Як схожість підкреслює відмінності. Порівняння формування соціальної довіри між українцями та росіянами

Соціальна довіра, визначена як рівень довіри до незнайомців, часто розглядається як спосіб взаємодії людини з іншими людьми та світом. Існуючі дослідження ділять підходи до джерел формування довіри на диспозиційні та контекстні. Диспозиційні теорії зводять соціальну довіру до риси характеру чи особистості. Коли довіра визначена як внутрішня характеристика, її пов’язують із психологією та емоціями людини, що здатні породжувати віру в інших, встановлюючи рівень позитивного сприйняття суб’єкта довіри. У свою чергу джерелами віри виступають генетика та родина, віра передається від покоління до покоління. Колективістські ідеології, релігійність та релігійні переконання часто розглядають як культурний феномен, який забезпечує передачу довіри до інших між поколіннями.

Контекстний підхід виходить із того, що суспільна довіра – це дія. З цієї точки зору, механізм формування віри лише закладає основу для потенційного створення довіри, тоді як остаточно рівень довіри визначається життєвим контекстом, у якому знаходиться людина. Люди коригують довіру до інших залежно від свого досвіду в різних ситуаціях. 

Під час аналізу контексту дослідження зосереджуються переважно на формальних інститутах. Інституційний підхід наголошує на ролі держави та стверджує, що справедливі адміністративні процедури здатні позитивно вплинути на формування довіри не тільки до самої держави, але й до інших осіб. Нещодавні дослідження також підкреслюють важливість сприйняття нерівності в суспільстві як чинника формування довіри. Нерівність будь-якої природи може порушити баланс у відносинах між людьми та спричинити недовіру. Також, етнічні конфлікти розглядаються як джерело формування довіри серед жителів країни, оскільки дискурс про колективну загрозу здатний об’єднати населення проти спільного агресора. 

Отже, моє дослідження має дві мети. По-перше, я намагаюся визначити, які диспозиційні та контекстні фактори формують суспільну довіру в Україні та росії. По-друге, я порівнюю важливість цих факторів для двох країн. Для цього я використовую дані найсвіжіших (6 та 7) хвиль Світового дослідження цінностей (World Values Survey) між Україною та росією. Шостий раунд – це 2011 рік, а сьомий – 2017 для росії та 2020 для України. Загалом у вибірці 4979 спостережень (2005 для України та 2974 для росії). 

Соціальна довіра є залежною змінною, яка набуває значення 1, якщо респондент вважає, що “більшості людей можна довіряти” та 0, якщо респондент вважає, що “з більшістю людей потрібно бути обережним”. Незалежні змінні були відібрані на основі диспозиційного та контекстного підходів (див. Таблицю 1). Диспозиційні змінні включають релігійність (виміряну як приналежність до релігії та частоту відвідування церкви), націоналізм (чи людина пишається тим, що є громадянином своєї країни), стан здоров’я та рівень щастя.

Контекстні фактори включають демократію, показники нерівності та захищеності, а також інституційну довіру. Демократія вимірюється думкою респондентів щодо якості демократії у їхній країні та важливості демократії для країни. Також враховується важливість вільних виборів для політичної системи. Нерівність у суспільстві вимірюється етнічною різноманітністю, мовною різноманітністю та думкою щодо нерівності доходів. Показники безпеки – це характеристика безпечності району проживання респондента та змінна війни. Інституційна довіра визначається довірою респондентів до свого уряду.

Враховуючи подвійну природу формування соціальної довіри, гіпотези можна сформулювати так: по-перше, я очікую, що як диспозиційні, так і контекстні чинники виступають факторами формування соціальної довіри в Україні та росії. По-друге, вплив цих факторів може значно різнитися між двома країнами.

Рисунок 1 вказує на існування деяких відмінностей між Україною та росією щодо рівня довіри – проте різниця у рівнях довіри незначна. Обидві країни пережили падіння соціальної довіри в 1990-х роках. Проте, на відміну від росії, Україні вдалося відновити початковий рівень довіри після Євромайдану, що зафіксовано опитуванням 2020 року. 

Таблиця 2 та Рисунок 2 демонструють наявність значних відмінностей у способі формування соціальної довіри між двома країнами. Ці відмінності стосуються впливу як контекстних, так і диспозиційних  факторів, таких як релігія та релігійність. Так, навіть якщо люди належали до однієї релігії та мали подібний рівень релігійності в Україні та росії, вплив релігійності на суспільну довіру в Україні та росії значно відрізнявся. Релігійні люди з більшою імовірністю довіряли іншим в Україні (зокрема, ті, хто відвідував церкву щотижня, мали ймовірність довіри вищу на 11,7 в.п.), але в росії релігійність не мала значущого впливу на довіру. Аналогічно, особи, які відносили себе до православних, мали нижчий рівень довіри в Україні та трохи вищий в росії (-14,3 в.п. проти 3,7 в.п.).

Рівні здоров’я та щастя однаково вплинули на формування довіри в обох країнах: респонденти, які почувалися щасливими, довіряли більше, а ті, хто мав проблеми зі здоров’ям, – менше. Почуття гордості за свою країну збільшувало ймовірність довіри на 6,9 в.п. в Україні, але не мало впливу на соціальну довіру в росії. Отже, національна гордість є важливим об’єднуючим фактором для українського суспільства, на відміну від російського.

Схожі висновки можна зробити й для змінних, пов’язаних із демократією. Незважаючи на те, що обидва суспільства мали схожі оцінки якості демократії, ця змінна позитивно впливала на соціальну довіру в Україні (11,1 в.п.) і не мала впливу на неї в росії. Значно відрізнявся і вплив на довіру оцінки респондентами важливості демократії. Особи, які вважали, що демократія є основою політичної системи, частіше довіряли іншим в Україні (на 8 в.п.), але не в росії. Водночас оцінка важливості вільних виборів не мала впливу на довіру в жодній із країн.

З факторів нерівності, лише ставлення до нерівності доходів мало вплив на суспільну довіру. Схильність до економічно егалітарного суспільства збільшувала ймовірність довіри на 8,4 в.п. в Україні та на 7,5 в.п. у росії. Мова спілкування не мала впливу на довіру у жодній із країн. Водночас етнічна самоідентифікація дещо впливала на довіру в Україні – але не в росії. Мешканці України, які назвали себе етнічними росіянами, мали вищий рівень суспільної довіри, ніж решта. Отже, російська меншина була добре інтегрована до українського суспільства. 

Війна стала позитивним фактором довіри в Україні, але не в росії, що свідчить про те, що війна об’єднала українців проти ворога. Натомість, довіра до влади відігравала значну роль у формуванні соціальної довіри серед росіян, підвищуючи її ймовірність на 8,1 в.п. Для України цей чинник був незначущим. Можливе пояснення цього – те, що в Україні люди відділяють владу від країни (та співгромадян), що більше відповідає демократичним традиціям. 

Обидва суспільства розглядали безпеку у своєму районі як основу для формування довіри. Почуття безпеки було здатне збільшити ймовірність довіри до інших приблизно на п’ять в.п. Нарешті, існували значні відмінності в рівні довіри між регіонами України, що можна пояснити історичними особливостями територіального формування країни та нерівномірним розподілом російськомовного населення по країні. Нерівномірний економічний і соціальний розвиток регіонів також міг вплинути на міжрегіональні відмінності у рівнях довіри в Україні. Натомість російське суспільство було більш однорідним з точки зору довіри, хоча невеликі регіональні відмінності були присутні.

Отже, результати свідчать, що, незважаючи на те, що Україна та росія мають схожі культурні, економічні та контекстні характеристики, ці фактори відіграють дуже різну роль у формуванні суспільної довіри. Ці відмінності можна узагальнити в чотирьох ключових моментах. 

По-перше, моделі формування соціальної довіри в Україні та росії суттєво відрізняються з точки зору основних джерел. В Україні довіра переважно сформована контекстом, тоді як росіяни спиралися на свої диспозиційні характеристики. Це свідчить про те, що соціальна довіра в росії має форму віри, тоді як в Україні – це результат досвіду, набутого в контексті країни. 

По-друге, в Україні визначну роль мають чинники, пов’язані з демократією. Якість демократії та прагнення до демократії як форми правління значною мірою визначали рівень довіри у суспільстві. Натомість соціальна довіра росіян формувалася двома контекстними факторами, безпосередньо пов’язаними з їхньою імперіалістичною ідентичністю – довірою до уряду та безпековими питаннями. Ідея «великої» держави не лише вимагала від індивідів прихильності до держави та страху перед постійною небезпекою, але й істотно впливала на соціальну довіру. Ті, хто довіряв владі і почував себе захищеним, виявляли більшу довіру до інших.

По-третє, незважаючи на схожість релігії та релігійності, Україна суттєво відрізнялася від росії щодо характеру їх впливу на довіру в суспільстві. Для України дані підтвердили закономірності, характерні для інших країн (тобто релігійні люди довіряють менше, ніж атеїсти, але ті, хто часто відвідує церкву, довіряють більше). Водночас у росії вплив релігії та релігійності на довіру протилежний тому, що пропонують існуючі теорії. 

По-четверте, конфлікт на сході України позитивно вплинув на соціальну довіру в Україні. Війна об’єднала українців проти спільного агресора. У росії війна не мала суттєвої ролі у зміцненні стосунків між людьми. Натомість, довіра до уряду та питання безпеки, що безпосередньо стосувалися імперіалістичного бачення росіян, об’єднали населення країни.

Отже, кремлівські твердження про те, що спільні расові, релігійні та мовні ознаки означають, що українці та росіяни – один народ, необгрунтовані. Незважаючи на те, що українці та росіяни мають спільну релігію та етнічні ознаки, багато з них розмовляють однією мовою, вони формують довіру до інших у різний спосіб. Отже, результати мого аналізу підкреслюють відмінності між цими суспільствами, що вказує на те, що це дві різні нації (якщо визначати націю як політичну та суспільну одиницю). Не мова та релігія утворюють націю, а радше те, як люди поводяться у певних релігійних та мовних умовах, робить цих людей окремою нацією.

Соціальні відносини в росії сформовані імперіалістичними уявленнями населення. Ідея сильної держави є центральним пунктом національної ідеології, яка суттєво вплинула на сучасне російське суспільство. Соціальні відносини базуються на прихильності громадян до влади та неважливості для них демократичних цінностей (права власності, свободи слова, свобода совісті, тощо), що призводить до обмеженої ролі цих цінностей у формуванні соціальної довіри. Натомість, соціальна довіра набула форми віри, тоді як православна релігія націлена лише на зміцнення зв’язку людей із державою. Ідеологічна взаємозалежність між релігією та державою використовується в росії як важливий символ місцевої історії та традицій для виховання почуття приналежності до нації та суспільства.

Натомість суспільні відносини в Україні формуються в зовсім інший спосіб. Незважаючи на спільне з росією минуле, поняття сильної держави лише опосередковано вплинуло на об’єднання населення через створення в країні демократичних інститутів. Прагнення до демократії безпосередньо пов’язане з опозицією до ідеї домінуючої держави сформованої тривалим досвідом країни як колонії, окупованої російською імперією та її наступником Радянським Союзом. Незалежність церкви від політики також сприяла вільнодумству в Україні та остаточному відходу від радянської спадщини. Війна з росією продемонструвала українцям важливість політичної єдності, створеної шляхом об’єднання людей через взаємопов’язане прагнення до власної нації та країни.