«Дикий Захід Східної Європи» Павла Казаріна — це подорожні записки людини, яка залишила свій дім, аби залишитися вдома, авторська хронологія новітньої української історії, спроба підсумувати все, що нас змінило, і все, що лишилося незмінним. Війна занурила Україну в дискусії про саму себе. Ми намагаємося розібратися, де закінчуються «вони» і де починаємося «ми». З’ясовуємо, чи можна надурити історичну логіку і кого підносити на п’єдестали. Ця книжка народжена окупацією та війною. А тому продовження в неї не буде. Принаймні саме на це сподівається автор. Книга вийшла друком у видавництві Vivat.
Публікуємо уривок з книжки, який було надано Павлом Казаріним спеціально для «Вокс Україна»
Правила пропаганди
Двадцяте сторіччя привчило нас до того, що цензура — це обмеження інформації. Що перемогти дракона можна тільки за допомогою правди. Що факти здатні зруйнувати будь-який авторитарний режим. Та з’ясувалося, що в ХХІ столітті війни точаться за геть іншими правилами.
Інтернет і справді став вироком для колишньої концепції цензури. Та її змінила інша. Та, що приховує факт у нагромадженні інформаційного сміття. Та, що стирає межу між правдою та брехнею. Та, що привчає людину ставити під сумнів очевидне.
Ми чуємо полярні точки зору й завчено повторюємо, що «правда десь посередині». Але на ділі — правда там, де вона є. І вона не змінює свої координати від появи нових вкидів. Хоча саме на це й розраховують ті, хто намагається створювати альтернативні версії реальності.
На цьому тлі двадцяте століття має доволі патріархальний вигляд. Інформаційні війни тоді точилися за правилами Першої світової. Коли межі шанців — чітко окреслені, зони впливу — теж, а прямі бойові зіткнення відбуваються тільки на периферії. Водночас той-таки СРСР мав власний порядок денний, що його він просував «на експорт». У цьому ідеологічному наборі були «інтернаціоналізм» і «державне регулювання», «соціальна рівність» та «загальна зайнятість». Та потім настало двадцять перше сторіччя — і правила змінилися.
Нинішній Кремль намагається не так експортувати свої власні цінності, як руйнувати чужі. Розмиває концепт факту. Засмічує медіапростір фейками. Маніпулює громадською думкою. На зміну стратегії позиційних війн тепер прийшла тактика диверсійних операцій.
Завдання російської пропаганди полягає не в тому, щоб довести перевагу Кремля. Навпаки — вона намагається довести, що всі однакові. Намагається поховати правду в нагромадженні брехні — й тому щедро торгує конспірологією. Анексія Криму, вторгнення на Донбас і знищення пасажирського «Боїнга» виявили цей підхід найяскравіше. Розрахунок простий: що більше інформаційного сміття, то вищий шанс, що факти просто вислизнуть з уваги авдиторії.
Ми звикли сприймати цензуру як наглухо забиті двері. Як замок, що перешкоджає доступу до інформації. Але нова реальність змінила правила гри. Відтепер цензура — це десятки суперечливих та протилежних версій, які занурюють обивателя в розгубленість. Це ґвалт, що не дає відрізнити правду від брехні, важливу інформацію від вкида, а факт — від фейку.
Сучасний Кремль поставив саме на це. Він цілеспрямовано торпедує чужі інститути та довіру. Підгодовує фріків. Інвестує в хаос. Щодо кожного предмета дискусії вкидаються додаткові версії, що їх єдине завдання — поховати під собою правильну відповідь.
«Місяць — вигадка масонів». «Місяць зроблений зі швейцарського сиру». «Місяць — рукотворне коло, прибите цвяхами до небесної тверді». Усі ці заяви покликані заглушити голоси тих, хто сором’язливо нагадує, що Місяць — це супутник Землі. І головна проблема в тому, що до цієї стратегії не існує протиотрути.
Уся знана нами історія озброєнь — це змагання снаряду проти броні. Що потужніший стає перший — то товстіша стає друга. Та відмінність інформаційних війн у тому, що броні тут не існує в принципі. Тому що навіть розмови про неї можуть обернутися звинуваченнями у цензурі.
Ми привчили себе до думки, що інформація — це товар. Що закони попиту та пропозиції самі ведуть ринок до точки рівноваги. Що будь-які погляди мають однакові права на існування. Ми справедливо боїмося, що цензурна палиця рано чи пізно перетвориться на бумеранг. І саме цим користуються ті, хто перетворює медіа на зброю.
Ринкові правила працюють там, де існує ринок. А медіа вже втратили всі ознаки ринку. Поруч з тими, хто намагається працювати за правилами, укорінилися ті, хто будь-які правила ігнорує. Інвестиції у цей бізнес важливі для них опосередкованими дивідендами. Політичними. Соціологічними. Електоральними.
До того ж факти сухі та апелюють до раціо. А інформаційний шум продає себе за допомогою емоцій. У цій сутичці нерідко перемагає не той, хто каже правду, а той, хто говорить яскравіше. Маніпуляції привабливіші за правду з тієї-таки причини, з якої люди надають перевагу джанкфуду, а не здоровому харчуванню. Схоже, що настав час говорити про добу джанкконтенту.
Заклики до чесної конкуренції звучать доволі сумнівно, якщо врахувати, що авторитарні країни витрачають мільярди на просування своїх змістів. А тому нова реальність ставить перед ними незвичні запитання. Наприклад, про те, де межа між пропагандою та журналістикою. Про те, чи має наставати відповідальність за фейки та маніпуляції.
У нас немає відповідей на ці запитання. Але це не означає, що ці запитання непотрібно ставити. Всупереч стереотипам, той, хто говорить правду, найчастіше програє тому, хто бреше. Тому що першого обмежують рамки цієї правди. А другого ніщо не обмежує. Нова реальність обнулила старі правила — і немає жодного сенсу нехтувати цим фактом і ховати голову в пісок.
Застереження
Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
