Знову переміщений, але живий: воєнна історія Луганського національного університету імені Тараса Шевченка

Ми поспілкувалися з головою вченої ради університету, ректором у 1997-2014 роках професором Віталієм Курилом, аби розповісти воєнну історію університету, з яким пов’язують свої долі мільйони людей.

Минуле

У березні 2021 року ЛНУ імені Тараса Шевченка відзначив 100-річчя діяльності, що робить його найстаршим закладом вищої освіти на Донбасі. Відлік історії навчального закладу починають від перших у регіоні вчительських курсів, відкритих у селі Маломиколаївка тоді Попаснянського, зараз — Антрацитівського району. Згодом заклад зазнавав таких трансформацій:

• Вищі губернські курси з центром в Бахмуті (1922—1923);
• Вищі губернські курси з центром в Луганському (1923—1924);
• Донецький інститут народної освіти (ДІНО) (1924—1934 роки) (на початку 1920 року Луганське було центром Донецької губ., потім Бахмут і знову Луганське);
• Ворошиловградський педагогічний інститут (1935—1958, 1970—1990 роки);
• Луганський педагогічний інститут (1958—1970, 1990—1993 роки);
• Луганський педагогічний інститут при Східноукраїнському університеті (1993—1998 роки);
• Луганський державний педагогічний університет імені Тараса Шевченка (1998—2008 роки).

Сьогоднішню назву — Луганський національний університет імені Тараса Шевченка — заклад має з 2008 року.

Першу свою зумовлену війною евакуацію тоді Ворошиловградський педагогічний інститут пережив наприкінці 1941 року. Другу — вже у 1942 році, оскільки була повторна загроза, що Луганськ (Ворошиловград) захоплять німецькі війська.

2014 рік

Станом на 2014 рік ЛНУ імені Тараса Шевченка був одним із найуспішніших університетів в Україні. Заклад мав велику розгалужену структуру, до якої входили також низка коледжів та ліцеїв. «У нас навчалося близько 30 000 студентів, учнів, слухачів. За контингентом ми входили до десятки найбільших університетів України. У нас здобували освіту 2 500 іноземних студентів із 25 країн світу, найбільше з Китаю, багато було громадян Сербії, були й представники Франції, США. У нас було акредитовано близько 150 різних навчальних програм».

Віталій Семенович пригадує цікаву деталь про факультет ЛНУ у Криму, який функціонував у 2000-2014 роках. «У нас там було близько 7 спеціальностей заочного навчання. І найбільший набір був саме на спеціальності українська мова та література.  Причому навчання було платне, але люди йшли і вчилися. Переважно це були вчителі, які хотіли одержати нову кваліфікацію. За цим фахом ми в Криму випустили 350 студентів».

Початок війни

Перед тим, як у місто ввійшли російські окупаційні війська, почалися місцеві проросійські й антиукраїнські заворушення. Університет своїми силами протистояв сепаратистським рухам.

«Ми організовували свої мітинги, перешкоджали захопленню Луганської обласної державної адміністрації, допомагали міліції. Напередодні захоплення міста ми провели великий мітинг за участю студентів, викладачів нашого університету, запросили інші університети», — розповідає Віталій Курило, на той час — ректор вишу.

Але сили були нерівні. Причина — слабка влада, як на центральному, так і на місцевому рівні. «Ті нові чиновники, керівники силових структур, яких призначили, були просто не здатні на якісь рішучі дії», — пояснює Віталій Семенович.

Окупація Луганська відбулася дуже швидко. Університет залишив місто фактично без нічого.

«За мною першим тоді прийшли ті сепаратисти. В перший день вони захопили будівлю СБУ, яка поряд із університом, а потім прийшли до мене. Мій портрет тоді висів на всіх стовпах: що я — основний ворог їхньої влади. Я був змушений звідти виїхати, потім почали виїжджати інші керівники», — зазначає Віталій Курило.

Викладачі

Врешті з Луганська виїхало 85% викладацького складу університету. На запитання про те, що сталося з тими 15 відсотками, які не виїхали, Віталій Семенович відповідає, що серед них були люди пенсійного віку, не готові залишати місце за станом здоров’я чи ще з якихось особистих міркувань. Хоча й були такі, які залишилися «за власним вибором». Поміж них далі відбувалося те, що з тарганами у банці — боротьба за владу: кожен хотів стати ректором, але мало кому вдалося.

«Найбільше викладачів, які виїхали і зберегли себе з університетом, — це у нас, — з гордістю каже Віталій Курило. — У нас найменша кількість викладачів, які там залишилися і пішли співпрацювати з окупаційною владою. Їх одиниці, ми їх всіх знаємо і можемо порахувати на пальцях двох рук».

У 2015 році ЛНУ Шевченка подав до Міністерства освіти та науки список викладачів-зрадників із проханням скасувати їхні вчені звання. Що в результаті і було зроблено.

«Їхня доля така, яку вони обрали», — підсумовує професор Курило.

Переміщення. 2014

За словами Віталія Курила, близько 75% студентів продовжили навчання в університеті, а згодом — отримали дипломи. Після евакуації центр Луганського університету зосередився у місті Старобільськ — районному центрі Луганської області, де до війни працював відокремлений факультет вишу. Також частина факультетів знаходилася у Кремінній, один факультет у Рубіжному, декілька коледжів у Лисичанську і два факультети у Полтаві.

Проблемою роботи у райцентрах Луганщини була відсутність належної матеріально-технічної бази.

«За 7 років у Старобільську, Кремінній і в Рубіжному ми зробили потужну базу. На це пішли державні кошти, кошти університету, а також за рахунок іноземної грантової підтримки. Останній грант ми отримали від ЄС на суму 1,5 млн євро у рамках проєкту “Вплив учителів на процеси примирення в Луганській області”. За ці кошти ми відремонтували великий корпус у Рубіжному та оснастили його надсучасним обладнанням». Загалом за 7 років у розбудову ЗВО було вкладено близько 150 млн грн.

На 1 березня 2022 року було заплановане відкриття нового корпусу, приурочене до 101-ї річниці університету. У Рубіжне збиралися перенести ректорат, інститути фізики, математики та інформаційних технологій, державного управління, інститут педагогіки і психології, факультети туризму і готельно-ресторанного бізнесу.

Наразі відомо, що від обстрілів російських окупантів щойно відремонтовані університетські будівлі знищені.

Багато університетського майна залишилося у Старобільську, і Віталій Курило не має сумніву, що його або вже розграбували або зроблять це у найближчому майбутньому. Руйнувань будівель там немає.

Відомо, що окупанти та їхні колаборанти намагаються прибрати університет до своїх рук і нібито знайшли двох викладачок місцевих коледжів, які погодилися взятися за формування освіти у стилі русского міра.

Тим часом в окупації

Окрім центрального корпусу у Луганську, під окупацією залишилися ще декілька підрозділів університету в інших населених пунктах.

Окупаційна влада, як зуміла, відновила роботу закладу. Луганський національний університет імені Тараса Шевченка став «Луганским педагогическим университетом». Разом із ім’ям Шевченка з нього прибрали пам’ятник і барельєф Кобзарю.

Переміщення. 2022

Наприкінці лютого Віталій Курило перебував у відрядженні у Києві. 23 лютого мав повертатися додому, у Старобільськ, але на залізниці не виявилося квитків, тому зустрів війну у столиці. Викладачі та студенти виїжджали зі Старобільська та інших міст Сходу, що виявилися під загрозою окупації у перші дні війни. Дехто продовжує тиху евакуацію дотепер.

Управлінський центр Луганського національного університету імені Тараса Шевченка наразі знаходиться у Полтаві, де ще з 2014 року виш орендував приміщення, в яких розміщувалися факультет іноземних мов та інститут культури і мистецтв. «Саме на цих факультетах ЛНУ навчається найбільше іноземних студентів. Ми не могли їх в Луганській області тримати», — пояснює Віталій Семенович.

Навчання під час війни

Відновлений із 10 березня навчальний процес відбувається переважно онлайн. ЛНУ до цього не звикати. Професор Курило розповідає: «Тоді як більшість ЗВО звикали до дистанційного навчання після початку пандемії коронавірусу, ми були до цього готові значно раніше. Перемістившись у Старобільськ, доволі маленьке містечко, ми, звичайно, не могли вмістити всіх. Тому одразу перейшли на дистанційне навчання. Уже в 2015 році викладачі університету створили близько 18 000 навчальних онлайн курсів».

На жаль, сьогодні не всі студенти можуть вийти на зв’язок. Близько 1000 студентів заочної форми навчання воюють за Україну у лавах збройних сил. Є студенти, які залишаються на територіях, де точаться бої. Попри все, навчання триває: викладачі надсилають студентам завдання, ті виконують та надсилають на перевірку. 

Продовжують навчання й іноземні студенти. «Востаннє студентів зарахували до магістратури 25 лютого. Це — 21 студент із Китаю. Вони зараз проплачують за навчання. У нас вірять. Ми давно на ринку освітніх послуг, і ніколи ні з ким не порушували своїх домовленостей», — наголошує Віталій Курило.

Передумови війни

Віталій Курило, мешканець Луганщини, колишній народний депутат кількох скликань за мажоритарними виборчими округами області, пояснює, що з 1990-х років місцева влада Донбасу проводила відверту антиукраїнську політику, тод як центральна влада України того періоду заплющувала на це очі, бо місцеві очільники гарантували їй голоси на виборах. Ніщо українське не сприймали, а російське розвивали.

Віталій Курило ділиться спогадами: «Наш університет був острівцем українського духу на Донбасі. Вони (голова ОДА, обласної ради — авт.) приходили, а тут під час занять, офіційних подій спілкуються українською мовою. І при цьому у нас було найбільше студентів в Луганській області з-поміж усіх університетів. Для них це було дико, вони були противниками цього. На наш університет писали кляузи. Все, чого ми досягали, — це тільки всупереч їм».

23 березня ЛНУ Шевченка пережив велику втрату — в місті Ірпінь у передмісті Києва російські загарбники розстріляли доктора педагогічних наук, професора, завідувача кафедри публічної служби та управління навчальними й соціальними закладами Євгена Миколайовича Хрикова. «Вокс Україна» співчуває рідним, близьким, усім, хто знав пана Хрикова.

Що далі

Уже зараз голова вченої ради Віталій Курило думає про майбутнє «Як тільки стихне ситуація, будемо спочатку все збирати докупи у Полтаві. А потім будемо дивитися, що на Луганщині… Ми всі віримо у перемогу, у наші Збройні Сили, у звільнення України, бо ми ж не у Старобільськ хочемо повернутися, нам — у Луганськ. Там дуже багато людей, які чекають Україну. Я знаю».