Заперечення очевидного: ультраправі у протестах на Майдані та їхня небезпека сьогодні

Соціолог Володимир Іщенко детально розглядає причини заниження значення та потенціалу ультраправих сил в Україні

Автор:

У рамках фокусу «Популізм: проблема №1» ми опублікували понад десять статей, у яких розглянуто природу, причини, особливості, критерії, наслідки, такого явища як популізм в Україні. У більшості випадків, коли йшлося про українське сьогодення автори говорили про лівий популізм. Ця стаття фокусується на кардинально іншій частині політичного спектру – ультраправих націоналістичних силах.  Соціолог Володимир Іщенко детально розглядає роль, значення й потенціал ультраправих сил в Україні. З точки зору дослідника ця роль настільки недооцінена, що час казати про панування деніалістського міфу – заперечення реальності, що суперечить політичним переконанням, класичний приклад – заперечення глобального потепління. Чого воліє не помічати країна?

Останнім часом масові мітинги ультраправих партій, потужна публічна презентація Національних дружин, пов’язаних з партією «Національний корпус», ескалація нападів ультраправих груп на лівих, феміністок, ЛГБТ, правозахисні події знову вивели тему українських радикальних націоналістів на передній план публічної дискусії. Домінуючий наратив після Майдану в українській та значній частині західної публічної сфери систематично применшує проблему – або стверджуючи, що українські ультраправі насправді не є «фашистами» в строгому значенні терміна, або заявляючи, що вони просто маріонетки українських олігархів чи навіть російської розвідки, або що вони малочисельні та маргінальні. Остання, ліберальна версія деніалістського ( Відмова прийняти точку зору, що емпірично перевіряється, через небажання відмовитися від своєї власної – VOX) наративу з’явилась під час Майдану при політично мотивованих спробах протидіяти російській пропаганді, яка перебільшувала роль ультраправих, і легітимізувати події в очах західної ліберально-прогресивної громадськості. Пізніше невисокий результат «Свободи» та «Правого сектора» на виборах 2014 року став свого роду вирішальним аргументом на підтвердження другорядності ультраправих в Україні. Наратив заперечення не лише заплутав причини повалення Віктора Януковича, а й заважає адекватному аналізові небезпеки радикальних націоналістів, наразі применшуючи їхню позапарламентську силу, насильницькі ресурси, потенціал вуличної мобілізації, зрощення з правоохоронними органами та загальний вплив на українську політику.

У цьому дописі я коротко підсумовую свої нещодавні дослідження щодо ролі радикальних націоналістів у протестах на Майдані. Необхідно розібратися з коріннями деніалістського міфу не лише заради академічної правди, а й для розкриття важливих аспектів ідеологічної мобілізації, якими зазвичай нехтують коментатори пострадянської політики, попри їх дедалі більше значення для аналізу тенденцій, що з’являються в українському громадянському суспільстві.

Оцінка діяльності ультраправих під час протестних подій на Майдані

Як відомо, опитування, проведені під час мітингів на Майдані в Києві та серед мешканців столичного табору, показали, що члени будь-якої політичної партії становили лише невелику меншість серед протестувальників Майдану (не більше 15% на різних етапах). Проте опитування під час Майдану проводились лише в Києві; у той час як реальність мобілізації на підтримку Майдану у регіонах була дещо відмінною. Та ще важливіше те, що отримані дані нічого не кажуть нам про конкретні ролі різних груп Майдану у протестах. Широкі й різноманітні коаліції характерні для багатьох революцій і мають вирішальне значення для успішного повалення уряду. Проте різноманіття не означає рівнозначності в русі чи однакового впливу на успіх протестної кампанії. Внесок тих, хто приєднався до найбільших мітингів індивідуально та випадково, набагато нижчий за внесок організованих груп, які регулярно й систематично брали участь у мобілізації та координації діяльності Майдану, підтримували інфраструктуру, охороняли табори, атакували спецпризначенців, захоплювали державні будівлі.

Різноманіття не означає рівнозначності в русі чи однакового впливу на успіх протестної кампанії. Внесок тих, хто приєднався до найбільших мітингів індивідуально та випадково, набагато нижчий за внесок організованих груп, які регулярно й систематично брали участь у мобілізації та координації діяльності Майдану, підтримували інфраструктуру, охороняли табори, атакували спецпризначенців, захоплювали державні будівлі.

Дані щодо протестів, зібрані командою Ukrainian Protest and Coercion Data (UPCD), пропонують унікальну можливість систематичної оцінки інтенсивності участі в протестних заходах різних колективних учасників майданівської коаліції. Ми створили комплексну базу даних всіх протестних і репресивних подій та поступок в Україні, про які повідомляли близько 200 Інтернет-ЗМІ (головним чином, сайти обласних новин) в усіх областях України з жовтня 2009 року по грудень 2016 року. Щодо подій, яких зафіксовано понад 60 000, ми систематично кодували час, місце, учасників, цілі, тактику, підняти проблеми, кількість учасників та інші змінні, які уможливлюють аналіз трендів в українській протестній активності за весь період правління колишнього президента Віктора Януковича та в наступні кілька років. Методологія проекту ґрунтується на давно визнаних у сфері досліджень громадських рухів методах збирання та аналізу даних щодо протестних подій (protest event analysis), яка докладно описана в публікації про оцінку участі ультраправих у протестах на Майдані (Ishchenko 2016b). Дані детально аналізувалися також у кількох інших статтях (Ishchenko 2018, 2016a, 2011) і неодноразово цитувалися науковцями, у тому числі відомими дослідниками української політики (Way 2015; Kudelia, публікація очікується; Onuch 2015; Toal 2017), а також журналістами, правозахисниками та політичними експертами в Україні та інших країнах.

За період між 21 листопада 2013 року та 21 лютого 2014 року команда UPCD фіксувала всі протестні події, проведені «активістами Майдану» (або особами, названими схожим чином у повідомленнях ЗМІ) або на підтримку піднятих Майданом питань (асоціація з ЄС, виступи проти Януковича, уряду, Партії регіонів, проти зловживання владою з боку міліції та за громадянські свободи тощо). Усього було закодовано 3 721 протестну подію Майдану.[1] Під протестною подією ми розуміємо будь-який випадок висування соціальних або політичних вимог, підтриманих емпірично виразною формою фізичної мобілізації (отже, суто словесна критика не враховувалась) за межами органів центральної влади (типові бійки у Верховній Раді не брались до уваги), що відбувались на території України, причому тоді, коли була відома хоча б приблизна дата події. Кожна подія кодувалась окремо, навіть якщо вона була пов’язана з попередньою подією. Винятками були лише певні події, що зазвичай відбуваються «пакетом».

Наприклад, мітинг, після якого відбувається блокування доріг та сутичка з правоохоронними органами, кодувався як три окремі протестні події. Натомість марш, що закінчився мітингом, кодувавсь як одна подія, оскільки це типова послідовність. Кодувались лише ті події, які вже відбулись, згідно з повідомленнями ЗМІ; оголошення про заплановані акції протесту не враховувались. Однак невдалі спроби протесту, що не відбулись через втручання співробітників правоохоронних органів, кодувались; при цьому протестні акції, скасовані самими протестувальниками через рішення суду, не були включені до бази даних. Безперервна багатоденна подія, як-от страйк чи наметовий табір, вважавсь однією подією, незалежно від її тривалості. Однак якщо багатоденні протести мали дискретний характер, наприклад, якщо люди щовечора збирались на Майдані на мітинг, кожен окремий мітинг кодувавсь як окрема подія.

Невдалі спроби протесту, що не відбулись через втручання співробітників правоохоронних органів, кодувались; при цьому протестні акції, скасовані самими протестувальниками через рішення суду, не були включені до бази даних.

Отже, хто були найактивнішими колективними учасниками протестів на Майдані? У повідомленнях щодо багатьох протестних подіях Майдану учасники були названі лише загальним шляхом, наприклад, «громадяни», «активісти Майдану», «протестувальники», «студенти» тощо. Однак у багатьох інших випадках ЗМІ згадували конкретні політичні партії, неурядові організації, неформальні ініціативи або їх учасників, що брали участь в акції протесту. На Рисунку 1 показано, як часто згадувались конкретні колективні учасники протестних подій Майдану по всій території України залежно від різних застосованих тактик.[2] Аналізуючи Рисунок, слід також мати на увазі, що тільки 14% майданівських акцій протесту було зареєстровано в Києві, а майже дві третини – у західних та центральних областях України.

Як видно, ультраправа партія «Свобода» була найактивнішим колективним учасником конвенційних та конфронтаційних протестних подій Майдану, а «Правий сектор» – найактивнішим колективним учасником насильницьких акцій протесту. Протестні події Майдану, в яких згадуються ультраправі групи, також були більшими за масштабом (повідомлялося про більшу кількість учасників) у порівнянні з протестними подіями на Майдані, в яких ультраправі не згадувались. Цей факт вказує на те, що ультраправі перебували не на периферії майданівських протестів, а в центрі подій.

Як і будь-які інші дані, ті, що отримані з джерел ЗМІ, не є ідеальними. Є і зміщення вибірки (selection bias, ЗМІ повідомляють не про всі протестні події), і зміщення опису (description bias, опис подій може бути упередженим і неповним). Однак також існують способи контролю та балансування цих зміщень, наприклад, шляхом включення великої кількості місцевих джерел або контролю за політичною упередженістю шляхом кодування лише джерел з конкретних регіонів (так, наприклад, ворожі до Майдану кримські ЗМІ не призвели до збільшення кількості згадувань про участь «українських фашистів» у подіях в західних областях та Києві). Дані щодо протестних подій на Майдані також демонструють високий рівень послідовності, адже саме «Свобода» була найактивнішою українською партією в акціях протесту впродовж 2010-2013 років. Методологія збору даних та обговорення обмежень, пов’язаних з потенційними зміщення, детально розглянуті в (Ishchenko 2016b), де я пояснюю, чому ймовірність того, що дані відображають фактичні тенденції участі в протестних подіях під час Майдану, є дуже високою. [3]

Чому ультраправі були такими помітними у протестах на Майдані?

Утім, наші дані щодо участі в протестних подіях стосуються власне протестних подій за нашим визначенням, а тому вони не охоплюють важливі, хоч і менш помітні, аспекти, як-от: мобілізаційна, координаційна, медійна, освітня та гуманітарна діяльність у рамках різних ініціатив Майдану. Більше того, ми не можемо виокремити в межах цих даних різні способи участі у події. Краще зрозуміти вплив ультраправих і виявити механізми їх провідної ролі у протестах, попри їхню чисельну меншість, допомогли більше сотні глибинних інтерв’ю з учасниками протестів Майдану та Антимайдану (членів різних політичних партій, НУО, громадських ініціатив, представників еліти та раніше аполітичних протестувальників), а також з деякими правоохоронцями, зібраними нашою командою інтерв’юерів в 10 містах в усіх макрорегіонах України в період з листопада 2016 по квітень 2017 року[4].

Місця проведення інтерв’ю

Міста/Категорії Кількість
Вінниця, усього 3
Представники Майдану 2
Правоохоронці 1
Дніпропетровськ, усього 14
Представники Антимайдану 6
Представники Майдану 8
Донецьк (інтерв’ю в Києві), усього 2
Представники Майдану 2
Івано-Франківськ, усього 9
Представники Майдану 8
Правоохоронці 1
Київ, усього 13
Представники Майдану 13
Кривий Ріг, усього 2
Представники Майдану 2
Луганськ (інтерв’ю в Києві), усього 2
Представники Майдану 2
Львів, усього 8
Представники Майдану 8
Одеса, усього 13
Представники Антимайдану 2
Представники Майдану 11
Рівне, усього 11
Представники Майдану 9
Правоохоронці 2
Тернопіль, усього 9
Представники Майдану 8
Правоохоронці 1
Харків, усього 16
Представники Антимайдану 3
Представники Майдану 9
Правоохоронці 3 (1 інтерв’ю у Львові)
Представники Червоного Хреста 1
Загалом 102

Якщо підсумувати результати аналізу[5], «Свобода» справді відіграла незамінну роль у процесах мобілізації та координації дій Майдану, і це трапилось не випадково. Партія володіла унікальною комбінацією ресурсів порівняно з іншими учасниками Майдану: ідеологічно відданими активістами, ресурсами парламентської партії та провідними позиціями в органах місцевої влади в західних областях. По-перше, на відміну від інших основних опозиційних партій в Україні (по суті електоральними машинами), «Свобода» об’єднувала тисячі ідеологічних активістів, організованих у загальнонаціональну мережу партійних осередків. Навіть якщо активісти «Свободи» були в меншості серед усіх прихильників Майдану, усе ж їх було більше, ніж представників будь-якої іншої опозиційної партії чи коаліції НУО. Вони регулярно та інтенсивно брали участь у діяльності табору на київському Майдані, зокрема, допомагаючи підтримувати його у періоди спаду мобілізації (як це було наприкінці грудня 2013 року – у першій половині січня 2014 року).

По-друге, з 2012 року «Свобода» мала доступ до ресурсів парламентської партії. Хоча краудфандинг для табору на Майдані набув безпрецедентно великого масштабу, він мав свої припливи і відливи. Наприклад, у періоди низької мобілізації зібрані гроші в окремі дні покривали лише 10% щоденних витрат київського табору. Стабільний грошовий потік від основних опозиційних партій мав абсолютно ключове значення для безперервної підтримки майданівських таборів і принаймні вдвічі перевищував обсяг грошових коштів, зібраних у Києві, згідно з повідомлень під час Майдану. За словами Ігоря Кривецького, головного спонсора «Свободи», який придбав головну сцену для київського табору на Майдані, три основні опозиційні партії витратили приблизно 6 000 000 доларів на підтримку київського табору, причому частка «Свободи» становила близько 30%. І останній, але не менш важливий момент: після місцевих виборів 2009-2010 років «Свобода» отримала провідні позиції в органах місцевої влади західних областей, тобто саме там, де підтримка протестів Майдану була найвищою. Тому партія часто відігравала провідну роль в місцевих координаційних структурах Майдану і могла направляти матеріальні та символічні ресурси місцевих органів влади на підтримку базової інфраструктури протестних таборів, забезпечуючи протестувальників необхідним обладнанням, сценами, продуктами харчування, опаленням, медикаментами та організовуючи транспортування громадян, які бажали приєднатись до протестувальників у Києві.

Партія часто відігравала провідну роль в місцевих координаційних структурах Майдану і могла направляти матеріальні та символічні ресурси місцевих органів влади на підтримку базової інфраструктури протестних таборів, забезпечуючи протестувальників необхідним обладнанням, сценами, продуктами харчування, опаленням, медикаментами та організовуючи транспортування громадян, які бажали приєднатись до протестувальників у Києві.

Отже, «Свобода» зробила незамінний внесок у підтримку тримісячної масової мультирегіональної протестної кампанії, яка була б просто неможливою завдяки лише самоорганізації та краудфандингу без партійних ресурсів. Так само невипадковою була й провідна роль «Правого сектора» в насильницьких подіях на Майдані. За однією з оцінок, «Правий сектор» налічував у Києві від 300 до 500 учасників – здавалося б, невелика частка від загальної кількості активістів Самооборони Майдану, яких було, за словами їх керівника Андрія Парубія, близько 12 000. Проте категорично неправильно припускати, що всі сотні Самооборони були нібито більш-менш еквівалентними в своїй ролі захисників таборів Майдану чи в радикалізації протестів. За деякими винятками, як-от в Одесі, у більшості міст основні групи, залучені до насильницьких та захисних дій, згідно з нашими інформантами, були такими (у порядку зменшення частоти згадувань):

  • радикальні праві (головним чином «Правий сектор») [6];
  • футбольні ультрас, які в Україні часто пов’язані з ультраправими;
  • ветерани радянської війни в Афганістані[7].

Усі ці групи мали певну підготовку та досвід участі в насильницьких діях, на відміну від багатьох учасників Самооборони. Ультраправі активісти регулярно тренувались у «вишколах» і перед Майданом мали найбільший досвід участі в насильницьких протестах проти правоохоронців серед інших політичних чи громадських груп.[8] Проте, на відміну від інших «фахівців насильства», як їх називають соціологи, ультраправі також мали революційну ідеологію та політичну організацію. Вони активно прагнули насильства і могли ефективніше координувати свої дії на загальнонаціональному рівні. Лідери «Правого сектора» ніколи не приховували, що свідомо використали політичну можливість, яка відкрилась завдяки масовій мобілізації проти Януковича та ескалації репресій, з тим щоб радикалізувати Майдан і почати реалізовувати свій порядок денний «національної революції».

З огляду на активну участь та внесок у формі важливих матеріальних і насильницьких ресурсів, ультраправі вплинули на ідеологічне оформлення протесту та змогли зробити свої націоналістичні гасла мейнстрімом. Деякі місцеві координатори Майдану згадують, що представники «Свободи» найбільше прагнули виступати на мітингах, при цьому їм іноді навіть доводилось наполягати на тому, щоб інші політики виходили на сцену. Навіть коли ліберальне крило Майдану критикувало застосування насильства та націоналістичні гасла, вони вважали неможливим відмежуватись від ультраправих, навіть попри розуміння наслідків їх дій, що відштовхували під підтримки Майдану мешканців південних і східних областей. Там, на думку наших інформантів, присутність радикальних правих підвищувала моральний дух прихильників Майдану, які почувались краще захищеними від насильницьких нападів, хоча водночас це відвертало скептично налаштовану більшість.

Ультраправі зазвичай були попереду інших під час захоплення урядових будинків у Києві 1 грудня 2013 року та в 10 західних і центральних областях у січні 2014 року. Не дивно, що в останні дні протистояння з урядом, 18-21 лютого 2014 року, «Правий сектор» та «Свобода» відіграли критично важливу роль у захопленні влади на місцевому рівні в західних областях ще до втечі Януковича з Києва. На Рисунку 2 показано, наскільки активним став «Правий сектор» на останній, найбільш насильницькій стадії Майдану (18-21 лютого 2014 року), тимчасом як роль інших колективних учасників радикально зменшилась. У деяких обласних центрах, як-от у Львові, «Ніч гніву» сталася внаслідок спонтанної низової координації груп радикальних правих та Самооборони Майдану. В інших містах, як-от у Рівному, відбулось сплановане захоплення символічних локусів влади та місць зберігання зброї, необхідної для опору в Києві.

Ультраправі зазвичай були попереду інших під час захоплення урядових будинків у Києві 1 грудня 2013 року та в 10 західних і центральних областях у січні 2014 року. Не дивно, що в останні дні протистояння з урядом, 18-21 лютого 2014 року, «Правий сектор» та «Свобода» відіграли критично важливу роль у захопленні влади на місцевому рівні в західних областях ще до втечі Януковича з Києва.

Вже 19 лютого Народна рада у Львові, до якої увійшли представники опозиційних партій та громадські активісти, проголосила місцеві ради, в яких домінувала «Свобода», та їх виконавчі комітети єдиними легітимними органами влади в області. Ці навдивовиж мало досліджені події в Західній Україні стали вирішальними для успіху Майдану, призвівши до ситуації «множинного суверенітету» (за визначенням Чарльза Тіллі, видатного соціолога конфліктної політики), яка мала розв’язатися або на користь протестувальників, або на користь уряду, у випадку успішної операції проти повсталої Західної України, або призвести до реального розколу країни. Як ми знаємо, ці події підштовхнули відвернення правоохоронців та армії від Януковича, який залишився без силових засобів для того, щоб придушити Майдан і захистити себе в Києві.

«Правий сектор», інші праворадикали та самооборонці Майдану допомагали підтримувати громадський порядок упродовж кількох тижнів, доки тривав процес переходу влади. Активіст організації «Патріот України» в Івано-Франківську розповідав, що вони майже і не припиняли патрулювання вулиць з тих часів, хіба що пізніше інституціоналізували цю практику під брендом Цивільного корпусу «Азов» афілійованого до однойменного полку Національної гвардії. Ось звідки ростуть ноги, в тому числі, і Національних дружин – з ослаблення державних структур, непоінформованості про ультраправих та толерантності до їхніх дій під час та після Майдану.

Нарешті, повертаючись до популярного аргументу на підтримку деніалістського міфу про низькі результати ультраправих партій на виборах 2014 року, слід відзначити, що, як не дивно, подібний аргумент чомусь ніколи не застосовувався як свідчення «нерелевантності» українського лібералізму, з огляду на вкрай незначну підтримку Демократичного альянсу чи «Сили людей» – певно, єдиних більш-менш відомих партій, що щиро сповідують варіації ліберальної ідеології. Натомість олігархічні електоральні машини опортуністично використовують риторику як лібералів, так і націоналістів, і перемагають їх на виборах, спираючись на незрівняно потужніші фінансові та медіа-ресурси. Аналіз ультраправих у протестах на Майдані привертає увагу до важливості ідеологічної позапарламентської політики та до критично важливої ролі радикальних меншин, що мають унікальні активістські, організаційні, ідеологічні та насильницькі ресурси, які дають їм змогу, натомість, перемагати на вулицях як олігархічні партії, так і будь-яку коаліцію ліберальних НУО.

Примітки

[1] За загальним правилом, ми не враховували в аналізі всі події, закодовані як “сумнівні”, тобто коли повідомлення з різних джерел про одну події виявлялися надто суперечливими або коли були сумніви щодо наявності соціальних та політичних вимог, наприклад, у випадках нападів невідомих людей з невідомими цілями. Лише 84 події Майдану були закодовані як сумнівні – трохи більше 2% від загальної кількості.

[2] До загальної кількості (100%) входять усі конвенційні, конфронтаційні та насильницькі протестні події Майдану, в тому числі ті події, у зв’язку з якими згадувались лише загальні або невідомі групи учасників. Насильницькі протести – протестні акції, пов’язані з безпосереднім заподіянням шкоди (або загрозою її заподіяти) людям або майну. Конвенційні протести – загальноприйнятні форми протесту, які не ведуть до прямого тиску на об’єкти протесту, як-от пікети, мітинги, демонстрації, вуличні перформанси тощо. Під конфронтаційними протестами ми маємо на увазі дії, пов’язані з прямим тиском (“прямі дії”) задля досягнення мети протесту, як-от блокування доріг, страйки, голодування, які, втім, не завдають прямої шкоди людям чи майну. Серед протестних подій Майдану 2 643 належали до категорії конвенційних, 731 – конфронтаційних, 347 – насильницьких.

[3] Можна також заглянути до Книжки кодування UPCD, в якій наведено повний опис процедур збирання даних, визначень, список джерел ЗМІ та правила їх добору.

[4] У рамках проекту “Порівняння протестних дій на радянському та пострадянському просторах”, що координується Центром східноєвропейських досліджень Бременського університету за підтримки Фонду Фольксваген.

[5]Це резюме доповіді, представленої на Данилівському науковому семінарі з проблем сучасної України в Університеті Оттави в листопаді 2017 року.

[6] Попри критику, що часто лунала на адресу нерішучих керівників “Свободи” та особисто Олега Тягнибока, наші інформанти дуже типово розрізняли їх (“такий самий”, як і інші опозиційні політики) та рядових активістів “Свободи”, які, на їхній погляд, зробили великий внесок у перемогу Майдану. Активісти “Свободи” входили до основи груп Самооборони в багатьох містах і часто приєднувались до насильницьких дій “Правого сектора”, навіть попри пряму заборону з боку своїх партійних лідерів. Лідери “Свободи” пояснювали свою нерішучість участю в перемовинах з урядом Януковича та західними політиками.

[7] Участь ветеранів Афганської війни була окремо повідомлена лише в 19 протестних подіях Майдану згідно з даними UPCD, тож вони не представлені на Рисунку 1.

[8] Зазвичай участь ультраправих, згідно з даними UPCD, у 2010-2013 роках повідомлялася у 25-30% від усіх насильницьких протестних подій.

Головне фото: depositphotos.com / palinchak

VoxUkraine — унікальний контент, який варто читати. Підписуйтесь на нашу e-mail розсилку, читайте нас в Facebook і Twitter, дивіться актуальні відео на YouTube.

Ми віримо, що слова мають силу, а ідеї – визначний вплив. VoxUkraine об’єднує найкращих економістів та допомагає їм доносити ідеї до десятків тисяч співвітчизників. Контент VoxUkraine безкоштовний (і завжди буде безкоштовним), ми не продаємо рекламу та не займаємось лобізмом. Щоб проводити більше досліджень, створювати нові впливові проекти та публікувати багато якісних статей, нам потрібні розумні люди і гроші. Люди є! Підтримай VoxUkraine. Разом ми зробимо більше!


Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний