П’ятнaдцять poкiв poбoти з бiдними людьми в дecяткax кpaїн нa п’яти кoнтинeнтax дaли змoгу Бaнepджi й Дуфлo paдикaльнo пepeocмиcлити eкoнoмiку бiднocтi. Чoму мapoккaнeць, якoму бpaкує гpoшeй нa їжу, купує тeлeвiзop? Чoму бiднi нexтують бeзкoштoвнoю вaкцинaцiєю, aлe витpaчaють гpoшi нa нeдiєвi лiки? Cпиpaючиcь нa чиcлeннi дocлiджeння й зiбpaнi дaнi, Бaнepджi й Дуфлo пpoпoнують дoвoлi пpocтi зaxoди, щo дoпoмoжуть пiдвищити piвeнь життя бiдниx у вcьoму cвiтi. Публікуємо уривок з книжки, яку презентувало видавництво «Наш Формат».
Що може трапитися далі?
Ми розпочали розділ з мажорної ноти — існують дешеві й легкі способи значно поліпшити здоров’я людей. Біда полягає в їхньому недостатньому використанні, незважаючи на готовність людей витрачати багато грошей на речі, які не просто не допомагають, а, скоріше, погіршують стан. То що може бути далі?
Забагато недоліків у державному секторі
Частково відповідь полягає в тому, що багато недорогих здобутків викликані профілактикою, а профілактика традиційно є сферою, де головний гравець — держава. На жаль, державні установи мають можливість зробити дешеві речі значно дешевшими, ніж вони повинні бути.
Візьмімо для прикладу послуги медустанов — ми побачили перевагу приватної форми охорони здоров’я, попри її загалом низьку якість, над безкоштовною державною. Одна з причин полягає в тому, що державні медичні заклади часто бувають зачиненими в той час, коли повинні працювати. Місцеві індійські медпункти мають шестиденний робочий тиждень і шестигодинний робочий день. Досліджуючи стан закладів охорони здоров’я в Удайпурі в 2002–2003 роках, ми за рік відвідали понад сто об’єктів, приїжджаючи один раз на тиждень у певний випадковий момент часу протягом робочого дня. Виявилося, що вони зачинені 56 % часу. І тільки в 12 % випадків заклад був на замку тому, що медсестра чергувала в іншому місці неподалік цього пункту. Решту часу медперсонал був просто відсутній. Такі цифри типові й для інших місць. Всесвітнє дослідження прогулів, проведене Світовим банком у Бангладеш, Еквадорі, Індії, Індонезії, Перу та Уганді, виявило, що середній показник відсутності медпрацівників (лікарів та медсестер) становив 35 % (43 % в Індії). Оскільки ніколи не знаєш, чи застанеш медика на робочому місці, на ці заклади важко розраховувати, особливо з огляду на те, що вони розташовані в середньому на відстані двох кілометрів один від одного. Приватні установи гарантують присутність лікаря, попри вищу ціну на послуги. Додайте до цього той факт, що навіть за наявності державних лікарів та медсестер на робочому місці, послуги пацієнтам вони надають не надто добре.
Джішну Дас і Джефф Хаммер виявили жахливі докази цієї проблеми. Працюючи з тією самою вибіркою лікарів, які ставили запитання гіпотетичним пацієнтам за певних сценаріїв, один із членів дослідницької групи сидів поруч із кожним медиком протягом дня. Вони записували дані про прийом усіх пацієнтів, зокрема занотовували кількість запитань, які ставив лікар про історію хвороби, зроблені аналізи, ліки, прописані або прийняті, і (для приватного сектору) плату, що стягується. Загальна картина, яку ми бачимо крізь призму їхнього дослідження медико-санітарної допомоги в Індії, як у громадському, так і в приватному секторах, — це не що інше, як жахіття. Дослідники називають її правилом 3–3–3: середнє спілкування триває 3 хвилини; лікар із групи опитаних ставить 3 запитання, а іноді проводить і деякі обстеження. Потім пацієнт одержує 3 медикаменти (зазвичай опитуваний сам роздає ліки, а не виписує рецепти). Скерування дають рідко (менше 7 % часу прийому); пацієнти отримують інструкції про особливості вживання ліків тільки половину часу прийому, і лише третина лікарів дають певні рекомендації щодо подальших дій. Однак це ще не так і погано — ситуація в державному секторі значно гірша. Такі лікарі з групи опитаних витрачають у середньому 2 хвилини на хворого. Вони ставлять менше запитань і здебільшого взагалі не торкаються пацієнта. Здебільшого медики просто запитують у пацієнта його діагноз, тому й лікують відповідно до самодіагнозу. Аналогічна ситуація ще в кількох країнах, де Дас, Хаммер і їхні колеги застосували ту саму методологію.
Можливо, відповідь досить проста: люди уникають державної системи охорони здоров’я, бо вона погано працює. Цим також можна пояснити, чому іншими послугами, які надає державна система, наприклад, імунізація і дородове обстеження майбутніх мам, не користуються повною мірою.
Проте ми знаємо, що це не вся картина. Москітні сітки розповсюджує не лише держава, так само як і «Хлорин» для очищення води. Здається, що і покращення фактичного графіку роботи медиків не змінить кількості хворих, які потребують послуг громадських медсестер. Був приблизно шестимісячний період, коли спільні ефективні зусилля місцевої НУО «Сева Мандір» і районної влади різко зменшили прогули — ймовірність знайти когось у медичному центрі піднялася з гнітючих 40 до понад 60 %. Але це не вплинуло на кількість пацієнтів, які звернулися до закладів.
Звичайно, хворі можуть і надалі ігнорувати державні медичні центри через те, що це поліпшення сприймалося (справедливо, як ми з’ясуємо далі) як відверто тимчасове. Утім доля іншої ініціативи виявилася не набагато кращою. «Сева Мандір» організувала місячний табір імунізації у тій самій групі сіл. Це була реакція на вкрай низькі показники щеплень в окрузі — менш ніж 5 % дітей, які раніше отримували базовий пакет імунізації (як визначено ВООЗ і ЮНІСЕФ), до залучення до справи НУО. Враховуючи загальноприйняту думку, що імунізація рятує життя — за оцінками, від 2 до 3 млн людей щороку помирають від хвороб, яким можна запобігти за допомогою недорогих вакцин (безкоштовних для сільських жителів), — вона, здавалося, стане пріоритетом для кожного з батьків. Загальновідомі низькі темпи імунізації були, ймовірно, результатом правопорушень з боку медиків. Матері просто втомилися ходити з дітьми у пошуках медсестри.
Щоб подолати цю проблему, НУО «Сева Мандір» у 2003 році вирішила відкрити власні табори, що були широко розрекламовані. Там у визначений день щомісяця проводилася імунізація. Наші дані підтверджують, що захід відбувався з точністю годинникового механізму. Він призвів до певного збільшення темпів імунізації: у селах табору в середньому 77 % дітей отримали принаймні одну ін’єкцію з вакциною. Але проблема полягала в завершенні курсу. Загалом, у селах із контрольної групи показники повної імунізації збільшилися із 5 до 17 %: але навіть за умови високої якості особисто наданих безкоштовних послуг, доступних просто на батьківському порозі, 8 із 10 дітей не пройшли повного курсу профілактики.
Застереження
Автори не є співробітниками, не консультують, не володіють акціями та не отримують фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
