Уривок з книги Володимира В’ятровича «Генерал Кук. Біографія покоління УПА»

Пацифікація

Влітку 1930-го країною прокотилася хвиля пожеж майна польських землевласників. Її причини були і природні (літня посуха), й економічні (власники робили підпали задля отримання вигідних страхових виплат). Частину з них організувало українське підпілля, за прикладом із саботажною акцією УВО 1922 року. Так відреагували на колонізацію українських теренів поляками, яких переселяли на й так бідну на сільськогосподарську землю Галичину, сприяючи веденню їхнього бізнесу. 

За інформацією польської поліції, у серпні-жовтні 1930 року саботажні акції відбувалися і на Золочівщині: пошкодження телеграфної лінії біля Золочева (6 серпня), біля Олеська (12–13 вересня), біля села Почапи (18–19 жовтня), підпал стодол Яна Пахолка (30–31 серпня) тощо. Серед виконавців названі Богдан Гошовський і Мирон Тарнавський, куратори Василя Кука в підпіллі. 

Спершу саботажі не були погоджені з керівництвом ОУН. Лише згодом, у вересні 1930-го, після внутрішніх дискусій, Провід узяв відповідальність за ці акції, поширивши заяву. «Кілька місяців на українських землях панує неспокій. Зокрема, коли на сході України по селах відбуваються масові терористичні акти, жертвами яких є большевицькі агенти [йдеться про масові заворушення проти колективізації в УССР. Приблизно чотири тисячі повстань, у яких взяли участь понад мільйон українців. — В. В.], на заході України ми є свідками масових саботажів, звернених проти польської держави… Це має на меті організовано ширити неспокій у краї, сіяти паніку між польським населенням, ламати експансивний дух… Психологічно впливати на маси українського населення, вороже налаштувавши до польської нації та держави; і насамкінець анархією та неспокоєм посилювати за кордоном переконання про непевність меж польської держави та її внутрішню неконсолідованість і маніфестувати протипольські настрої українського населення. 

Чому головну увагу звернено на знищення майна поміщиків і колоністів? Передусім тому, що колонізація наших земель польськими зайдами, підтримувана польською державою, є найнебезпечнішою для нас, отже, треба відлякати польських колоністів від заселення українських земель, по-друге, масові акції — це найпевніший спосіб психічно переконати маси українського селянського населення: пожежі, які наочно бачать кілька, а то й кільканадцять сіл, пожежі майна безпосередніх ворогів нашого селянина, які забирають належну йому землю, більше переконують селянина та впливають на нього, ніж напади на органи державної влади чи на особисто незнайомих осіб. Останні саботажі сповна досягли поставленої цілі». 

Ця заява мала двоякий результат: з одного боку, вона стала інформаційним приводом для підпілля, давши змогу нагадати про себе та свої цілі. Про саботажні акції писали навіть в американській пресі. Стаття у The New York Herald Tribüne 16 жовтня 1930-го повідомляла: «У Східній Галичині панує майже стан громадянської війни. Ціле літо підпільна українська організація вела кампанію систематичного нищення вогнем фільварків і скирт польських землевласників. Ці підпали схожі на методи ірландських терористів з 80-х років минулого століття». 

З іншого боку, заява, якою українські націоналісти взяли на себе відповідальність за підпали, дала владі нагоду заручитися підтримкою радикальної частини польського суспільства, об’єднавши його довкола «української загрози». Відповіли масштабно: каральна операція ввійшла в історію під назвою пацифікація («умиротворення»). Та ці дії посіяли ще зерна розбрату, які за десятиліття проростуть новою повноцінною війною між українцями й поляками. 

За інформацією Міністерства внутрішніх справ операцію за участі поліційних підрозділів проведено у 206 населених пунктах Львівського воєводства, 63 — Тернопільського і 56 — Станіславівського. Поліцаї провели 5195 обшуків. В окремих селах до операції долучено війська, навіть кавалерію. 

Ось як, наприклад, проходила пацифікація села Гаї коло Львова: 16 вересня 1930 року прибув ескадрон 14 уланського полку. В’їжджаючи, улани побили нагаями зустрічних селян, які їхали на польові роботи, нібито за те, що ті не зняли шапок перед штандартом. «Пацифікатори» веліли покликати війта, а позаяк того не було на місці, з’явився його заступник. Йому доручили впродовж двох годин надати контрибуцію, погрожуючи, що в іншому разі загін збере її сам. Після розквартирування улани наказали чоловікам і жінкам чистити коней і упряж. Тимчасом військові викликали осіб зі списку, який привезли із собою, до зайнятої стодоли. Декількох побили до непритомності, відтак привели до тями, поливаючи водою, і далі били. У місцевому кооперативі наказали зняти написи українською мовою і повісити польськомовні, у польських національних барвах. 

Від 1 липня до 1 грудня 1930 року під час пацифікації заарештовано 1739 осіб, точна інформація про кількість загиблих невідома — від 7 до 35. Хоча ціллю влади були нібито репресії проти підпілля, удар спрямували і проти легальних громадських організацій — тільки впродовж жовтня ліквідовано 28 філій «Лугів», по 21 філії «Сокола» і «Просвіти», окремі українські кооперативи. Закривали українські школи та гімназії. Громадським організаціям завдавали значних матеріальних збитків — поліція та військові під час обшуків навмисно нищили їхнє майно: книжки, меблі, обладнання.

Брутальність польської влади привернула увагу світу. Американський журналіст Негліже Ферсон побував у Галичині та зустрічався із жертвами каральної операції. «Один чоловік, — писав він для тижневика The Nation, — шестидесяти двох років розповів мені, як кавалерія в’їхала до його села, женучи перед собою селян, мов худобу. Селян загнали до клуні, де двадцятьох чоловіків поклали через лавки та били грубими палицями. Деякі з них дістали двісті ударів. Коли хтось падав без тями, його обливали холодною водою і далі батожили. Ще п’ятдесят селян приходили до цього шпиталю для лікування ран. Сотні інших лежать у віддалених селах, не маючи змоги скористатися медичною допомогою, бо українських лікарів, які спробували до них прийти, заарештували». 

Влада мобілізувала «обурену польську громадськість». Спочатку у формі різних заяв і петицій, що вимагали усунути «українську загрозу», а відтак й у вигляді брутальних акцій прямої дії. 14 жовтня 1930 року у Львові група польських студентів серед білого дня атакувала українські установи: бібліотеку, музей, книгарню Наукового товариства ім. Т. Шевченка та будинок греко-католицької семінарії. Уночі демонстранти закидали камінням український притулок і монастир сестер василіянок. 

Василь Кук, 17-річний юнак, не був причетним до підпалів улітку 1930-го. Принаймні він про це не згадує, на відміну від детальних описів участі в аналогічних акціях надалі. Його прізвище не виринає у поліційних матеріалах цього часу. Але брутальна каральна акція польської поліції та війська відбувалася на його очах і назавжди відбилася в пам’яті. А головне: вона змінила свідомість багатьох українців, особливо старшого покоління. «Їх били не за те, що вони русини [самоназва українців, що домінувала в Галичині на межі століть. — В. В.], а за те, що вони українці “Хцете [хочете. — В. В.] України? Ми вам дамо України!”. Це страшно озлобило людей!». 

Степан Галамай, товариш Василя Кука, потрапив під гарячу руку одного з пацифікаторів: «Дуже насуплений поліцай у мундирі стояв на виході із залізничної станції і спокійно казав: “Ти підеш зі мною”. Недалеко була станиця польської державної поліції. Били кілька поліцаїв. “Ми вам дамо Україну, ви, сякі-такі сини”. Потім копали у груди й живіт, я намагався прикрити його й делікатні місця руками. Таке знущання тривало доволі довго, і я подумав, що це вступ до життя членом ОУН. Не плакав і милосердя не просив. Лице спухло, як і інші частини тіла. Під вечір того дня я зустрів кількох однокашників. Ми всі всміхалися і жартували: ти щось трохи поправився, ніби потовстів, а може, був на гостині в “опікунів”. Дехто притримувався за голову і пригладжував розкуйовджене волосся — знак, що дістав від польських студентів палицею по гарній синьо-жовтій мазепинці». 

Василь Кук і його однокласники в Золочеві разом із дорослими вартували ночами, щоб захистити гімназію від можливого нападу. Так і старі, і молоді, хто спостерігали безсилля батьків перед такими знущаннями, ставали не просто українцями, а українцями, які прагнули помсти. 

18 вересня 1930 року відділ безпеки Львівської воєводської управи опублікував рішення про ліквідацію української скаутської організації «Пласт». Це безпосередньо вплинуло на життя Кука і його ровесників. Заборону готували давно й вирішили скористати із підігрітої антиукраїнської істерії. «Пласт» виховував патріотичну українську молодь, і його слід було усунути як перешкоду на шляху полонізації юних українців. 

Проте досягли хіба радикалізації українського суспільства, особливо молоді. Василь Кук, як і багато його друзів, утративши змогу розвиватися у «Пласті», присвятив усі зусилля діяльності в підпіллі. Звільнення від держави, що нищила все українське й обмежувала можливості самореалізації через українське походження, стала його (і тисяч таких) метою.

Придбати книгу на сайті видавництва