Уривок із книги «Уроки історії. Огляд історії людства як продукту людського досвіду» Вілла та Аріель Дюрант

I. ВАГАННЯ

Коли дослідження історика добігають кінця, перед ним постають непрості запитання: «У чому полягає користь твоїх студій? Чи ти лише в тому знайшов утіху, щоб переказувати історію становлення та занепаду ідей і націй та розповідати «сумні історії про смерть царів»? Чи ти дізнався про людську природу більше, ніж може довідатися про неї пересічна людина, просто розгорнувши книжку? Чи історія прояснила для тебе сучасний стан речей і чи знайшов ти в ній набір життєвих орієнтирів, що захистить тебе від здивування в часи небажаних змін? Невже ти помітив у послідовності подій з минулого закономірності, що дають тобі змогу зазирнути в майбутнє та зрозуміти, як діятимуть надалі люди і яка доля чекає на ту чи ту державу? Чи можливо, нарешті, що «історія не має сенсу», що вона нічого нас не навчає і що минуле у своїй неосяжності — просто млява репетиція перед тим, як майбутнє припуститься тих самих помилок, однак уже на більшій арені й у більшому масштабі? 

Часом і в нас виникає таке відчуття, і на нашому шляху ширяться численні сумніви. Почнімо хоча б із того, чи справді ми знаємо, що відбулося в минулому, чи історія — це лише не достоту узгоджена «байка»? Наші знання про минулі події завжди неповні та, можливо, недостовірні; ми розглядаємо їх крізь туман неоднозначних доказів та упереджених свідчень істориків або й крізь призму власного патріотизму чи релігійних поглядів. «Історія більшою мірою складається зі здогадок, решта ж — упередження». Навіть історик, який плекає надію бути вищим за власну належність до певної країни, раси, конфесії чи класу, виказує свою упередженість, коли добирає матеріал і вживає ті чи ті епітети. «Історик завжди вдається до надмірного спрощення; він поспішає обрати з неосяжних, незбагненних міріад людських душ і подій ту меншість фактів та облич, з якими йому до снаги впоратися». При цьому швидкість, з якою зміни приходять у наше життя, збільшується з часом, а отже, висновки про сьогодення, що ми їх доходимо з минулого, стають ще категоричнішими, а тому ризикованішими. У 1909 році Шарль Пеґі висловив думку, що «за останні тридцять років світ змінився більше, ніж від часів Ісуса Христа», а кандидат фізичних наук міг би сказати, що його наука зазнала більших змін з 1909 року, ніж за всю свою історію до того. Щороку, а іноді — у періоди війни — і щомісяця якийсь новий винахід, метод або нова ситуація спричиняють чергові зміни в людській поведінці й ідеях. Ба більше, можна припустити, що елемент випадковості, скажімо прояв свободи, притаманний і діяльності людини, і реакціям металів. Ми вже не можемо бути впевнені, що атоми, не кажучи вже про живі організми, у подальшому реагуватимуть на зовнішні події так само, як, на нашу думку, реагували в минулому. Електрони рухаються власними таємничими шляхами, наче Куперів Бог, і однієї химерності характеру або випадкової обставини іноді достатньо, щоб знищити рівняння, за яким живе ціла нація. Так, зокрема, сталося, коли Александр Македонський допився до смерті, покинувши напризволяще новозбудовану імперію (323 року до нашої ери). Або коли прихід до влади російського царя, який тяжів до всього прусського, врятував від катастрофи Фрідріха Великого (1762). 

Очевидно, історіографію не можна вважати наукою. Натомість це окрема індустрія, мистецтво, філософія: індустрія, бо передбачає пошук фактів; мистецтво, тому що створює сповнений сенсу порядок у хаосі матеріалів; нарешті, філософія, бо шукає перспективи та просвітлення. «Теперішній час — це минуле, що розгортається в дії, тоді як минуле — це теперішній час, що його розгорнули у спробі зрозуміти», — принаймні в цьому полягають наші сподівання. Філософія — це спроба побачити частину у світлі цілого; «філософія історії» передбачає, що теперішня мить постає у світлі минулого. Нам добре відомо, що в обох випадках ідеться про утопію, адже ідеальна перспектива — це оптична ілюзія. Ми не знаємо всієї історії людства; можливо, до шумерів і єгиптян існувала не одна давня цивілізація, але ж ми лише розпочинаємо розкопи! Ми змушені оперувати фрагментарними знаннями, вдаватися до імовірності: відносність панує в історії так само, як і в природничих науках чи політиці, отже, всі формули можна піддати сумніву. «Історія відверто кепкує з будь-яких спроб обмежити її вільний плин теоретичними закономірностями чи напрямками, підказаними логікою; вона зводить нанівець наші узагальнення, порушує всі наші правила; історії властиві примхи барокових форм»6. Можливо, якщо спиратися на це визначення, ми здатні достатньо навчитися в історії, щоб терпляче переживати сьогодення та поважати ілюзії одне одного. 

Людина — це просто мить в астрономічному часі, гість, якому не судилося довго затриматись на планеті Земля; поодинока спора свого виду; нащадок своєї раси, що має тіло, характер і розум; член родини та спільноти, який сповідує або піддає сумніву її віру; одиниця економіки; можливо, громадянин певної держави чи солдат певної армії. А це означає, що вона також є об’єктом для астрономії, геології, географії, біології, етнології, психології, моралі, релігії, економіки, політики, війни. Що каже історія про людину, її поведінку та майбутнє, яке чекає на людство? Стиснути сотню століть у сто сторінок непевних умовиводів спаде на думку лише дурневі. Із цього й почнімо.

II. ІСТОРІЯ  ТА ПЛАНЕТА ЗЕМЛЯ

Пошукаймо визначення історії в її неоднозначності, адже за цим словом криються одночасно події минулого та свідчення про них. Історія людства в масштабах космосу — не більше ніж коротка мить, і в цьому полягає її перший урок: вона навчає нас скромності. Якась комета, що пролітатиме занадто близько до Землі, може будь-якої миті зачепити нашу кульку, змусивши її крутитися й перевертатися без упину, або випалити своїм жаром усіх людей і комах заразом, задушивши їх своїм чадом. А може, відколеться шматочок від усміхненого сонечка — так само, як відкололася кілька астрономічних митей тому наша планета — і розчавить нас у своїх обіймах, ураз поклавши кінець нашим болям і стражданням. Ми миримось із цими можливостями, ми говоримо з Космосом словами Паскаля: «Якби Всесвіт розчавив її, то все одно людина була би благороднішою за те, що її вбиває, бо вона знає, що вмирає, знає й про ту перевагу, яку вона має над ним». 

Історія підпорядковується геології. День по дню море накочується на суходіл чи суходіл заглиблюється в море; під водою зникають цілі міста, і тільки чути меланхолійний подзвін із затоплених соборів. Підкорюючись природному ритму, зростають і опадають гори; долини перетворюються на пустелі, а у вузьких місцях суходолу утворюються протоки. В очах геолога земна поверхня тече, немов вода, і людина, яка рухається нею, подібна до святого Петра, що ступає по хвилях, прямуючи до Христа. Клімат уже не має над нами такої влади, якою наділяли його Монтеск’є та Бокль, але він обмежує наші можливості. Людському генієві нерідко вдається подолати геологічні перепони: він водою напуває пустелю й охолоджує повітря Сахари; він здатен насипати гору та зрівняти її із землею; він влаштовує на схилах пагорбів тераси, щоб вирощувати на них виноград; йому до снаги збудувати плавуче місто, щоб перетнути на ньому океан, або створити гігантського птаха, який надасть йому змогу здійнятися в небо. Але смерч зруйнує місто, що його будували сто років, за якусь годину, а айсберг здатен вмить перекинути догори дриґом чи розітнути навпіл плавучий палац, відправивши тисячу шанувальників розваг на дно. Тривалої посухи достатньо, щоб ціла цивілізація зникла під пісками, як це сталося в Центральній Азії; занадто ж рясні дощі призводять до того, що вона застрягає в джунглях, як у Центральній Америці. Варто середній температурі в найрозвиненіших осередках людства збільшитися на кілька градусів, і ми з великою ймовірністю повернемося до первісного стану. У субтропічному кліматі нація, що налічує пів мільярда душ, плодиться, наче мурахи, проте спека підриває її сили, позбавляючи змоги дати відсіч менш розніженим чудовою погодою воїнам. Люди опановують Землю покоління за поколінням, і все-таки вони стануть добривом для її ґрунту. 

Географія — то матриця історії, мати, що вигодувала її, рідний дім, де вона зросла і сформувалась. Її річки, озера, оази й океани невпинно ваблять поселенців, адже завдяки воді живуть і окремі організми, і цілі міста. Живить вона також транспорт і торгівлю. Єгипет називали «даром Нілу», а в межиріччі Месопотамії, на берегах численних повноводних каналів, виросла не одна цивілізація. Індія — донька Інду, Брахмапутри та Гангу. Китай завдячує існуванням, а також своїми печалями великим рікам, що їм нерідко доводилось, як нам самим, виходити з берегів, щедро зрошуючи навколишні землі. Італія зросла в долинах Тибру, Арно та По. Австрія — на берегах Дунаю, тоді як Франція трималася Рони, Луари та Сени. Петра та Пальміра постали серед пустелі, бо годувалися з оаз. 

Коли грекам стало затісно на своїй території, вони утворили низку колоній на берегах Середземного моря («як жаби навколо ставка», за порівнянням Платона), а також поблизу Понту Евксинського — Чорного моря. Протягом двох тисячоліть, від моменту битви при Саламіні (480 року до нашої ери) і до поразки Іспанської Армади (1588), білі люди виборювали право володіти північним і південним узбережжям Середземного моря. Та з 1492 року їм відкрилася нова можливість: кораблі Колумба та Васко да Ґами проторували шлях в океані, через що зменшилася важливість середземноморських республік. Поблякла слава Генуї, Пізи, Флоренції та Венеції; поступово відійшло в минуле Відродження. Набували могутності атлантичні держави, щоб із часом підкорити собі половину світу. «Розвиток імперії спрямовано на захід», — писав Джордж Берклі близько 1730 року. Чи пролягатиме він через Тихий океан? Чи ширитимуться європейські й американські промислові та комерційні практики, які свого часу вкорінилися в Японії, також на Китай? А може, родючість східних земель, поєднана з новітніми західними технологіями, прискорить-таки занепад Заходу? 

Мапа цивілізації знову зміниться після появи літаків. Торговельні шляхи дедалі менше залежатимуть від річок і морів, а людей і товари доправлятимуть до пункту призначення більш прямими маршрутами. Такі країни, як Англія та Франція, втратять перевагу в торгівлі, яку мали завдяки зручному для використання звивистому морському узбережжю. Натомість Росія, Китай і Бразилія, розвитку яких доти заважали непомірно великі масиви суходолу, зможуть частково компенсувати цей недолік, вийшовши в повітря. Перекидання товарів з корабля на потяг та з потяга на корабель уже не даватиме приморським містам такої вигоди. Коли на зміну морській потужності у війні та перевезеннях прийде потужність по вітряна, ми матимемо змогу констатувати одну з фундаментальних революцій в історії людства. З розвитком технологій зменшується вплив географічних чинників. Характер рельєфу та ґрунту можуть тією чи тією мірою сприяти розвитку сільського господарства, гірничої промисловості чи торгівлі, однак перетворити можливість на дійсність до снаги лише уяві та ініціативі, проявленим лідерами, а також невтомній праці їхніх послідовників. Тільки таке поєднання, яке ми можемо спостерігати в сучасному Ізраїлі, дає змогу творити культуру, попри тисячі природних перешкод. Саме людина, а не земля є творцем цивілізації.

III. БІОЛОГІЯ  ТА ІСТОРІЯ

Історія — це окремий фрагмент у біологічній картині світу: людське життя — лише частина тих перипетій, що їх переживають організми на суходолі й у глибинах моря. Під час прогулянки лісом літньої днини ми бачимо, як літають, стрибають, повзають по землі та ховаються у своїх норах сотні живих істот. Зачувши наші кроки, налякані тварини тікають; розлітаються сполошені пташки, розпливаються риби у струмочку. У такі моменти ми раптом усвідомлюємо, що Homo sapiens — лише мала частина поміж тих живих істот, що ними так багата ця безпристрасна у своїй справедливості планета, і гостро відчуваємо, що ненадовго вторглися в чужий дім. Так само, напевно, почуваються й інші мешканці лісу. Усі наші хроніки, усі досягнення людства видаються надзвичайно скромними на тлі всього цього поліморфізму життя, адже і наша економічна конкуренція, і боротьба за право бути з уподобаною особою, і голод, і любов, і горе, і війни дуже схожі на нескінченні пошуки їжі й пари, на запеклу боротьбу та страждання тих, хто ховається під поваленими деревами й купа ми листя, у глибинах вод і між гілками дерев. 

Отже, закони біології — це також уроки, що їх дає нам історія. Ми змушені складати іспити еволюції, боротися за існування та виживати на правах найсильнішого. Якщо комусь із нас на позір удається уникнути цих боротьби та випробувань, то лише тому, що його захищають подібні до нього; але ж для цього вся спільнота має довести свою здатність до виживання. Це і є перший урок історії, який відкривається нам, якщо подивитись на світ крізь призму біологічних законів: життя — це конкуренція. Конкуренція не обмежується комерцією й супроводжує всі аспекти нашого існування. Вона мирна, коли ми маємо вдосталь їжі, але готова перерости в насильство, щойно ротів стає забагато. Тварини поїдають подібних до себе без жодних вагань і мук сумління; цивілізовані ж люди знищують одне одного відповідно до законодавства. І хоча вони здатні об’єднуватися для досягнення спільної мети, причому ця схильність стає більш вираженою в процесі суспільного розвитку, така співпраця є інструментом і проявом конкуренції: ми об’єднуємося з представниками своєї родини, спільноти, клубу, церкви, політичної партії, «раси» чи нації, щоб посилити позиції нашої групи в конкурентній боротьбі з іншими. При цьому таким угрупуванням притаманні ті самі якості, що й окремим індивідам: корисливість і здирництво, агресія, упередженість, гордість. Наші держави утворені з подібних до нас, а отже, являють собою те, чим є ми самі. У масштабах країни наші характери постають в усій чіткості, виписані жирним шрифтом, добре й погане набуває однаково велетенського розмаху. Ми корисливі, жадібні й агресивні, бо в нашій свідомості залишилися спогади про тисячоліття, сповнені гонитви, боротьби й убивств, без яких наші пращури не могли б вижити. Вони змушені були за будь-якої можливості наїдатись досита і навіть більше, бо боялись, що наступного разу бенкетуватимуть нескоро. Війна — це спосіб, до якого народ вдається, щоб насититись.