Україна потребує приватизаційних рішень, а не лише розпродажу

Український уряд досі не створив стратегії приватизації, згідно з якою кінцевою метою продажу активів або компаній було би створення максимальної цінності для економіки, яка б вимірювалась, до прикладу, збільшенням ВВП чи створенням нових компаній або робочих місць. Натомість уряд готує щорічний план продажу активів (наприклад, земель чи будівель) та компаній (через продаж пакетів акцій) з єдиною метою – отримати кошти для наповнення річного бюджету.

Сьогодні в Україні існує близько 3500 державних підприємств, які належать Фонду державного майна (ФДМ). Щороку розробляють план продажу певних компаній, і щороку ці плани так і не виконуються. Наприклад, у 2016 році ФДМ планував заробити 17,1 млрд грн від продажу пакетів акцій та інших активів, тоді як фактичні продажі склали всього 192 млн грн (число заокруглене). Сталося так, що план на 2017 рік також передбачає отримання 17,1 млрд грн від приватизаційних продажів, але цієї мети теж навряд чи вдасться досягнути.

Неспроможність виконати плани часто пояснюють різними політичними діями й мотивами тих, хто перебував при владі в певний час. Щирість намірів уряду продати (або не продати) певні компанії, а також недостатньо прозорий або конкурентний процес продажу, викликають цілком закономірні запитання. При цьому дуже мало уваги приділяють економічним, фінансовим і юридичним перешкодам, які існують у багатьох державних компаніях і заважають їх продажу.

Занадто мало уваги присвячують ключовому запитанню: «А що саме продається?». З огляду на економічні, фінансові чи юридичні чинники, які зводять нанівець можливе підписання угод, багато компаній, згаданих у поточному плані приватизації, надзвичайно важко продати чи принаймні зробити це за взаємовигідною ціною – і це не перебільшення. Існує велика різниця між продажем права власності на життєздатну чи потенційно життєздатну компанію і продажем права власності на руїни. А те, чи є компанія життєздатною – реально або потенційно – чи мертвою, впливає не тільки на ціну, яку запропонують потенційні покупці, а й на ту, що її визначить ФДМ. Коли позиція й наміри продавця принципово відрізняються від позиції та намірів покупця, спалахують конфлікти й виникають невдачі.

Всі ці перешкоди на шляху до приватизації очевидні у нинішніх намаганнях ФДМ продати (вдруге) пакет акцій Запорізького виробничого алюмінієвого комбінату (далі – ЗВАК) у розмірі 68%. Економічні, фінансові та юридичні проблеми, які призвели до банкрутства компанії та ускладнили приватизацію, підкреслюють безліч проблем, пов’язаних із життєздатністю й потенційним продажем усіх державних компаній.

Заручники історії

Поточний стан тривалої і складної історії приватизації ЗВАК можна коротко описати так:

ФДМ уперше продав цей пакет акцій у розмірі 68% у 2004 році. Угода про продаж містила вимогу, згідно з якою покупець (далі – Покупець № 1) повинен був погасити кредит у розмірі 75 млн доларів США, що його взяла державна – на той час – компанія в Українському експортно-імпортному банку (Укрексімбанку) під урядові гарантії, щоб придбати лінію з виробництва алюмінієвої фольги. Українському уряду не пощастило: коли державну компанію корпоратизували з метою продажу (приватизації), до новосформованого статутного фонду не ввійшли ані заборгованість за виплату кредиту, ані відповідні активи, придбані за кошти кредиту (виробнича лінія). Не були вони згадані і в балансі нової компанії. Зрозуміло, що придбавши 68% акцій ЗВАК, Покупець №1 став пропорційним власником балансу компанії, тобто офіційного переліку всіх активів і пасивів, що належать компанії та записані на неї – і ніяких інших. Завдяки цьому простому факту Покупець № 1 успішно домігся, щоб український суд відхилив вимогу про те, щоб Покупець №1 погасив цей кредит. Позика була видана під зобов’язання третьої сторони (в цьому випадку – Міністерства фінансів, що виступала як гарант позики), а не ЗВАК. Придбані активи так ніколи й не використовувалися, пролежавши 20 років на складі. Це приклад неймовірної безграмотності, наслідки якої відчуваються донині.

У 2007 році Покупець №1 продав пакет акцій у розмірі 68% іншій компанії (далі – Покупець №2). Покупець №2 кілька років активно експлуатував завод та врешті-решт у 2011 році припинив виробництво у відповідь на падіння цін на алюміній і зростання вартості електроенергії. Уряд міг би втрутитися (як власник електростанцій) і розробити угоди про постачання електроенергії з поділом ризиків, на кшталт тих, що використовуються в інших країнах (згідно з такою угодою, тариф на електроенергію «прив’язаний» до цін на алюміній, тобто якщо ціна на алюміній зростає, то тариф також росте, якщо ж ціна знижується – тариф також падає) – але вирішив цього не робити.

Натомість уряд звернувся до українських судів і подав позов проти Покупця №2 за несплату кредиту в розмірі 75 мільйонів доларів США Укрексімбанку – і у вересні 2016 року таки виграв справу. Внаслідок свого переможного (хоч і неоднозначного) позову, уряд повернув собі право власності на 68% акцій. Попри те, що один із українських судів раніше постановив, що Покупець №1 не несе відповідальності за цей кредит, другий український суд пізніше вирішив, що Покупець №2 відповідає за початкову угоду про приватизацію між ФДМ і Покупцем №1 і – у формі компенсації – повинен передати уряду право власності на пакет акцій. Таке, як кажуть, і в страшному сні не присниться.

Неприваблива пропозиція

Що насправді отримав би потенційний Покупець №3, якби купив тих 68% акцій? Наразі  первинного алюмінію не виробляють – є тільки дрібне (вторинне) виробництво алюмінієвих проводів із використанням закуплених алюмінієвих злитків і оборотного брухту. Виробництво розпочали тільки в 2017 році, і обсяг продажів наразі незначний.

Щоб відновити виробництво первинного алюмінію, потрібні інвестиції у розмірі щонайменше 250 мільйонів доларів США – аби замінити виробничі активи, яких позбувся Покупець №2, і модернізувати наявні виробничі активи, ставши таким чином конкурентоспроможним. Статистичні дані щодо виробництва алюмінію свідчать про те, що ЗВАК споживав приблизно на 25% більше кіловат-годин електроенергії для виробництва однієї тони алюмінієвих злитків порівняно з середнім світовим показником. З огляду на те, що вартість електроенергії становить зазвичай від 30% до 40% від загальної вартості виробництва, ЗВАК опинився у невигідному конкурентному становищі як відносно дорогий виробник на нестабільному ринку, де всі виробники приймають ціну, визначену ринком, а рентабельність залежить від вартості виробництва. Це основна причина, чому ЗВАК врешті-решт призупинив виробництво і чому багато компаній у всьому світі мають укладені угоди про постачання електроенергії, згідно з якими тарифи на електроенергію прив’язані до цін на алюміній.

Як уже згадувалося раніше, купівля акцій у компанії означає отримання пропорційної власності на та відповідальності за всі активи й зобов’язання компанії, зазначені в її балансі (звіті про фінансове становище). У ситуації зі ЗВАК на 31 грудня 2016 року загальна вартість усіх матеріальних активів (наприклад, приміщень, устаткування, запасів) і всіх нематеріальних активів (наприклад, дебіторської заборгованості чи заборгованості з ПДВ) становила всього 241 млн грн (число заокруглене).

Натомість компанія має величезні зобов’язання, що «збалансовані» з активами через кумулятивну «нерозподілену втрату» у розмірі 6,7 млрд грн, що є справді приголомшливим свідченням цілковитого економічного занепаду. Ще тривожнішими є такі зобов’язання, що перейдуть у відповідальність покупця:

• 176 млн грн, заборгованих уряду через невиплачені податки й платежі до Пенсійного фонду
• 680 млн грн кредиторської заборгованості
• 1,98 млрд грн «інших» зобов’язань («чорна діра» українського бухгалтерського обліку)

І найбільше зобов’язання з усіх:

• 3,6 млрд грн (включно з відсотками), що їх ЗВАК заборгував різним компаніям, які належать Покупцеві №2, у період, коли Покупець №2 володів контрольним пакетом акцій ЗВАК.

Існують такі фактори ризику:

• Потенційний покупець №3 не буде єдиним власником ЗВАК. Пакет акцій у розмірі 30% належить кіпрській компанії, яка може бути пов’язана з колишнім Покупцем №2. Покупцю, стережися?
• До серйозних юридичних ризиків належать, серед інших, такі: (1) незавершені правові спори між урядом України і Покупцем №2, у якого 2016 року вилучили – із сумнівним обгрунтуванням – право власності; і (2) потенційні позови проти Покупця №3 з боку Покупця №2 або власника пакета акцій у розмірі 30%. Кому потрібні такі зайві клопоти?
• Перш ніж відновити виробництво первинного алюмінію, потрібно буде розв’язати проблему із забезпеченням доступного і надійного електропостачання. Але це виходить за рамки ФДМ, якого цікавить тільки продаж акцій. Купити спочатку пакет акцій, а потім намагатися розв’язати проблему з дорогою електрикою – означає піти на серйозний ризик. Тому вкрай малоймовірно, що знайдеться потенційний Покупець №3, який купить ЗВАК і зробить великі капіталовкладення, щоб відновити виробництво первинного алюмінію.

Приватизаційне рішення

Розробити «приватизаційне рішення» означає заздалегідь визначити, яким є бажаний результат продажу. Якщо єдина його мета – це заробити гроші для бюджету і при цьому уряду байдуже, що станеться з компанією після продажу (тобто працюватиме вона чи ні), тоді ніякої стратегії не потрібно. Пакет акцій або куплять, або долучать до нереалістичного плану продажів на наступний рік.

З огляду на катастрофічну ситуацію, в якій опинилася компанія, ЗВАК навряд чи придбають для якихось інших цілей, крім ліквідації, і то за умови, що вдасться уникнути юридичних ризиків та фінансових зобов’язань, описаних вище. А такий сценарій ніяк не вплине на економічне зростання: не створить нових робочих місць, не сприятиме розвитку бізнесу, не стимулюватиме місцеву економіку.

Покупець, який мав би намір далі виробляти електричні проводи, міг би зберегти за собою необхідні активи й ліквідувати або, можливо, здати в оренду непотрібні активи і при цьому утримувати невеликий штат – і таким чином далі робити бодай невеликий внесок у місцеву економіку. Проте масштаби накопичених правових ризиків й боргові зобов’язання роблять цей варіант вкрай малоймовірним. Крім того, покупець, який плануватиме відновити виробництво первинного алюмінію, постане не тільки перед цими витратами й ризиками, а й муситиме здійснити істотні капіталовкладення і розв’язати критичну проблему тарифу на електроенергію після, а не до купівлі пакету акцій.

Можливо, єдиний розумний спосіб вийти з цієї ситуації – якщо уряд розробить стратегію, яка передбачатиме приватизаційне рішення, а не просто приватизаційний продаж? Потенційне рішення могло б виглядати так: уряд ініціює банкрутство компанії з метою повної ліквідації всіх зобов’язань, зокрема власного капіталу, та всіх активів. Насамперед уряд має претензії щодо несплачених податків і вимоги щодо покриття зобов’язань перед Пенсійним фондом. Можна було б зібрати єдиний пакет активів (а не акцій), необхідних для виробництва первинного алюмінію, і продати його, паралельно уклавши договір про електропостачання і тарифи. Або ж корисні активи можна було б упорядкувати у формі життєздатних пакетів активів, щоб підтримати, до прикладу, виробництво електричних проводів. Будь-які інші активи можна продати або утилізувати. Уряд міг би компенсувати заборговані йому кошти через продаж активів, тоді як анулювання заборгованості й закладеного капіталу усунуло б юридичні ризики й фінансові зобов’язання.

Звичайно, будь-яке потенційне рішення можна легко розкритикувати як неможливе, надто якщо воно вимагає від уряду трохи більше попрацювати й поміркувати, а не просто намагатися продати акції, як хтось продає, наприклад, картоплю. Проте якщо уряд хоче реформувати процес приватизації заради економічного зростання і створення робочих місць, а не просто отримати гроші для бюджету, то він мусить знайти кращий шлях для руху вперед. Як то кажуть, «якщо є бажання, знайдеться і рішення».