євангелії від Луки сказав: «Позичайте, не чекаючи назад нічого». Отже, релігійна доктрина тлумачила одержання відсотків як гріх

лихварства. Це було серйозною перепоною на шляху створення ефективної фінансової системи. Природно, що частина людей мають капітал і багатство, а інша — ні. Проте саме в останніх можуть бути ідеї, що відповідно — можливості для інвестування. Функціональна фінансова система мала дозволити людям з грішми надавати їх у користування людям з ідеями. Відсоток — це плата, яка заохочує такі операції та компенсує позичальникові відмову від інших можливостей та ризик несплати. Заборона відсотків на позики під приводом гріховності могла зупинити розвиток фінансової системи. Частиною торговельної революції в Італії було використання новацій, як-от «сухий обмін», для формування системи позик і кредитів без ризику наразитися на звинувачення у гріху лихварства. Церква й далі вважала це гріхом, проте це нововведення дозволило послабити один з важливих аспектів клітки норм, відкривши шлях для значного зростання інвестицій і торгівлі. Та не самим лише винахідливим італійцям спадало на думку, як обійти клітку норм. У міру того як розвивалося життя всередині коридора, терпіти обмеження соціальних й економічних свобод ставало дедалі важче. Навіть церква почала потроху послаблювати клітку. Святий Тома Аквінський, наприклад, дозволив боржникові сплачувати за деяких обставин «компенсацію» кредиторові, що стало гнучким виправданням відсоткових платежів. Таке послаблення клітки норм також стало важливим джерелом економічних переваг італійців над іншими, унаслідок чого вони почали виконувати роль фінансових посередників для всієї Європи. Інституційне середовище італійських комун було підґрунтям усіх цих явищ. В інших країнах така діяльність була не вельми бажана. Приміром, у 1394 році король Арагону погрожував усім італійським купцям, що торгували в Барселоні, судом за лихварство.

Італійці були лідерами і в інших інноваціях. Вони винайшли торгове страхування, коли ризики брала на себе третя сторона. А ще розробили різні форми контрактів, які полегшили торгівлю. Однією з них була «коменда» — тимчасове партнерство між двома особами, одна з яких надавала капітал для торгової місії, а інша її виконувала. Після завершення місії партнери ділили між собою прибуток. Коменда була ще одним способом уникнути заборони лихварства. Крім того, італійці винайшли організаційні форми, які стали попередниками акціонерних компаній і проіснували тривалий час: людям, які не брали активної участі в бізнесі, дозволялося вкладати капітал й одержувати прибуток у формі дивідендів. Також важливою була особлива увага до письмових юридичних документів, які визначали права власності та роль нотаріусів. У 80-ті роки XIII століття в таких містах, як Мілан і Болонья, працювало по двадцять п’ять нотаріусів на кожну тисячу населення.

Усі ці види діяльності потребували нових методів обліку. Невипадково саме пізанець Леонардо Фібоначчі здійснив революцію в цій сфері, адаптувавши в 1202 році арабську систему цифр. Завдяки цьому фінансові підрахунки стали більш прозорими. До середини XIV століття в Італії вперше з’явилася подвійна бухгалтерія.

Торговельна революція супроводжувалась бурхливим економічним зростанням і, окрім фінансової, стимулювала новації й у інших галузях. Попри брак достатніх свідчень, що б дали змогу оцінити обсяги національного доходу в цей період історії, ми можемо скласти про нього певне уявлення, поглянувши на темпи урбанізації — зростання відсотка людей, які мешкали в містах із чисельністю населення не менше ніж 5 тисяч. У Західній Європі урбанізація подвоїлася від 3 % у 800 році (на початку торгової революції) до 6 % — у 1300-му. У місцях, які брали активну участь у цій революції, темп урбанізації був ще вищий. Для Італії в цілому показник за той самий період виріс від 4 до 14 %. Проте він включає й Південну Італію, де не було розквіту торгівлі та комун. Темпи урбанізації в Північній Італії, без сумніву, були набагато вищі: у Тоскані вони становили приблизно 25 %. В інших країнах — у Фландрії та Голландії — урбанізація зросла від 3 до 12 % у 1300 році й до приголомшливих 23 % — у 1400-му.

Динамічність міських комун стає очевидною, якщо поглянути на відносну чисельність їхнього населення в ширшому європейському контексті. У 1050 році лише одна з них, Флоренція, де мешкало близько 15 тисяч осіб, належала до 30 найбільших міст Європи. До 1200 року населення Флоренції виросло на 400 % — до 60 тисяч. До переліку найбільш населених міст приєдналися Болонья, Кремона, Феррара, Генуя, Павія і Венеція. У 1330 році третину з 30 найбільших міст Європи становили італійські комуни, найчисленнішою з яких була Венеція (110 тисяч осіб), а за нею — Генуя і Мілан (по 100 тисяч). Сієна в той час мала населення в 50 тисяч. Лише Париж і Гренада (столиця доволі урбанізованої ісламської Іспанії) за кількістю населення перевершували Венецію, Геную і Мілан.

Як ще одну ознаку економічного зростання можна трактувати потужну активізацію господарчої діяльності, поширення освіти й підвищення кваліфікації робочої сили. У той час усе це можна було спостерігати в Північній Італії. Наприклад, у «Нових Хроніках» Джованні Віллані, трактаті з історії Флоренції XIV століття, сказано, що в місті початкову освіту отримували 8–10 тисяч хлопчиків і дівчаток, від 550 до 600 осіб — вищу освіту, а близько 1–2 тисяч відвідували комерційні навчальні заклади. Якщо така ситуація була типовою, то не менш ніж половина населення Флоренції в той період здобувала той чи інший тип формальної освіти. Флорентійське «катасто» 1427 року, усеохопний перепис населення, свідчить, що семеро з десяти дорослих чоловіків уміли читати й писати — надзвичайно високий показник для тієї епохи. Аналогічне дослідження Венеції 1587 року показує, що письменними були 33 % хлопчиків.

Уявлення про поширення письменності та економічний розвиток можна скласти на основі даних про книгодрукування. У IX столітті лише 10 % із 202 тисяч книжок у Західній Європі походили з Італії. Але вже в XIV столітті Італія перетворилася на найбільшого європейського видавця, опублікувавши 32 % з усіх 2 мільйонів 747 тисяч книжок, надрукованих у Європі. Крім того, в Італії XIV століття було більше університетів, ніж у будь-якій іншій частині Західної Європи — 39 % усіх європейських університетів.

У той період існували й ширші технологічні інновації: деякі з них були критично важливі для торгової революції, як-от поліпшення конструкції суден із винайденням кормового стерна (до того керування судном було менш ефективним, адже для цього використовували весла, як у давньоримські часи). Також в Італії було зроблено першу пару окулярів, у Луцці — перші механізовані кросна для виробництва шовкових тканин; у 60-ті роки XIV століття Джованні де Донді збудував перший механічний годинник, хоча з його записів зрозуміло, що годинники існували ще й до того. 

VoxUkraine — унікальний контент, який варто читати. Підписуйтесь на нашу e-mail розсилку, читайте нас в Facebook і Twitter, дивіться актуальні відео на YouTube.

Ми віримо, що слова мають силу, а ідеї – визначний вплив. VoxUkraine об’єднує найкращих економістів та допомагає їм доносити ідеї до десятків тисяч співвітчизників. Контент VoxUkraine безкоштовний (і завжди буде безкоштовним), ми не продаємо рекламу та не займаємось лобізмом. Щоб проводити більше досліджень, створювати нові впливові проекти та публікувати багато якісних статей, нам потрібні розумні люди і гроші. Люди є! Підтримай VoxUkraine. Разом ми зробимо більше!


Sorry, Comments are closed!

Застереження

Автори не є співробітниками, не консультують, не володіють акціями та не отримують фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний