У книзі «Нотатки з кухні «Переписування історії»» від видавництва «Наш формат» історик Володимир В’ятрович зібрав низку власних публікацій — від початку 2000-х до нашого часу — та доповнив їх сучасним наративом. Це статті, колонки, інтерв’ю, у яких ідеться про національну ідентичність, Голодомор, визвольну боротьбу й «людей волі», Помаранчеву революцію і Євромайдан, матеріали під грифом «цілком таємно», які одного дня стали «цілком нетаємними». Пропонуємо вашій увазі короткий уривок із книги.
Якби не було УПА
Історики однаково не люблять обидва питання: «що буде?» і «що було б, якби?». Історія має справу тільки з об’єктивною реальністю і тому намагається відповісти лише на питання «що було?».
Для цього дослідники розшукують приховані та забуті факти, намагаються зв’язати їх між собою і так не лише відтворити минуле, а й відповісти на питання: «чому було саме так?». У сімдесяту річницю створення УПА як історик можу відповісти на питання, що було сімдесят років тому.
Доведений до відчаю різними окупантами український народ взявся за зброю, щоб захистити себе. Тисячі юнаків і дівчат кидали своє звичне буденне життя і «йшли до лісу» захищати Україну. У цьому слові для них злилися їхня рідна хата, село, весь край, врешті, мрія про життя у вільній незалежній державі.
Порив підхопили ті, хто не побоявся взяти на себе відповідальність у цей страшний момент, — члени Організації українських націоналістів.
Вони багато говорили і писали про необхідність піднятися на боротьбу за створення своєї держави, вони виховали на цьому ціле покоління молоді. І, коли настав час перейти від слів до справ, вони зробили перехід, який чітко розділяє політикана від того, хто може стати національним провідником.
Їхня рішучість і організованість перетворили народне збурення в чіткий механізм підпільного руху, на передньому краю якого була Українська повстанська армія.
Механізм, який діяв ефективно понад десять років і протистояв найпотужнішим імперіям того часу. Сто тисяч вояків УПА, сотні тисяч тих, які забезпечували їхню боротьбу, мільйони тих, хто їм співчував та підтримував, — це те, що було, те, що почалося сімдесят років тому у волинських лісах. А тепер не як історик спробую уявити, що було б, якби не було УПА. Очевидно, шалена німецька окупаційна політика все одно штовхнула б на стихійний спротив чимало українців.
Проте без розгалуженої підпільної мережі ОУН його швидко зламали б: люди без досвіду організаційної роботи та підпільної діяльності — легка ціль для нацистських каральних органів.
Придушення опору було би по-німецькому страшним, щоб інші назавжди запам’ятали безглуздість таких спроб. І ті, інші, напевно, таки запам’ятали б: найкращий спосіб вижити — це не висовуватися, найкращий спосіб захистити себе і своїх рідних — це покірність окупантові. А тому здавали б на потребу німцям останній шматок хліба, відібраний у власної дитини, спокійно сідали у вагони, що відправляли східних рабів на роботи до Райху. Так краще, так можна вижити. А потім, коли прийдуть інші окупанти, нічого не доведеться змінювати, адже покірність оцінять і совєти. Для остаточного доведення новій владі своєї лояльності періодично треба буде здавати когось зі своїх, українців.
Та хіба ж це проблема? Адже за таких умов уже немає своїх — кожен сам за себе. Тим паче немає якихось українців, а якщо є, то всі вони зрадники і колаборанти. «А я не такий, я ваш, совєтський! І на доказ своїх слів можу показати вам тих, інших».
Поодинокі вияви спротиву та особистої гідності легко ламаються репресивною машиною, виправляються всесильним ГУЛАГом, якому тепер не загрожує страшна бандерівська бацила опору. Не було б УПА, то ж не було би повстань Норильска, Кенгіру, Воркути, які переламали хребет табірній імперії. І «черный флаг с кровавой полосою» не майорів би над табірною вишкою як символ тріумфу сили духу.
Через роки, коли ті ж табори поповнилися б новим поколінням інакодумців-дисидентів (якщо вони з’явилися б), вони були би перемелені в попіл, як їхні попередники з генерації Розстріляного Відродження. І навіть якщо 1991 року Радянський Союз таки розвалився б через внутрішню слабкість і на його руїнах постала б незалежна держава під назвою Україна, її сприймали б лише як геополітичне непорозуміння, яке слід усунути.
Україна без УПА, без бандерівців, які стримували нацистський та сталінський терор, а згодом розвалили імперію ГУЛАГу, без дисидентів, які від них підхопили естафету боротьби за незалежність, без масового національно-демократичного руху кінця 1980 — початку 1990-х, без Шухевича, Стуса, Чорновола — така Україна була б лише тимчасовою країною.
Без пам’яті про повстанців 1940 років до наших днів не дожила би пам’ять про повстанців 1920-х, про Холодний Яр та спротив напередодні Голодомору — ми мали б лише довгу історію покори нашого народу.
Точніше не мали б ні історії, ні народу.
Тому тим, кому заважає демократична сильна незалежна Україна, так важливо знищити історію УПА, розірвати неперервний ланцюг боротьби українців за свободу.
Тому так важливо для нас зберегти цю історію. Влада може викреслити повстанців із підручників історії, але якщо вони житимуть у нашій пам’яті, вони не зникнуть з історії.
Вони повернуться в країну, яка буде варта їхнього подвигу. У країну, яку нам ще лише належить збудувати. У країну, яку ми зможемо гордо вітати повстанським привітом «Слава Україні!».
Застереження
Автори не є співробітниками, не консультують, не володіють акціями та не отримують фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
