Уривок книжки Боріса Джонсона «Фактор Черчилля: Як одна людина змінила історію»
Beta

Уривок книжки Боріса Джонсона «Фактор Черчилля: Як одна людина змінила історію»

Photo: ua.depositphotos.com / Milous
1 Липня 2022
FacebookTwitterTelegram
2432

Книжка Боріса Джонсона «Фактор Черчилля: Як одна людина змінила історію» від видавництва Vivat — це історія про те, як ексцентричний геній Черчилля, прем’єр-міністра Великої Британії, одного з найвизначніших лідерів ХХ століття, формував світову політику. Аналізуючи досягнення й помилки, а також міфи, які супроводжували цю видатну постать, Джонсон зобразив Черчилля як незрівнянного стратега, людину надзвичайно сміливу, красномовну й глибоко гуманну. Безстрашний на полі бою, один із найкращих ораторів усіх часів, лауреат Нобелівської премії з літератури, Вінстон Черчилль спростував думку, що історія — це місце дії великих знеособлених сил. Життя цього чоловіка є доказом того, що одна людина — відважна, геніальна, визначна — може впливати на світовий лад.

РОЗДІЛ 10. Становлення Джона Булля

Кінець липня 1940 року. Становище Британії безнадійне. Рештки Британських експедиційних сил уже давно втекли з території Франції. Німці намагаються розгромити Королівські повітряні сили. Черчилль здійснює інспекцію оборонних об’єктів Гартлпула — міста, відомого тим, що в часи Першої світової війни його обстріляли артилерійським вогнем німецькі кораблі. 

Прем’єр-міністр зупиняється перед британським солдатом, озброєним автоматом американського виробництва — «Томпсон SMG» 1928 року, або пістолетом-кулеметом. Ухопивши за дуло, Черчилль висмикує зброю з рук солдата, тримає перед собою дулом донизу, ніби він патрульний і охороняє узбережжя Британії. Повертається прямо на фотокамеру — і в результаті маємо світлину, яка є одним із найвиразніших зображень його твердого наміру до протистояння. 

Насправді ця фотографія настільки сильно привертає увагу і викликає емоції, що стає хітом пропаганди по обидва боки барикад. Ґеббельс негайно передрукував Черчилля з пістолетом-кулеметом у своїх листівках, у яких приписував йому роль воєнного злочинця і ґанґстера — людини, яка вподобала собі той самий убивчий інструмент, що й сам Аль Капоне. 

Британці також використовували це фото, попередньо вирізавши зображення солдатів у касках, проте в цьому разі пропагандистське послання було іншим. Це фото й нині можна побачити на різного роду горнятках, кухонних рушниках та постерах. Воно, як і тоді, ніби промовляє: так, наше військо дійсно веде цивільний у літах, такий дивний у своєму вбранні, він і досі носить високий «кембриджський» котелок, який був придбаний у «Локс» на Сент-Джеймс-стрит іще в 1919 році (у магазині зберігся запис про це) і вже давно вийшов з моди. 

Так, у нього смаки до головних уборів, як у Стена Лорела, і так, у нього строкаті «метелики», смугасті костюми, і він має вигляд сільського адвоката нижчого рангу. Але ось що я вам скажу — твердить постер тому, хто його побачить: Черчилль тримав зброю в руках уже не раз. Він уміє її зарядити і знає, як звести затвор. Знає, з якого боку вилітають кулі, і вміє їх скерувати куди слід. 

Є щось символічне в цьому знімку, хоч це слово надто часто вживають, оскільки тоді, у 1940-му, Черчилль саме був у процесі перетворення на символ — майже буквально. Він трансформувався в душу нації, в ікону відвертої непокори. Погляньте на це круглощоке обличчя, на трохи підняту губу, що додає нотку веселощів, на прямий пильний погляд. Черчилль став утіленням того опасистого джентльмена, який протягом двох століть або й більше у відповідь усіляким «героям» із континенту втілював дещо грубуватий, але товариський образ британця. Він перетворився на Джона Булля і мав чимало спільних якостей із цим персонажем — уособленням Англії XVIII століття, знайомим із пропагандистських листівок наполеонівської доби. 

Цей персонаж огрядний, веселий, гучноголосий, звиклий жити по-панськи, але сповнений патріотизму такого рівня, який багато хто вважав би перебільшеним і зайвим, проте сьогодні, в умовах кризи, він цілком виправданий. Неможливо собі уявити, як хтось із його конкурентів зумів би такого досягти: ні Галіфакс, ні Чемберлен, ні Стаффорд Кріппс, ні Іден, ні Еттлі — жоден із них. 

Ніхто із тогочасних провідних британських політиків не зміг би без наслідків узяти до рук томмі-ґан (і справді, це досі є золотим правилом усіх політичних фотоподій, про яке аж сичать іміджмейкери: «Зброї не чіпати!»). Ніхто з них не мав ані необхідної самовпевненості, ані тієї яскравості образу, харизми та пробивного характеру, що були притаманні Черчиллю. 

Щоб вести країну в часи війни, щоб об’єднати людей у мить усеосяжного неспокою, треба вміти «налаштувати з ними контакт» (якщо вжити сучасний політичний жаргон), глибокий та емоційний. Недостатньо лише звернутися до логіки непокори. Неможливо просто напучувати людей бути хоробрими. 

Він мав привернути увагу, підбадьорити, дати поштовх; якщо треба — змусити сміятися, і то сміятися з ворога. Щоб зворушити британський народ, йому потрібно було на певному рівні стати таким, як він, — у тих аспектах характеру, що від самого зачаття були складником національного духу. 

Якими ж ключовими ознаками вирізняється британець — принаймні на його не надто скромну думку? Він вважає, що має прекрасне почуття гумору, що нібито не характерне для представників інших країн. Ще з часів, коли Шекспір вклав до вуст Яґо і Кассіо ту шовіністичну «п’яненьку» пісеньку, ми горді, що «англієць з азартом намагався перепити голландця, допоки той не впав би під стіл і данець повалився б у хмелю». Британець схильний дещо підозріло ставитись до людини надмір худорлявої (а тепер ми друга з найтовстіших націй землі). І загалом він вважає Британію батьківщиною ексцентриків, оригіналів та індивідуалістів. 

Усі чотири ці особливості Черчилль ховає під містким котелком власної індивідуальності. Цікавим питанням в аналізі його ролі 1940 року є те, як довго він компонував у собі ці риси. Чи всі вони змішалися цілком спонтанно, мимовільно? Чи все ж він і справді був найгеніальнішим іміджмейкером та розкрутником себе самого? 

Було чимало тих, хто наполягав на думці, що Черчиллева промениста публічна персона була продуктом певної частки вигадок та легенд — як його власних, так і інших. Та все ж є дещо про Черчилля, у що ми віримо й сьогодні, а саме: його джон-буллівська прямота і гострий розум — часто навіть колючий. 

Скільки ж гуляє анекдотів, які намагаються висвітлити його грубувато-пряму, кумедну, саркастичну манеру. Вони огортають його, як ореол. Багато з них, на жаль, неправдоподібні або ж насправді стосуються не Черчилля. 

Візьмімо до прикладу той, де він сидить на прийомі нібито в Канаді поряд із непорочним єпископом-методистом, коли заходить приваблива молода офіціантка з тацею і пропонує їм обом по келиху хересу. Черчилль бере собі один, а єпископ каже: 

— Мила пані, я швидше схилюсь до перелюбу, аніж скуштую п’янкого напою. 

Черчилль підманює дівчину до себе й промовляє: 

— Любонько, поверніться, я ж бо не знав, що в нас такий вибір. 

Можу помилятися, проте ця оповідка не здається мені правдивою, а більше схожа на якийсь анекдот зі сторінок гумористичного журналу, пришпилений на Черчилля в надії зробити його смішнішим. 

Такі варіації заслуговують на додаткову увагу через те, як саме вони висвітлюють його образ: людям-бо здається, що саме Черчилль пасує під певну історію. І хоча деякі з них могли би бути тільки про Черчилля і ні про кого іншого, вони здебільшого сумнівні. Наприклад, небилиця про спеціальні піхви для дул гвинтівок британських вояків, яких відряджали до Арктики. Випускав їх виробник презервативів, і вони мали довжину 10 ½ дюйма. Кажуть, перед відправленням Черчилль оглянув вантаж і попросив надрукувати нові етикетки. «Хай на кожному ящику, на кожній коробці й на кожній пачці буде написано: “Британські. Розмір середній”. Хай, якщо їх знайдуть, нацисти знають, хто тут панівна раса». Прошу мене вибачити за переказ такого матеріалу — історій у цьому дусі значно більше. 

Іноді сучасним біографам вдається розвіяти твердження про першоджерело таких історій про Черчилля, навіть для тих епізодів, які приписують здавна. Я, наприклад, роками тішився з випадку, що стався з Ненсі Астор, уродженкою Вірджинії й леді твердих поглядів, яка стала першою жінкою — членом парламенту в Британїї. Тривалий час у 1930-х вона відстоювала думку, що з будь-якого погляду Гітлер — гідна людина. 

— Вінстоне, — кажуть, якось звернулась вона до Черчилля, — якби я була вашою дружиною, я налила б вам у каву отруту. 

— Ненсі, — приписують йому відповідь, — якби я був вашим чоловіком — я б її випив. 

На жаль, майже напевне можна заявити, що він усе ж не був автором цієї блискучої репліки, а якщо й був, то звідкись її запозичив. 

Мартін Ґілберт приписав цей жарт не Черчиллю, а його доброму другові Фредеріку Едвіну Сміту — а потім і поготів розвіяв міф, відстеживши його аж до випуску «Чикаґо Триб’юн» 1900 року, де цей діалог засвітився в колонці «жарт дня». Можливо, того року Черчилль натрапив на нього під час поїздки до Америки й запасся ним, аби випробувати на Ненсі Астор? Сумніваюся. Може, хтось просто ввів його в обіг, вирішивши: щоб він був направду дотепним, його слід вкласти у вуста відомої людини? Це значно ймовірніший варіант. 

І знову ж таки, я завжди вірив (і, здається, чув це від батьків), що якось Черчилль зробив зауваження пихатому держслужбовцеві, який заперечував проти використання прийменника наприкінці речення. 

Черчилль, мовляв, йому відповів: «Це приклад тієї англійської, терпіти яку я не буду ніяк». 

Та він цього не казав. Виявляється, то жарт, надрукований у журналі «Стренд» і не належний, по суті, нікому конкретно, — але сприйнятий як настільки дотепний, що його неодмінно потрібно було призначити черчиллівським. 

І не казав він такого: «Фашисти майбутнього назвуть себе антифашистами». Без сумніву, видатна цитата, що може вписуватись у ваші політичні погляди, — проте, знову ж таки, не Черчиллева.

Автори
  • Боріс Джонсон, британський політик та колишній журналіст; прем'єр-міністр Великої Британії із 2019 року

Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний