Українська Конституція – застаріла Таврія, а країні для ривка потрібна Тесла. Як її сконструювати

Україна не приречена на погану Конституцію. Нашій країні варто подивитися на досвід Ісландії та Ірландії.

Автор:

Україна має не дуже добре продуманий і погано збалансований Основний Закон. Але влада має такий низький рівень довіри і політики так часто змінювали конституцію “під себе”, що навіть геніальні правки ініційовані зверху не будуть сприйняті народом. Виходить, що Україна приречена на погану Конституцію. Це не так. Нашій країні варто подивитися на досвід Ісландії та Ірландії.

Останнім часом більшість українських топ-політиків говорять про потребу конституційної реформи. Президент намагається підлатати чинний Основний закон, внісши до парламенту конституційні зміни щодо місцевого самоврядування та правосуддя, зміни до розділу «Права людини і громадянина» ще опрацьовує створена главою держави Конституційна комісія. Екс-прем’єр Арсеній Яценюк вже кілька разів у своїх недільних «10 хвилинах» обмовився про потребу в ухваленні нового Основного Закону, от тільки незрозуміло він за те, аби ухвалювати його в парламенті чи на референдумі. Юлія Тимошенко також обережно підтримала ініціативу громадянського суспільства написати «народну конституцію», яку просуває однойменна коаліція громадських організацій.

Це не дивно. В незалежній Україні п’ятий президент і п’ятнадцятий прем’єр, але навряд чи хтось наважиться назвати когось з них «українським Вашингтоном», де Голлем чи Куан Ю. Народ відчуває все більше відчуження від інституцій влади і розчарування не тільки в окремих політиках, а й у політичному класі як такому. Якщо чотири п’ятих населення не довіряє парламенту та уряду (президенту наразі трохи менше) реформи апріорі неможливі, бо найкращі закони ніхто не виконуватиме: іржа недовіри до законодавця мимоволі роз’їдатиме будь-які законодавчі конструкції. Юридичні закони, на відміну від законів фізики чи хемії, не носять об’єктивного характеру – їх змушує працювати людська довіра та репресивний апарат. Якщо 80% свідомо дотримуються законодавчих приписів, 20% можна примусити підкорятися цим приписам через прокуратуру, СБУ, фіскальну службу і національну поліцію. Якщо все навпаки, якщо 80% тих, не довіряє тим, хто встановлює правила гри, будь-який репресивний апарат безсилий встановити верховенство закону. Зокрема і через те, що самі силовики чітко знають: друзям все (зокрема бюджетні потоки і фактичну безкарність) – ворогам закон.

Отже, критичний брак довіри між українським суспільством та його політичними провідниками, між суспільством і владними інституціями є найглибшою причиною як сучасної системної кризи, так і тривалого балансування України на межі того, що англійською влучно називають failed state – «держава-невдаха». Сьогодні абсолютно зрозуміло, що черговими позачерговими виборами, а тим паче простою зміною уряду цю проблему не розв’язати, бо хвороба набула хронічного характеру: суспільство відчуває критичний брак довіри не тільки (і не стільки) до окремих політиків, а до владних інституцій та політичного класу як таких. Образно кажучи, аби розв’язати цю системну проблему, слід міняти автівку, а не водіїв.

До речі, порівняння основного закону з автівкою вельми доречне. Конституція не вказує, куди країні їхати та хто конкретно має бути за кермом – вона лише має забезпечити швидку, безпечну та економну конструкцію держави. Водія, як і напрям руху, ми обираємо на виборах. Щоправда в українських реаліях майбутні керманичі в перебігу виборчих перегонів як правило обіцяють довезти країну у світле (віднедавна додають європейське) майбутнє – точнішого місця призначення, куди країна має потрапити в результаті їхньої каденції у владі, чомусь не розкривають.

Отже, для подолання критичного браку довіри між суспільством та політичним класом як першопричини української кризи, нам варто спробувати змінити не водія нашого старенького пострадянського «Запорожця», а спробувати сконструювати новітню українську «Теслу». Ключове питання – кому довірити як конструкторські роботи, так і прийомку нового концепт-кара у експлуатацію? Парламенту, як пропонує президент, останнім часом думає прем’єр і на що натякає чинна Конституція? Тоді ми ніколи не вийдемо із зачарованого кола прогресивної недовіри, будь-яке дитя, зачате на Банковій і народжене у парламенті, успадкує всі генетичні хвороби нинішньої влади, а головне – йому апріорі не довірятиме українське суспільство.

Які ж ще є у світі способи проектування та ухвалення нової Конституції? Коаліція громадянського суспільства «Народна Конституція», яка розробила і внесла через дружніх депутатів до парламенту законопроект № 3781 «Про процедуру підготовки проекту нової Конституції України», запропонувала т.зв. ісландську модель, яка передбачає усунення колишніх та чинних політиків і топ-чиновників від процесу розробки та прийняття основного закону. У цієї моделі є принаймні дві безперечних переваги. По-перше, запропонована модель мінімізує спокусу делегатів майбутніх Конституційних зборів написати правила гри під себе, оскільки згідно з законопроектом 3781 батьки нового основного закону впродовж 10 років після його ухвалення не матимуть права посідати політичні посади та бути суддями, прокурорами та держслужбовцями категорії «А». По-друге, конституанта без політиків вочевидь має шанс завоювати довіру українського суспільства, а отже народити документ, якому люди повірять і сприймуть як «свій», а не нав’язаний бозна ким зверху.

Воднораз така модель має також свої недоліки. І головний з них – певний романтичний ідеалізм. Навіть в Ісландії, яка значно менша за Україну (її населення складає близько 300 тисяч мешканців), має тривкі демократичні традиції та не має олігархів, народна Конституція, яку Конституційна комісія розробила ще у липні 2011 року і основні положення якої були схвалені на всенародному референдумі у жовтні 2012 року, досі не прийнята. Політичний клас відверто заблокував остаточне схвалення документу, який створювали без його участі і в якому не враховані його специфічні інтереси. Інші приклади розробки та прийняття основного закону без участі політичного класу автору також невідомі.

Які ж залишаються варіанти? Дуже цікавий в цьому контексті ірландський досвід. У 2012 ірландський парламент створив Конституційний Конвент для розробки змін до основного закону країни. Конвент складався з голови, 29 членів парламенту Ірландської республіки, чотирьох членів північноірландських політичних партій та 66 звичайних громадян, яких обрали за випадковою вибіркою із врахуванням пропорційного представництва різних груп ірландського суспільства. Конвент, напрацювання якого носили рекомендаційний характер, засідав по вихідних від 1 грудня 2012 року до 31 березня 2014 року і за цей час розглянув 10 найбільш актуальних питань конституційної реформи.

Два з дев’яти питань, щодо яких Конвент надіслав формальні пропозиції, ірландському парламенту, останній виніс на референдум, який відбувся 22 травня 2015 року. На референдумі ірландці підтримали закріплення у конституції одностатевих шлюбів і відкинули пропозицію зменшити віковий ценз для кандидатів у президенти республіки з 35 до 21 року.

Не думаю, що в Україні наразі одностатеві шлюби та мінімальний вік президента – найбільш актуальні питання. Але механізм конституційної реформи, який враховував інтереси політичного класу, але запобігав їхньому домінуванню, вартий усілякого вивчення та застосування. Ми маємо з одного боку, розірвати порочне коло недовіри між суспільством та політичними проводом країни, а з іншого уникнути романтизму «конституційних народників».


Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний