Beta

Замкнене коло української корупції і як його розірвати: книга Оксани Гус

5 Лютого 2021
FacebookTwitterTelegram
124

Нещодавно опублікована книга Оксани Гус розповідає про те, як саме українські політики використовують корупцію та антикорупційну політику у боротьбі за владу. Авторка показує, як за трьох українських президентів корупція стала «клеєм», що утримує всю політичну систему, – і перешкоджає спробам її змінити. 

Якою є роль корупції в українській політичній системі і як вона впливає на її розвиток? Саме про це докторська дисертація дослідниці Болонського Університету Оксани Гус, яку опублікувало німецьке видавництво ibidem в рамках серії книг про пострадянський простір під загальною редакцією Андреаса Умланда.

Корупція як основа боротьби за владу

Автор починає з того, що визначає українську політичну систему як гібридний політичний режим. У ньому «лідери часто не можуть досягти своїх цілей через формальні демократичні інститути» і замість того використовують неформальні механізми контролю та примусу – при цьому зберігаючи демократичні елементи.

Гус вважає, що «на всіх чотирьох етапах політичного процесу в Україні – створенні політичних партій, виборах, системі стримувань та противаг і виконанні прийнятих владою рішень» – свідомо вбудовано значні юридичні нестиковки та прогалини. Вони спрямовані на те, щоб корупція була невід’ємною складовою політичної діяльності. 

Для багатьох західних спостерігачів корупція – це порушення формальних «правил гри». Проте в Україні корупція і є «грою». Вона є не лише ціллю – задля особистого збагачення – а й інструментом утримання політичної домінації за нерівних для різних учасників умов. Якщо політик виступає проти корупції, він «програє». Як наслідок, перемога опозиції зазвичай призводить до простої перестановки еліт, тоді як глибинні неформальні правила не змінюються.

Гус підкреслює, що надмірно багато уваги приділяється кількісній оцінці корупції, визначенню її рівня. Натомість важливо зрозуміти механізми та наслідки різних видів корупції, яка включає у себе не лише «хабарі» та «відкати», а й клієнтелізм, кумівство, патронаж – всі ці терміни, як і різні наукові погляди на суть корупції, Гус детально пояснює.

Спираючись на відкриті джерела та розмови з дослідниками української політики, Гус розповідає як три президенти (Леонід Кучма, Віктор Ющенко та Віктор Янукович) використовували корупційні практики для цементування свого політичного впливу. Авторка застосовує та доповнює класифікацію систем корупції і детально показує, як Україна коливалася між децентралізованою системою (на початку всіх трьох президентств) та централізованою (Кучма) і монопольною (Янукович) системами.

Наприклад, Леонід Кучма рівномірно ділився доступом до посад та державних коштів із впливовими регіональними кланами. Виступи можливих опонентів він стримував компроматом та шантажем. Так він отримував політичну підтримку, зберігав вирішальну роль у залагодженні суперечок і уникав домінування якоїсь однієї групи. 

Віктор Ющенко не мав таких повноважень, як попередник, але використовував обмін посад та неправомірної приватизації державної власності на політичну та фінансову підтримку «любих друзів» і ситуативних союзників.

Однак, на відміну від Леоніда Кучми, йому так і не вдалося домогтися стійкої переваги, а постійні конфлікти знищили довіру та взаємну передбачуваність серед політичних та бізнес-еліт.

В таких умовах Віктор Янукович зміг спочатку за допомогою партнерів-олігархів зосередити владу в своїх руках, а потім відсікти їх від доступу до державних ресурсів, спертися на лояльність «сім’ї» і вдатися до неприкритого самозбагачення.

Антикорупційна політика як зворотна сторона корупційної «медалі»

Оксана Гус вказує, що з огляду на важливість корупції в українській політиці може здатися дивним те, що самі політики щоразу віддають цьому питанню центральну роль у виборчих кампаніях. 

Авторка пропонує цікаве пояснення тому, що антикорупційна політика та риторика часто є інструментом в руках політичних еліт. Політики намагаються надати розмитому терміну «корупція» те значення у суспільному сприйнятті, яке найбільше посилить їхні позиції. Антикорупційна політика легітимізує та уможливлює покарання тих, кого провідні політики визначають як «корумпованих».

Так свого часу вчиняв Кучма, який зосередив риторику на корупції у вузькому значенні – тобто, хабарях та «відкатах» серед чиновників – і не звертав уваги на інші неформальні інструменти, які сам застосовував. Себе він визначав як «компетентного наглядача» за державними службовцями і вдавався до вибіркового переслідування опонентів. 

Натомість Ющенко створив образ «чистого» політика та відокремив себе від режиму Кучми як лідера опозиції – але зрештою став жертвою власної антикорупційної риторики. Лідер Помаранчевої революції критикував корупцію на найвищому політичному рівні й ситуативно позначав своїх суперників як корупціонерів – але через короткий час знову укладав із ними союзи.

Так він сприяв тому, що в очах суспільства політика стала еквівалентом корупції. Згодом це відкрило шлях до президентства Януковича у 2010 році. Все більше зосереджуючи владу, Янукович переконував, що країна потребує сильного лідера, який принесе порядок замість «корумпованої» та «хаотичної» демократії.

Вихід з глухого кута: від «покарання та конфлікту» до «будівництва»

Опублікована у 2020 році книга безпосередньо не обговорює президентства Зеленського та Порошенка. Проте висновки авторки важливі та актуальні й сьогодні. 

На думку Гус, зсередини системи неможливі жодні суттєві зусилля з подолання корупції на найвищому рівні. Адже політичні еліти сприймають їх як загрозу та блокують. Якщо зовнішній тиск є дуже сильним, антикорупційне законодавство можуть ухвалити – але його виконання буде беззубим. Події останніх років в Україні добре ілюструють таке твердження дослідниці. Промовистим є і описаний на VoxUkraine приклад Гватемали, де фахівців успішної антикорупційної комісії під егідою ООН місцеві політики просто вигнали з країни після того, як побачили у них загрозу. 

Тому авторка важає, що увагу та ресурси варто скерувати на вхідні чинники, які формують політичну систему: зміну правил політичної конкуренції (зокрема, заборону політичної реклами), підсилення громадських рухів, що можуть перетворитися на незалежні від фінансово-промислових груп політичні сили, та підтримку організацій малого та середнього бізнесу, які разом можуть сприяти зменшенню впливу олігархів. 

Оксана Гус закликає відмовитися від безнадійного ототожнення політики та бізнесу з корупцією – і змістити наголос від «руйнування (“боротьби” з корупцією, деолігархізації, покарання та контролю)» до створення таких правил гри, які зроблять корупцію непотрібною.

Втім, авторка підкреслює, що питання, за яких же умов може виникнути стійкий опір системі корупції, якщо корупція є суспільною нормою, залишається відкритим. 

Обнадіює те, що спроби політиків здобути повний контроль над системою корупції раз по раз закінчуються поразкою. І так звана «децентралізована» система корупції залишає шанс на демократичні зміни.

Заключні думки

Книга заснована на докторській дисертації, тому використовує низку політологічних термінів та написана у дещо строгому, але добре зрозумілому, науковому стилі. Якщо читач опанує значення деяких термінів (які завжди добре пояснені), нагородою стає всеохопне дослідження ролі корупції в українській політиці. Воно багате деталями, що можуть змінити звичні для багатьох образи трьох українських президентів. 

Окремі розділи книги крок за кроком формують її основну думку, але розділи про види корупції та корупційну тактику президентів можна читати окремо від інших. Допомагає те, що автор лаконічно підсумовує та представляє у таблицях головні висновки дослідження. Розділ про види корупції особливо корисний, адже пояснює різноманітність корупційних інструментів і розширює розуміння корупції за межі «звичних» хабарів та відкатів. 

Загалом, книга Оксани Гус про зв’язок між корупцією та траєкторією політичної системи в Україні добре аргументована та інформативна. Заснована на оригінальному підході, вона представляє всеохопний огляд того, як три українські президент – Леонід Кучма, Віктор Ющенко та Віктор Янукович – використовували корупційні інструменти та антикорупційну політику – і як корупція стала основою української політики. Книга буде корисною не лише дослідникам української політики, а й усім тим, кого цікавить недавня політична історія та хвилюють шанси на зміни на краще у майбутньому.

Oksana Huss. How Corruption and Anti-Corruption Policies Sustain Hybrid Regimes. Strategies of Political Domination Under Ukraine’s Presidents in 1994–2014 / Stuttgart: ibidem-Verlag, 2020 – 406 p.

Українською окремі розділи книги можна прочитати у виданні, що невдовзі з’явиться у відкритому доступі на інтернет-сторінці ACREC:

Дослідження корупції: теоретичні та концептуальні засади. Антологія — Київ: ДУХ I ЛIТЕРА, 2021. — 664 с.

Автори
  • Ростислав Аверчук, гостьовий редактор «Вокс Україна», випускник бакалаврської програми «Філософія, політика, економіка» Оксфордського університету

Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний