У медійному полі Україні знову з’явилися пропозиції запровадити цінове регулювання («забезпечення державного контролю за ціноутворенням на споживчому ринку України»). Якою може бути мета його запровадження? Зазвичай, державне втручання потрібне там, де ринкові механізми не працюють або дають незадовільний результат. Ми розглядаємо можливі цілі державного регулювання цін та доходимо висновку, що вони ефективніше досягаються іншими методами.
Найчастіше під «ціновим регулюванням» мають на увазі заходи з обмеження росту цін (встановлення максимальних цін чи націнок). Також можливе встановлення мінімальних цін, але як правило, воно відбувається не на споживчому ринку – наприклад, встановлення мінімальних закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію.
Економічна теорія говорить, що якщо хтось (наприклад, уряд) намагається адміністративно встановити ціну на товар нижче тієї, за якою виробники готові цей товар продати, результатом буде зниження пропозиції цього товару та зростання попиту на нього. Це може призвести до дефіциту товару – аж до його повного зникнення з ринку. Деякі товари можуть зникнути непомітно для споживача – якщо є товари-замінники. Проте якщо товар є незамінним у короткостроковій перспективі (наприклад, бензин), обмеження його ціни призводить до дефіциту цього товару та появи «чорного ринку». Це в свою чергу зумовлює необхідність запровадження урядом додаткових обмежень – наприклад, «не більше N одиниць товару в одні руки», картки (купони) на право купівлі товару тощо.
За прикладом не треба «ходити» навіть до СРСР – варто пригадати «гречану кризу» 2011 року. Низький урожай гречки спричинив зростання її ціни. При спробі встановити максимальну ціну на гречку, остання зникла з крамниць.
Більш цивілізований спосіб утримувати низькі ціни на певні товари (якщо метою є саме утримання низьких цін) – доплачувати виробникам, щоб ті продавали товар за ціною нижчою від ринкової. Як варіант – купити у виробників товар за ринковою ціною та продати його населенню за зниженою ціною. Однак, для таких операцій уряду потрібні кошти.
Більш цивілізований спосіб утримувати низькі ціни на певні товари (якщо метою є саме утримання низьких цін) – доплачувати виробникам, щоб ті продавали товар за ціною нижчою від ринкової. Як варіант – купити у виробників товар за ринковою ціною та продати його населенню за зниженою ціною. Однак, для таких операцій уряду потрібні кошти.
Чи завжди ціна, встановлена «невидимою рукою ринку», є ефективною, тобто такою, що врівноважує попит та пропозицію та не створює безповоротних втрат? Іншими словами, чи завжди ринок працює як слід? Ні, і «провали» ринку та способи їх усунення добре відомі економістам. Розглянемо, чи допоможе цінове регулювання виправити «провали» ринку, припускаючи, що на певних ринках такі є.
Обмежена конкуренція
Обмежена конкуренція (монополії, картельні змови, бар’єри для входу на ринок тощо) сприяє завищеним цінам на ринку. Однак, чи допоможе тут цінове регулювання? Теоретично, уряд може наказати кільком учасникам ринку знизити ціни. Але у відповідь вони можуть обмежити пропозицію товару. Або почати продавати товар разом із «додатковими послугами». Або взагалі почати продавати право купити товар. Набагато ефективнішим засобом зниження ціни було б підвищення конкуренції на ринку – саме тому для захисту конкуренції та покарання порушників держави створюють антимонопольні органи. Наприклад, у США передбачено кримінальне покарання за картельні змови та великі штрафи за зловживання монопольним становищем. Окрім того, посиленню конкуренції сприяє зниження регуляторних бар’єрів для бізнесу, особливо для малого бізнесу.
Виняток – природні монополії, тобто ситуація, коли один суб’єкт може забезпечити продукцією чи послугами весь ринок, маючи при цьому нижчі витрати на виробництво одиниці продукції, ніж їх мав би ряд конкуруючих суб’єктів (наприклад, централізоване постачання електроенергії, води, послуги каналізації тощо). Тут цінове регулювання дійсно потрібне, і для його здійснення створюються незалежні регулятори. Звісно, існує ризик, що такий регулятор буде «захоплений» учасниками ринку, але це тема для окремої статті. До того ж, навіть на ринках із природними монополіями можна запровадити елементи конкуренції. Наприклад, в енергетиці конкуренція можлива на етапах генерації та постачання споживачам. А управляючі компанії для мереж можна обирати через визначені проміжки часу на конкурсах.
Виняток – природні монополії, тобто ситуація, коли один суб’єкт може забезпечити продукцією чи послугами весь ринок, маючи при цьому нижчі витрати на виробництво одиниці продукції, ніж їх мав би ряд конкуруючих суб’єктів (наприклад, централізоване постачання електроенергії, води, послуги каналізації тощо).
Інколи уряд свідомо встановлює монополію на виробництво та/або продаж певного товару. Наприклад – Укрспирт в Україні чи LCBO в Канаді (єдина мережа, яка може продавати алкоголь у провінції Онтаріо). У такому разі природно, що ціна цього товару також встановлюватиметься урядом. Однак, ефективність такої монополії залежить від спроможності уряду захистити її. Так, проблема тіньового ринку спирту в Україні давня і добре відома, тому ця монополія є радше шкідливою, оскільки сприяє корупції.
Інформаційна асиметрія
Продавець (виробник) знає про свій товар більше, ніж покупець, і тому, в принципі, може продати останньому товар за ціною, яка не відповідає якості. Припустимо, уряд хоче це виправити й адміністративно встановлює «справедливу» (максимальну) ціну на товар. Чи виграють від цього споживачі? Ні. Адже виробничі витрати сумлінних виробників вищі, ніж у виробників неякісного товару – отже, «халтурщики» доволі швидко витіснять їх із ринку. Для подолання інформаційної асиметрії існують стандарти якості, технічні та санітарні вимоги до товарів та виробництва тощо. Також дуже важливою є освіта споживачів.
Зовнішні ефекти (екстерналії)
Тобто вплив, який рішення одних людей здійснюють на інших та загалом на середовище, в якому ми живемо. Класичний приклад – забруднення довкілля виробниками, від якого страждають не лише споживачі даного товару, а й усі мешканці певної місцевості. Чи допоможе цінове регулювання його знизити? Наприклад, можна встановлювати нижчу ціну на товар “брудних” виробників та вищу – екологічно чистих. Така система частково діє в енергетиці (“зелений” тариф). Однак, підтримати “зелену” генерацію можна й іншими способами – як-от субсидіями на побудову потужностей.
Регулювання зовнішніх ефектів здійснюється такими інструментами як виробничі стандарти, податки (наприклад, плата за забруднення, акцизи на бензин та автомобілі) та ін. Перевірити виробничий процес чи стягнути податок набагато легше, ніж проконтролювати, чи дотримується виробник встановленої для нього ціни. Отже, й для цього “провалу” ринку цінове регулювання не видається необхідним.
Втім, метою цінового регулювання може бути не виправлення «провалів ринку», а забезпечення низької та стабільної інфляції. Але для досягнення цієї мети необхідно регулювати ціни на доволі широкий спектр товарів – принаймні на товари та послуги, які входять до споживчого набору, який використовується для розрахунку індексу споживчих цін. Контроль за дотриманням «рекомендованих» цін усіма суб’єктами, які продають відповідні товари чи послуги, видається доволі складною задачею (навіть не враховуючи можливості для корупції, які відкриватимуться під час такого контролю). До того ж, спроби підприємців вийти з-під цінового контролю призведуть до того, що список товарів з регульованими цінами зростатиме як снігова куля. Наприклад, якщо уряд зафіксує ціну на хліб, підприємці зможуть додати до хліба родзинок та продавати «родзинковий хліб». Відповідно, уряд муситиме застосувати цінове регулювання й до родзинкового хліба і т.д. Отже, зростатимуть і витрати на контроль за дотриманням підприємцями регульованих цін.
Спроби підприємців вийти з-під цінового контролю призведуть до того, що список товарів з регульованими цінами зростатиме як снігова куля. Наприклад, якщо уряд зафіксує ціну на хліб, підприємці зможуть додати до хліба родзинок та продавати «родзинковий хліб». Відповідно, уряд муситиме застосувати цінове регулювання й до родзинкового хліба і т.д. Отже, зростатимуть і витрати на контроль за дотриманням підприємцями регульованих цін.
Як свідчить досвід і України, й інших країн, на даному етапі інфляційне таргетування за допомогою облікової ставки є ефективним інструментом зниження інфляції. Цей інструмент є ще успішнішим за умови зваженої фіскальної політики, яка утримується від надмірного стимулювання споживчого попиту.
Ще одна можлива ціль цінового регулювання – захистити незаможні верстви населення. Наприклад, ми хочемо, щоб люди з низькими доходами не голодували і не мерзли. І для цього встановлюємо низькі ціни на продукти, [теплий] одяг, а також знижуємо комунальні тарифи. Однак, далі нам потрібно або вимагати довідку з соцзабезу щоразу, коли людина купує хліб чи молоко, або змиритися з тим, що дешеві товари купуватимуть не лише ті, хто справді цього потребує, а й ті, хто може собі дозволити заплатити більше. Отже, логіка підказує, що для досягнення такої мети ефективніше надати людям з низькими доходами адресні субсидії. Адже для того, щоб людина могла купити більше, необов’язково знижувати ціни. Того самого ефекту можна досягти підвищенням доходу цієї людини. А низькі ціни – це фактично субсидія для всіх, а не лише для бідних. Відповідно, для бюджету вона є дорожчою.
