Війна – це коли складно зробити вибір
Beta

Війна – це коли складно зробити вибір

Photo: ua.depositphotos.com / palinchak
17 Березня 2022
FacebookTwitterTelegram
427

Письменник Симор Гласенко пише нотатки днів війни та публікує їх на своїй сторінці у фейсбуці. Автор зазначає, що пише переважно для себе, аби, гортаючи потім сторінку, пригадати і знову відчути, щоб нічого не упустити, щоб нічого не забути. Хоча, можливо, ці нотатки також допоможуть комусь згаяти шматочок свого часу. З дозволу Симора Гласенка публікуємо окремі уривки.

#3. Війна – це коли складно зробити вибір

Війна – це коли складно зробити вибір. Складність полягає у визначенні здорового компромісу між власними бажаннями та об’єктивною реальністю, між впертим монологом інстинктів та провокативною виставою бунтуючого «его», між позицією свідомого громадянина та хоч і добровільною, проте кабальною відповідальністю батька. Усе це схоже не те, наче тобі на всю гучність волають інструкцію з ремонту пральної машини, а ти в цей момент вимушений ремонтувати електрочайник.

У моєї дружини є одна цікава риса: вона пакує речі не за кількістю, а за змістом. Таким чином те, що я збираю в одну сумку, у неї займає до біса багато різного роду поклаж: від крихітних торбочок з АТБ до наворочених валіз професійних туристів. Інколи я заздрю цій її здатності так фасувати предмети, бо це вочевидь допомагає їй так само фасувати думки та почуття: біль – ось в оцю шаньку тванистого кольору, радість та захват – до цієї рожевої валізки, любов та інші солодощі можна покласти до оксамитової скрині з діамантовими сухозлітками. Усе на своїх місцях. Акуратно розставлене і систематизоване. За влучного моменту душа швидко і безпомилково вивуджує з впорядкованих полиць на світ божий потрібну емоцію. У мене ж усе навпаки. Я все абияк згрібаю в один гігантський баул, потім кудись його везу і, вже прибувши на місце, розбираю. Звісно, дорогою там багато чого розсипається, мнеться, б’ється та проливається, так що мені не раз доводилося пити каву з присмаком гелю для душу. Проводити аналогію, власне, з моїми почуттями та думками, вважаю, немає сенсу. Там справи йдуть так само кепсько, якщо не гірше.

Коли ми покидали Київ у перший день війни, дружина не зрадила цій своїй звичці. За якихось чверть години у нашому крихітному коридорі зібралося полчище пакетів, торбинок, сумок, валізок, не рахуючи котячих лотків та мисок, ванночки, повивального столика, люльки, м’яких цеглин підгузок та багато чого іншого. Я стояв серед цього дрібного добра, мов лінивий фермер посеред поля і думав, як його усе це вмістити в мого «малюка-тойоту» тринадцятого року.

Я добряче змахався, поки усе це зніс і завантажив. Моя спина промокла наскрізь, скронями котилися гірчиці поту і якогось біса «заїло» безіменний палець на правиці – він тупо затерп, коли я повісив на нього три упаковки котячого піску, пакет з продуктами і бутель води. Він і сьогодні ще не оклигав від такого варварського навантаження. А в цей час по новинам передавали, що виїзд зі столиці наглухо забитий авто, мов вузьке горлечко піщаного годинника. Я почухав потилицю і жартома сказав дружині, що вийде у нас виїхати чи ні, а я це все назад тарабанити не буду. 

Щоразу піднімаючись на поверх за черговою партією, я готував для дружини гнівну промову про те, що «речей потрібно брати по мінімуму!». Але коли я заходив до квартири то з жахом помічав, що кількість речей ні хріна не зменшувалась, а також те, що серед них нічого не було ні мого, ні дружини. Усе це належало чуваку, який перебував на цьому світі лише п’ять днів, але вже нажив стільки краму, стільки я не нажив за своїх тридцять шість років. Отож, кожного разу моя промова лишилась невиголошеною, як промова Путіна про велику перемогу над Україною.

Трамбуючи речі в багажник та салон, я бачив, що те саме робили інші мешканці мого двора. Дехто казав, що це ненадовго і від’їжджали з усмішкою. Багато плакали і хрестили від’їжджаючі автівки. А дехто ходив двором в обнімку: повільно, пафосно і нарочито, кидаючи на мене і мені подібних, як мені здавалося тоді, трохи зневажливі погляди. Саме ці погляди тоді, як провокативні пости у фейсбуці зараз, збурювали всередині мене сумніви, почуття розпачу і бажання виправдатись. Останньому я навіть малодушно піддався, коли підійшов до двох чоловіків, що курили коло мого під’їзду і не сіло не впало сказав їм, що моєму сину сьогодні п’ять днів. Зізнаюся чесно, мені хотілося від них почути, щось типу «ти все робиш правильно, рятуй малого, звичайно – їдь», або щось у такому дусі. Натомість один із них спокійно сказав «вітаю» і вони продовжили собі курити та розмовляти, а я почувався у той момент повним трусливим дурнем. Аж ось один з них запитав мене, кудою я планую їхати. Я сказав, що у напрямку Житомира. Він погордо гмикнув і сказав, що у мене нічого не вийде.

О! Якби ви знали, люди, як я люблю коли мені кажуть, що у мене нічого не вийде. Я піднімався на свій поверх з твердим впевненням, що я вивезу свою родину далеко від вибухів попри зневажливі погляди, попри невтішні дорожні прогнози, попри вагання у правильності рішення і, врешті решт, попри страх.

Першою живою істотою в мушлі салону був переляканий кіт, потім дружина з малим і я. Ми вмостили малюка у кріслі, я пристебнув пасок безпеки, перехрестився з якоюсь явною втіхою усвідомлюючи, що ніколи у житті напевно так не вірив у дію цього знамені, завів двигун, увімкнув першу передачу, натиснув на газ і повільно проїхав повз переповненні сміттєві баки. Ті кольорові мішки зі сміттям здалися мені шматками нашого життя, вірніше, усім тим непотрібним і зайвим, що існувало у ньому до цього. Тепер усе викинеться і вивезеться на звалище суєти, де згодом зогниє, просочиться у матерію існування і за деякий час знову повернеться у наш побут, серця і голови, бо як відомо, рід людський у сліпоті своїй непереможний і невиправний. Але це буде потім, після відносно короткого періоду усвідомленого, сповненого справжніми людськими цінностями буття, очищеного попелом війни. Це буде потім. А тоді ми їхали від свого дому з твердою вірою, що скоро повернемось назад.

Мене завжди дратували люди, які відчайдушно відкидають усі здобутки прогресу і закликають усіх повернутися до лона матінки-природи. Таких людей я називаю «пасторальними ідіотами». Даруйте, але срати в лопухах – таке собі задоволення. Я виріс дуже близько до лона природи. В селі, де вбиральні на вулиці, тепло в оселю доставляє не централізоване опалення, а заздалегідь заготовані дрова, де весною саджали, а восени збирали городину, щоб можна було її їсти взимку, де тримали худобу і птицю, щоб можна було їх їсти коли буде можна. Пасторальним ідіотам невідомі ті тортури простих селян, які на зорі виходять косити гектари лугу і мають встигнути до ночі повернуться додому, інакше їхніх коней до смерті загризуть ґедзі та комарі. Це вам не спуститися з гори в магазинчик, купити гречки та тушонки, побазікати з байдужим продавцем про його помилкове світобачення, повернутися назад до хижки, і дрочити на нудні мемуари Марка Аврелія. Людство натхненно пахало дві тисячі років не для того, щоб повернутися назад до лісу, звідки так вперто намагалося вибратись. Природа – ще та курва. Вона не тільки жорстока, вона ще й байдужа у своїй нестримній могутності. Тому, я згоден програвати совісті у боротьбі за спасіння планети, заради того, щоб відчувати під сракою прохолодний обідок керамічного унітазу.

До чого я це? До того, що нас врятував саме винахід облаяної цивілізації. Нас врятував навігатор.

Малий брехунець, якого я не раз погрожував викинути через вікно, завів нас у нутрощі Києва та його околиць. Ми, як той Іов у череві кита, блукали його ребрами, спускалися кишківником, піднімалися трахеями, гупались у ями печінкових виразок і, врешті решт, були виштовхані туди, де широким полотном заміської дороги рухалась військова техніка.

Мені здається, що я пам’ятаю обличчя тих бійців, що сиділи у кузовах вантажівок з багнистими бортами. Це були обличчя перших воїнів, що відправлялися в саме серце темряви. Я одразу відчув себе крихітним поруч з ними. Я сигналив кожній вантажівці, моя дружина махала кожному бійцю, а вони відповідали нам тим же. Ми бажали їм удачі і перемоги. Уже тоді ми вірили і знали, що вони їдуть виключно за нею.

Згодом ми знову шубовснули у вузькі вулички приватних секторів, які то виливалися у невеличкі клаптики соснин, то у якісь суворі і непривітні промзони з бетонними мурами і розіп’ятими в полях анкерами. Інколи натрапляли на людей, що коло своїх воріт проводжали нас настороженими поглядами, і були явно подратовані такою лютою двіжухою у їхніх до цього загублених і захованих у глибоких кишенях передмістя кутках.          

– Ти знаєш, куди ми їдемо?

– Ні.

Я намагався не думати про те, що життя моєї родини зараз залежить від мобільного телефону і жіночого голосу з навігатора.

Ми бачили країну на початку війни. Ми застали Бучу, Ірпінь та Гостомель ще цілими, білими на сірому тлі лютого з помаранчевими прожилками новобудов. Там ще хиталися сосни од вітру, а не від жалю, там ще вчувався звиклий запах автівок, а не сморід пожеж, там над дахами ще не витав привид смерті, а вчувався дух сповненого оманливого спокою життя. Міста герої, міста жертви, міста символи, із закарбованою в руїнах пам’яттю; міста, в яких понівечили віру у людяність; міста, де розстріляли щастя, радість і дитячий сміх; міста, де у протягах зруйнованих осель відчаєм і співчуттям бринить молитва кожного з нас за вас, за тих, хто пережив і тих, кому не дали пережити; міста, де босою і ошалілою на згарищах виє помста; міста, заради яких буде битися плинне, народжуватись нове, і жити майбутнє.

Ми знову зустріли солдат. Вони спритно сплигували із вантажівок і шикувалися на узбіччі дороги. Ці були молодшими від тих. Зовсім хлопці ще. У темно-зеленому однострої і фляжками на пасках. Моя дружина їм теж привітно помахала. Вони не відповіли: були зайняті виконанням наказу, якого ми не чули.

Ми їхали далі, а вони кудись рушили: упевнено і спокійно. Як ми на роботу. Як діти до школи. Як я за письмовий стіл. І нам було спокійно їхати в оточенні своїх. Напруга трохи спала і тому ми не одразу збагнули, що то за червоно-жовта корона колихалася попереду, в чорних зморшках закопченого неба.

Аеропорт у Гостомелі! Про нього я чув у черзі. Про нього розповідали в новинах. Його ми бачили у полум’ї, в гриву якого, наче в пащу лева, рухався мій малюк-тойота тринадцятого року.

Пам’ятаю, мені сяйнула фарами автівка, що їхала нам назустріч. Я прийняв це за попередження про поліцію і подумав, чого б це йому про неї попереджати у такий час.

Ми зупинилися за кілька метрів від палаючого летовища. Дружина шоковано мовчала і машинально поклала руку на сплячого малюка. Кіт намагався залізти мені на коліна, але постійно падав на руків’я передач, тож згодом залишив ці марні спроби і нахабно всівся у дитячу люльку. Ми з ним обоє дивилися, як свої чорні патла клубами розпускає дим.

Перед нами стояло іще кілька автівок, кожну з яких перевіряли військові. Вони підходили до водія, перемовлялися кількома словами, наказували їм розвертатися і так до тих пір, поки не прийшла наша черга.

Ми вже заготували надихаючі слова для наших бійців. Ми хотіли їм сказати усе, що не змогли сказати отим, кого зустріли дорогою сюди і, взагалі, усім тим, кому нічого не казали протягом восьми років війни, яку здебільшого вважали не зовсім своєю.

Солдат наближався до нашого авто. Я поставив палець на клавішу відкриття вікна і завмер.

– Що таке?

– Це не наші.

– Що?

– Дивись!

Ми побачили, як уздовж його рукава нашивкою тягнулася георгіївська стрічка.

Він підійшов і жестом наказав мені відчинити вікно.

Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний