Поглиблена та всеосяжна зона вільної торгівлі: перешкоди на шляху впровадження

З 1 січня 2016 року Угода про Поглиблену та всеосяжну зону вільної торгівлі (DCFTA), передбачена Угодою про Асоціацію між Україною та ЄС застосовується на тимчасовій основі в Україні. Як засвідчують нещодавно оприлюднені дані, DCFTA вже почала приносити результати. Однак у ході реалізації Угоди певних труднощів не оминути. Дана стаття розгляне їх у світлі амбітної мети Угоди щодо поступової інтеграції української економіки до внутрішнього ринку ЄС.

Дані, що нещодавно оприлюднила Державна служба статистики України, вказують на те, що ЄС є найбільшим торговельним партнером України. Так, протягом січня-вересня 2016 року експорт товарів з України до ЄС досяг 37,9% від загального обсягу експортних операцій, тоді як імпорт товарів з ЄС до України склав 43,9% від загального обсягу імпорту товарів. Як свідчать дані, це на 4,4% перевищує показники експорту товарів і на 6,6 % перевищує показники імпорту товарів за відповідний період 2015 року [1].

Цей успіх в значній мірі обумовлений співпрацею між ЄС та Україною, що знайшла своє втілення в Угоді про Асоціацію між Україною та ЄС [2]. Запровадивши Поглиблену та всеосяжну зону вільної торгівлі, що застосовується на попередній основі з 1 січня 2016 року, остання фактично відкрила ринки ЄС та України для товарів та послуг одне одного [3].

Успіхи у торговельному режимі, досягнуті завдяки DCFTA є широко описаними. Однак, щоб отримати комплексне уявлення про Угоду необхідно також звернути увагу на її ‘підводні камені” та прогалини. Один із шляхів їх висвітлення полягає у вивченні здатності Угоди досягнути зазначену у ній мету. Подальший аналіз досліджує Угоду беручи до уваги її амбітну мету щодо створення «умов для посилених економічних та торговельних відносин, які вестимуть до поступової інтеграції України до внутрішнього ринку ЄС» [4]. При цьому він зосереджується на основних перешкодах, з якими українська економіка може зіткнутися на шляху до внутрішнього ринку ЄС.

Складання Угоди за зразком права СОТ як перешкода на шляху України до ЄС

Помітним є те, що часто Угода лише підтверджує зобов’язання які сторони взяли на себе у рамках СОТ і «виправдання» за їх порушення, якими сторони могли користуватися до її підписання. У такий спосіб Угода не лише демонструє свою неспроможність вивести співпрацю сторін на якісно новий рівнь, але й ставить під загрозу досягнення поставленої мети. Це можна проілюструвати на наступному прикладі.

Чинне законодавство ЄС рішуче засуджує навіть недискримінаційні заходи, яких вживає країна-член ЄС стосовно імпорту з іншої країни-члена [5]. В той час як Угода, посилаючись на положення права СОТ надає право сторонам вживати заходи, що обмежують торгівлю за умови, що вони не є дискримінаційними [6]

Це змушує замислитися, яким чином Угода створює умови, що сприятимуть інтеграції України до внутрішнього ринку ЄС, якщо лишається така разюча відмінність у підходах до регулювання імпорту  товарів у рамках режиму ЄС з одного боку та відповідно до Угоди – з іншого.

Розбіжності між торговельним режимом ЄС та режимом встановленим Угодою стосуються також випадків, за яких вжиття заходів, що обмежують торгівлю вважається легітимним. Так, завдяки включенню положень права СОТ до Угоди, сторони отримали  можливість ухилення від зобов’язань щодо лібералізації торгівлі, яка помітно виходить за межі того, що вважається  прийнятним в ЄС. В той час як, наприклад, у ЄС заходи що обмежують торгівлю товарами між країнами-членами не можуть бути виправдані економічними мотивами, Угода надає таку можливість [7]. Очевидно, що це лише слугує перешкодою у зближенні економіки України з внутрішнім ринком ЄС.

Хоча й багатообіцяюче, передбачене в Угоді зближення законодавств неминуче зіткнеться з перешкодами на шляху своєї реалізації

Прогресивним є те, що Угода передбачає зближення законодавства України з законодавством ЄС стосовно таких категорій як технічні бар’єри в торгівлі, санітарні та фітосанітарні заходи а також державні закупівлі [8]. Угода йде навіть далі, встановлюючи, що як тільки домовленість між сторонами щодо відповідності чинного українського законодавства законодавству ЄС буде досягнута, до відповідних груп товарів буде застосовуватися такий самий режим правового регулювання як діє в межах ЄС [9]. Якщо все йтиме за планом, для деяких категорій товарів це означатиме, що, якщо вони можуть бути законно представлені на українському ринку, вони також можуть бути законно представлені на європейському ринку. Це дійсно крок вперед.

Проте це досягнення має слабкі місця. З усіх зазначених категорій тільки стосовно державних закупівель Угодою чітко визначено законодавство ЄС, яке українським законодавцям необхідно взяти за основу. Що стосується наприклад, технічних бар’єрів у торгівлі Угода використовує досить розмиті формулювання, посилаючись на галузі законодавства, щодо яких передбачено зближення законодавств [10]. Разом з тим, підводним каменем Угоди є імплементація та застосування адаптованого законодавства. У ЄС однакове застосування законодавства можливе завдяки інтерпретаційним актам Суду Європейського союзу [11]. Однак установа з подібним мандатом, що могла б гарантувати правильність застосування імплементованого законодавства в Україні відсутня. За таких обставин, уникнути ситуації, при якій імплементоване законодавство застосовується в Україні у кардинально протилежний спосіб чим відповідне законодавство у ЄС, можна було б передбачивши обов’язок його інтерпретації у відповідності з прецидентним правом Суду ЄС. Угода вдається до цього, але тільки стосовно окремих напрямків співпраці з ЄС, таких як послуги або підприємництво [12]. Відсутність в Угоді положення, що б встановлювало обов’зок України слідувати прецедентному праву суду ЄС по відношенню до інших сфер кооперації з ЄС послаблює інтеграцію на яку вона спрямована.

З огляду на вищенаведене, на думку автора,  амбітна мета, зазначена у Преамбулі до Угоди навряд чи є досяжною. Це породжує наступне питання.          

Яким чином українська влада може компенсувати недоліки Угоди?

Одним із шляхів поглиблення співпраці передбаченої в Угоді є встановлення механізму покликаного гарантувати не лише відповідність Українського законодавства європейському, але й його імплементацію у спосіб що сприяє євроінтеграції. Для цього Верховна Рада може прийняти закон, що б зобов’язував українських суддів керуватися відповідними рішеннями Суду Європейського Союзу під час застосування імплементованого законодавства. Однак, на практиці з цим може виникнути ряд труднощів, так як це б потребувало від українських суддів набуття додаткових знань і навичок. Вони мали б не лише ознайомитися з практикою Суду Європейського союзу, але й бути в змозі застосовувати цю практику в Україні з урахуванням українських реалій.

Водночас українському уряду слід розглянути можливість поглиблення переговорів з ЄС щодо подолання бар’єрів у торгівлі. Незважаючи на те, що значні розбіжності у регуляторній політиці сторін Угоди ускладнюють вихід за рамки зобов’язань щодо лібералізації торгівлі передбачених правом СОТ, все ж можливо заповнити прогалини у вже узгоджених напрямках співпраці. Наприклад, з метою сприяння зближенню українського законодавства до європейського український уряд може спробувати узгодити з ЄС чіткий перелік законодавчих актів, до яких українське законодавство має бути приведено у відповідність.

Насамкінець, важливо, щоб український уряд проводив роз’яснювальну роботу серед населення. Пересічні громадяни повинні розуміти, що попереду довгий шлях інтеграції до європейської ринку.