Війна повертається додому: бомбардування і відплата

Британський історик Ніколас Старґардт у книзі «Мобілізована нація. Німецька війна. 1939–1945», що нещодавно вийшла у видавництві Лабораторія, спираючись на числення свідчення — щоденники і листи закоханих, судові протоколи і військові листування — досліджує, як німці пережили Другу світову війну, проливаючи світло правди на їхні мотиви і внутрішні конфлікти. Це реальна історія про страхи злочинців і надії переможців, розказана від імені очевидців — солдатів, учителів, домогосподарок, нацистів, християн і євреїв, що розкриває реальні мотиви суспільства, яке підтримувало і виправдовувало жорстоку геноцидну війну. 

5 березня о 20:45 завили сирени повітряної тривоги. О 21:00 перший бомбардувальник-винищувач Mosquito розкидав червоні маркери над заводами Krupp у південній частині міста. Через короткі інтервали до 21:36 7 Mosquito, 17 важких бомбардувальників Lancaster і 5 Halifax продовжували «мітити» цілі зеленими сигнальними ракетами, позначаючи ними внутрішнє коло на додаток до зовнішнього, підсвіченого червоним. Потім хвиля за хвилею зімкнутим строєм над містом з’явилися 89 бомбардувальників Halifax, 52 Stirling, 131 Wellington і насамкінець 140 Lancaster. До 21:40 вони скинули 524,4 тонни запалювальних боєприпасів і 490,4 тонни фугасних бомб, після чого полетіли назад. До кінця того вечора Рольф Дітер Кох був украй виснажений, тому сил вистачило тільки, щоб записати: «Насувалася велика кількість літаків. Перше розгортання за мапами. Б’ють фугасними й запалювальними. Випробувальний цех знищено. Наші казарми горять. Намагаємося загасити пожежу. Спимо». Бомби вбили 457 людей і поранили 1400. Тієї ночі 50 000 людей утратили домівки: 3016 будинків було зруйновано повністю і ще 2050 серйозно пошкоджено. За тиждень бомбардувальники повернулися, убивши ще 648 людей і залишивши без даху над головою 40 000 жителів. Згодом іще впродовж кількох діб після того нальоту Карола Райсснер, яка 1940 році висміювала британські ВПС, продовжувала чути вибухи. 

Для бомбардувального командування британських ВПС атаки на Ессен ознаменували нову фазу війни в повітрі — битву за Рур. Бувши головним центром збройової імперії Krupp, Ессен став ціллю номер один серед промислових об’єктів для великих ударів. Упродовж 1942 року неточне навігаційне обладнання перешкоджало виявленню цілей, і, навіть якщо пілоти бачили щось крізь хмари, величезна агломерація Руру ускладнювала ідентифікацію об’єктів. До того ж британці несли великі втрати від зенітних батарей. У березні 1943 року баланс сил у ході рейдів змістився на бік тих, хто проводив атаки — технічний прорив спростив навігацію та полегшив пошук цілей. Бомбардувальники прокладали маршрут до Ессену за допомогою нової радіолокаційної системи наведення Oboe, уникаючи просування до цілі по прямій. Завдяки великій кількості потенційних об’єктів в умовній близькості від узбережжя Північного моря і на заході Німеччини нічні винищувачі люфтваффе нескладно було скеровувати в напрямку фальшивих цілей. До лютого 1943 року британські літаки-першопрохідці почали оснащувати «H2S» — бортовою системою радарів, яка показувала, наскільки щільно забудована місцевість унизу. Оскільки система потребувала доопрацювання, вона часто збивала авіацію з пантелику: так, екіпажі першопрохідців помилково сприйняли радарне зображення мулистих берегів Ельби під час відливу за доки Гамбурґа; як результат бомбардувальники скинули вантаж за 21 кілометр нижче за течією від центру міста. Наліт на Ессен у ніч із 5 на 6 березня мав більш руйнівні наслідки, ніж зазвичай, адже швидкісним Mosquito і першопроходцям вдалося доволі точно маркувати місто. Вперше за всю історію бомбової кампанії британських ВПС 153 літаки — майже половина атакуючого формування — скинули бомби в радіусі п’яти кілометрів від цілі. Упродовж наступних чотирьох місяців більшість міст Райнської області й Руру зазнали неодноразових бомбардувань із подібним рівнем точності. За тиждень виробничі потужності Krupp в Ессені знову стали мішенню для британської авіації, після чого регулярні рейди тривали впродовж наступних місяців. 

Навіть у містах на кшталт Ессену, де з 1940 року будували залізобетонні бункери в очікуванні можливих авіанальотів, значній більшості цивільного населення доводилося ховатися в підвалах житлових будинків. Тієї першої ночі 5 березня один лікар із дружиною тулилися удвох на шезлонгу в підвалі будинку в Ессен-Весті, коли вибуховою хвилею всередину занесло двері та вікна. Дружина перестала реагувати на слова чоловіка і просто втупилася в одну точку, читаючи коротку молитву під свист бомб. Міцно притискаючи дружину до себе, лікар відчув, як вона вся тремтить, а за деякий час у нього теж почали смикатися ноги. Пізніше він звернувся з описом цього типового випадку невралгії до лікаря Фрідріха Панзе, експерта з військових неврозів у Бонні. Від кожного вибуху таке ж тремтіння особливо охоплювало маленьких дітей, які ховалися в підвалах. Вони вчилися розпізнавати за звуками фугасні бомби за їхнім «бахбум!!!» і «приглушений тріск» запалювальних снарядів, чий «цок, цок, цок» нагадував дітям «ляпаси». Вони також переймали страх дорослих навколо. Як описував один хлопчик: «А потім це почалося в бункері, де люди були в кожному кутку й кожній щілині. З кожним падінням бомби “Отче наш” звучало дедалі голосніше». 

Як результат нальоту 5 березня в Ессені вивели з ладу всі вісім основних їдалень, де варили безкоштовний суп для постраждалих. Оскільки продовжували функціонувати тільки три невеликі, активісти Націонал-соціалістичної народної благодійності були змушені годувати людей у великих їдальнях сусідніх міст, забезпечуючи в середньому 73 000 порцій їжі на день. Місцеві військові частини надали шістдесят своїх польових кухонь, що давало змогу забезпечувати додаткові 25 000 літрів супу щодня. Карола Райсснер не могла стримати захоплення: «Справді дивовижно, з якою героїчною стійкістю люди витримують усі випробування». 

Нарощування сил для атак на Ессен почалося ще минулого року, коли 30–31 травня 1942 року британські ВПС здійснили перший наліт «тисячі бомбардувальників» на Кельн — показову акцію, під час якої у стрій вивели навіть навчальні літаки, щоб показати британському Міністерству ВПС, чого могло б досягти бомбардувальне командування, якби його забезпечили необхідними ресурсами. Як писав згодом редактор місцевої газети, кожен, хто проходив вулицями, розумів, «що напередодні він попрощався з рідним Кельном». На відміну від Ессену, який неможливо було розрізнити серед забудованої агломерації Руру, знайти Кельн було просто. Готичний катедральний собор із високими шпилями-близнюками біля залізничного вокзалу на лівому березі широкого Райну слугував чудовим орієнтиром. Навіть коли бомбардувальники летіли не на саме місто, вони повертали над ним на схід для бомбардування промислових центрів Руру або на південь — у напрямку віддаленіших об’єктів, на кшталт Нюрнберґа. Наприкінці лютого 1943 року одна молода жінка скаржилася: «Англійці зводять нас із розуму!». Щодня і щовечора «тривога — три, чотири, п’ять разів і більше». 28 лютого Гайнц Петтенберґ нарахував п’ятисоту тривогу з початку війни й підсумував: «Ми смертельно втомилися». Багато людей просто засинали, щойно сідали — чи то у трамваї, приймальні лікаря або урядовій установі. На площах зводилися жахливі на вигляд бараки, які слугували тимчасовим прихистком для тих, хто залишився без даху над головою в результаті бомбардувань. Розалі Шюттлер зауважила велику кількість забитих дошками крамниць, жінок за кермом вантажівок і трамваїв і нескінченні гори уламків на Ноймаркті, де два екскаватори засипали сміття в кузови машин, що їздили трамвайними коліями. Місто порожніло — його населення скоротилося з 770 000 до 520 000 жителів, оскільки люди шукали безпечніші місця в навколишніх містечках і селах. Приміські потяги не могли впоратися з потоком пасажирів, кількість яких зросла на чверть мільйона людей, які щодня намагалися дістатися на роботу й у школу. Ще до початку розгорнутої британськими ВПС «битви за Рур» швейцарський консул у Кельні Франц Рудольф фон Вайс описував моральний дух цивільного населення як «значно нижчий нуля». 

Навесні 1943 року британські бомбардування набули більших масштабів, і Розалі Шюттлер могла щоночі «спостерігати за жорстокою грою над Руром» зі свого будинку в південно-східному передмісті Рат-Хоймар. Вона також чула, що нальоти на водосховища й дамби на Мьоні й Едері у ніч із 16 на 17 травня спричинили «неймовірну повінь» і «знищили цілі села та призвели до великих людських жертв». Вона могла лише здогадуватися про кількість загиблих: хоча в газетах писали цифру 370–400, ходили чутки, що їх було 12 000. Коли в ніч на 24 травня британці атакували Дортмунд, гуркіт бомбардувань і зеніток було чути в Кельні; спочатку горизонт освітлювали трасувальні снаряди й сигнальні ракети, а потім з’явилася заграва пожеж, що розгоралися за 80 кілометрів. Як зазначив швейцарський консул, наліт справив «глибоке враження» на населення не в останню чергу через порушення британцями ще одного правила «чесної гри»: через підрив дамби на Мьоні вода затопила бомбосховища в Дортмунді. 

З наближенням першої річниці нальоту тисячі бомбардувальників жителі Кельну боялися лягати спати в очікуванні повторення атаки. Але цього разу мішенню став Вупперталь. Рано в неділю 30 травня 13‑річний Лотар Карстен записав у щоденнику: «Опівночі, о дванадцятій годині, завили сирени. Нічого нового — просто перевертаєшся на інший бік і спиш далі». Він повторював те, що говорили інші жителі міста: «Томмі не знайдуть Вупперталь. Ми в долині, а вночі над містом лежить густий туман». На щастя, його батько встав і розбудив родину. Коли почали падати перші бомби, вони побігли в підвал. Мати захопила спортивні костюми, але в поспіху забула валізу з важливими документами. Щойно можна було вийти назовні, Лотар одразу приєднався до сусідів, які утворили живий ланцюг і передавали з рук у руки відра з водою, намагаючись загасити вогонь (водогін було пошкоджено, тому гідранти не працювали). «Обрій увесь криваво-червоний», — написав Лотар пізніше того ранку. Загалом 719 літаків, в основному чотиримоторні бомбардувальники, успішно відбомбили по східній частині розтягнутого в довжину Вупперталя; вогонь охопив центр старого міста Бармен, знищивши майже 80 % його будівель. Наступні кілька днів у Лотара Карстена не було часу писати щоденник. Разом з іншими хлопцями з Гітлер’юґенду він допомагав постраждалим рятувати речі та бігав із повідомленнями. 

Коли два співробітники СА в Бармені намагалися втішити жінку, яка плакала перед руїнами будинку, де були поховані її син, невістка та 2‑річний онук, вона обернулася до них і закричала: «У цій війні винні коричневосорочники. Вони повинні були піти на фронт і не пустити сюди англійців». Бармен виявився абсолютно неготовим до нальоту. Розалі Шюттлер чула розповіді, як охоплені полум’ям люди «кидалися у Вуппер, щоб загасити вогонь». Тієї ночі загинуло 3400 осіб — найбільша кількість жертв за один наліт на той час. Для бомбардувального командування Вупперталь був другорядною ціллю. Його головною метою було змусити німців роззосередити зенітні батареї із промислових центрів Руру. 

Слухаючи постійні заклики влади залишити Кельн усіх непрацюючих, Розалі дійшла висновку, що уряд вирішив «принести в жертву Райнську область». У місті настало дивне затишшя. Наступні дванадцять днів сирени мовчали й чутки ходили різні. Казали про «таємну угоду» між урядами й союзницьку листівку, у якій говорилося, що Кельн вирішено пощадити, оскільки євреї, які емігрували звідти, «хочуть жити там знову». Такі спільні для багатьох людей фантазії сприяли створенню міцних зв’язків між переслідуванням євреїв і союзницькими бомбардуваннями. У ніч з 11 на 12 червня знову пролунала тривога, але цього разу бомбардувальники пролетіли далі, і скоро небо на північ від Дюссельдорфу «засяяло від пожеж». 15 червня швейцарський консул доповідав начальству: «Ми всі тут живемо на пороховій бочці, і всі в Кельні переконані, що наступна велика атака буде спрямована на нас». Люди відчайдушно намагалися потрапити в залізобетонні бункери. Тимчасом знову почали ширитися чутки про майбутні бомбардування із застосуванням отруйного газу, що свідчило про різке падіння морального духу населення. 

Коли країною розлетілася звістка про бомбардування Західної Німеччини, звіти СД про настрої народу стали настільки похмурими, що Ґеббельс відчув необхідність обговорити це питання з Гіммлером. Він безуспішно намагався переконати Гіммлера запровадити перевірку звітів спільно з Мінпропаганди, перш ніж доводити їх до відома вищого ешелону нацистського керівництва. Ґеббельсу принаймні вдалося радикально скоротити кількість урядовців, які мали доступ до найцінніших джерел даних. Тимчасом у Рурі стала популярною пісенька, яка висміювала «групу підтримки» Ґеббельса під час його промови про «тотальну війну» в лютому: 

Однак ненависть іще не вкорінилася в суспільстві. Коли тієї весни Ґеббельс відвідав Дортмунд і Ессен і пообіцяв «відплату» за авіанальоти переповненим залам працівників військових підприємств, публіка ледь могла всидіти на місцях. Імовірно, така реакція була продиктована бажанням людей звільнитися від страждань, спричинених авіанальотами: оптимісти сподівалися відплатити британцям тією ж монетою, а песимісти просто хотіли, щоб ворожі бомби падали десь в іншому місці. За словами швейцарського консула, на початку березня новина, що Берлін зазнав наймасштабнішого бомбардування за всю війну, у Кельні зустріли «з полегшенням і навіть радістю».
Придбати книгу на сайті видавництва