Корупція в Україні: Що Потрібно Розуміти і Що Потрібно Робити?

Боротьба з корупцією була одним із, а можливо й головним мотивуючим фактором Євромайдану і має залишатися пріоритетним завданням. Кожен повинен не тільки відмовлятися від побутової корупції, а й вимагати від політичних лідерів, щоб ті контролювали корупцію у вищих щаблях, а також створили нарешті ефективну правоохоронну систему й сприяли її роботі.

Зазвичай перед тим, як розробляти та втілювати ефективні рішення, варто зрозуміти суть проблеми. Для цього я поставлю й відповім на чотири запитання про корупцію в Україні. Ми всі маємо чітко уявляти собі, який зміст вкладаємо в поняття «корупція». Це неправильне використання або зловживання державними активами з боку самих державних службовців або у співпраці з іншими посадовими чи приватними особами – для особистої, сімейної, партнерської вигоди чи вигоди поплічників. Найчастіше державні активи – це гроші, хоча може бути й нерухоме майно, приватна власність або просто певна інформація. Прикладами корупційних дій є підкуп, відкати, крадіжка державних активів, конфлікт інтересів та інші корупційні схеми. Крім того, бувають й інші зловживання в уряді, такі як монополізація влади, але не завжди зловживання з боку уряду є корупцією.

I. Чому в Україні такий високий рівень корупції?

Неможливо усвідомити масштаби корупції в Україні без розуміння чотирьох характеристик радянського суспільства, що й досі її переслідують. А саме:

• моральна деградація суспільства;
• віртуальність, тобто систематичне вдавання, ніби речі є не такими, як насправді;
• соціальна атомізація;
• фундаментальна деформація радянської правової системи, в якій практично не діяв принцип верховенства права.

Приїхавши вперше до України 1989 року, коли вона ще була у складі СРСР, я почув два феноменальні анекдоти, які відображають патології моральної деградації та віртуальності. Перший – «Вони роблять вигляд, що нам платять, а ми робимо вигляд, що працюємо»; другий – у Радянському Союзі люди «кажуть одне, думають друге, а роблять третє». Микола Рижков, прем’єр-міністр СРСР під час правління Горбачова і один з архітекторів перебудови, говорив про тотальність цих двох патологій, кажучи у 1985 році про те, що «моральний стан [радянського] суспільства» – його «найстрашніша» особливість. Він пояснив: «[Ми] крали самі в себе, брали й втискали хабарі, брехали у звітах, газетах і з високих трибун, упивалися власною брехнею, вішали одне одному ордени. І все це – зверху донизу і знизу доверху».

Третій фактор – це соціальна атомізація. Саме громадянське суспільство, весь цей ансамбль незалежних від уряду соціальних організацій та інституцій, навчає нас і дає можливість будувати довіру й солідарність з іншими та очікувати довіри й солідарності від них. Радянська система повністю знищила громадянське суспільство й оголосила поза законом його відродження; натомість виникло суспільство підозри й недовіри, що призвело до глибокої соціальної атомізації. Якщо в пострадянських суспільствах, таких як Україна, деякі або більшість громадян проявляють незначну або жодної солідарності зі своїми співгромадянами й, відповідно, з усім українським суспільством, тоді не дивно, що вони навряд чи показуватимуть свідому позицію в питаннях корупції.

Четвертим радянським фактором стало катастрофічне рішення Леніна та його більшовиків повністю розформувати чинну правову систему Російської імперії та замінити її «народними судами», «трійками», показовими судами та «судами кенгуру» (судовими фарсами). Усі вони цілковито підпорядковувалися Комуністичній партії, геть відійшли від поняття правосуддя, як його розуміли на Заході, й існували головно для того, щоб допомагати партії та урядові контролювати населення. То була система, що так влучно зветься узаконеним безправ’ям та імітацією законності.

Неможливо уявити всеосяжність корупції в Україні, так само як і в Росії та інших пострадянських країнах, не усвідомивши та не прийнявши до уваги цих чотирьох чинників, успадкованих від радянських часів. Для втілення справжніх та ефективних реформ конче потрібно відкинути їх у минуле.

II. Що можна і варто зробити з високим рівнем корупції в Україні?

Дуже часто лунають заяви про поборення та винищення корупції в Україні.  Військова термінологія передає смисл нагальності, але у цьому контексті вона ще більше заплутує та вводить в оману, а не роз’яснює суть. Корупція є у всіх країнах та суспільствах. Тому відмінність пролягає не між тими, де вона є, а де – немає, а радше між країнами з системною та епізодичною корумпованістю. Усі країни можна розмістити на уявній шкалі корупції. Ті країни, де корупція дуже поширена, а суспільство вважає її «нормальною» або неминучою, де не прикладається реальних зусиль до протидії корупції і немає правоохоронних установ, які мали б бажання та можливість її розслідувати й карати, розташовані в самому кінці шкали з боку системної корумпованості. І навпаки: там, де корупція буває нечасто, а суспільство сприймає її як ненормальне явище, де працюють правила, процедури та механізми запобігання корупції і функціонують ефективні правоохоронні органи, готові її розслідувати й карати, – такі країни на протилежному краю шкали з боку епізодичної корумпованості. І Україні варто почати активний рух по шкалі від системної корупції до епізодичної.

III.  Як можна знизити корупцію до епізодичного рівня?

Щоб насправді зменшити рівень корупції, треба одночасно вживати заходів у трьох сферах:

– правоохоронні органи;

– ставлення суспільства;

– економічні стимули та стримуючі фактори.

Рішення мають прийматися з урахуванням усіх трьох сфер, інакше будь-яка кампанія зі зменшенню рівня корупції зазнає невдачі. Тому більшість українських громадян повинні усвідомити, що корупція не є нормальним або неминучим явищем і не є прийнятною в здоровому суспільстві. Ба більше, корупція – це соціальний рак, що підриває та руйнує справжню демократію, реальну ринкову економіку, а відтак і шанси на національне процвітання; і, мабуть, найважливіше – руйнує верховенство права і будь-які шанси на правосуддя. Суспільство мусить змінити своє ставлення до корупції, тому що ухилення від неї значною мірою має бути добровільним рішенням. У світі немає жодної правоохоронної системи, яка б змогла розслідувати та покарати чверть чи третину всього населення. На щастя, як результат і відображення Євромайдану, в українському суспільстві відбулися суттєві зміни на краще у ставленні до корупції. Проте роботи ще вистачає. Громадянське суспільство та неурядові організації повинні й далі чинити тиск для здійснення реформ. Журналісти – й далі відстежувати відповідність між словами та вчинками. Релігійним громадам, які самі не інфіковані вірусом корупції, теж варто мобілізуватися й долучитися до процесу.

Економічні стимули та стримуючі фактори самі по собі є дуже важливими.  Якщо державні службовці отримують зарплати, які не забезпечують їм гідного рівня життя, то не варто дивуватися, що вони можуть очікувати хабарів. Однією з небагатьох країн, яким вдалося значно знизити корупцію, є Сінгапур. Там провідним держслужбовцям платили по мільйону доларів на рік. Навіть президент США не заробляє й половини цієї суми, і я розумію, що з певних зрозумілих причин Україна переживає економічні труднощі, але питання економічних стимулів і стримуючих факторів не можна ігнорувати. Український бізнес та суспільство мають зрозуміти, що й економічно, й морально набагато вигідніше забезпечити гідну зарплату державним службовцям, аніж витрачати такі самі суми на хабарі та підкупи цих же осіб.

Паралельно з державними службовцями з низькою зарплатою, які не вдаватимуться до корупції завдяки своїм чесним принципам та переконанням, завжди будуть і такі, що вже володіють великими статками, проте готові піти на протиправні дії через свою безкінечну жадібність до наживи. Тому-то чи в Україні, чи в Сінгапурі, чи в США – всюди ефективна система правоохоронних органів є неодмінною. На мою думку, вона полягає ось у чому: незважаючи на те, що на реформування всієї судової системи та органів прокуратури може піти значно більше часу, я маю на увазі систему, в якій хоча б підрозділ державних обвинувачів, що відповідає за передання справи до суду, а також слідчий підрозділ, робота якого полягає в розслідуванні справи та зборі доказів корупційних діянь, були б укомплектовані високоморальними, чесними та компетентними спеціалістами. Останнє, але не менш важливе міркування: ефективна система правоохоронних органів має працювати в правовій системі з високим рівнем верховенства права і, відповідно, правосуддя, щоб породити впевненість суспільства у проведенні чесних та неупереджених розслідувань корупції. Суд присяжних – це один з найкращих коли-будь винайдених механізмів для забезпечення такої впевненості.

IV. Хто може зробити те, що потрібно?

Відповідь на це питання: кожен в Україні повинен зробити свій посильний внесок; кожен державний службовець, починаючи від президента, суддів, прокурорів і далі аж до найменшого клерка місцевого рівня, кожен житель України та кожне діюче на її території підприємство мусять сприяти зменшенню рівня корупції, інакше нічого не зміниться. Боротьба з корупцією була одним із, а можливо й головним мотивуючим фактором Євромайдану і має залишатися пріоритетним завданням. Кожен повинен не тільки відмовлятися від побутової корупції, а й вимагати від політичних лідерів, щоб ті контролювали корупцію у вищих щаблях, а також створили нарешті ефективну правоохоронну систему й сприяли її роботі.

Кілька місяців тому відомий в Україні бізнесмен дав інтерв’ю. Він заявив, що очікував від оновленого постмайданівського уряду забезпечення нульової терпимості  до корупції, але, на велике розчарування, цього не сталося і тому він вважає, що нічого не змінилося. Такі заяви та висновки є неточними й непродуктивними. На жаль, у президента чи прем’єр-міністра немає чарівної палички, змахом якої можна було б позбутися закоріненої десятиліттями корупції в державі. З одного боку, звісно, зрозуміло, чому люди в Україні вкрай незадоволені та розчаровані, але з другого боку – важливо уникати того цинізму й навіть інтелектуальних лінощів, коли, наприклад, деякі аналітики або журналісти просто махають рукою та повторюють, що нічого не змінилося. Адже світ неможливо змінити за один день. Для створення позитивної динаміки у зниженні корупції кожен поступовий прояв змін потрібно сприймати як невеличку перемогу у тривалій та важкій боротьбі. Отже, треба висвітлювати кожне покращення, вражаюче чи не дуже вражаюче, та інформувати про це громадськість, бо інакше замість позитивного налаштування переважатимуть зневіра та бездіяльність.

Кілька заключних слів про ефективну правоохоронну систему. Враховуючи стан пострадянської правової системи в Україні, залучення чесних, високоморальних та компетентних суддів, прокурорів і слідчих – це завдання нелегке, проте завдяки важливому збігу обставин цілком реальне. З одного боку, це воля й бажання щось робити в самій Україні, а з другого – істотна міжнародна допомога у вигляді ресурсів та консультування. Україна має знайти або забезпечити відповідне керівництво для кожного з підрозділів, які тут обговорювалися. Цьому керівництву треба буде:

– усвідомлювати пострадянську спадщину і тенденції правової системи України, щоб забезпечити їм альтернативу;

– володіти певним досвідом та розумінням стандартів для зниження корупції;

– зрозуміти, яким чином може допомогти міжнародна спільнота і як отримати найбільшу користь від такої співпраці.

Такі підрозділи та їх керівництво повинні, ясна річ, бути неупередженими й незалежними, аби не скомпрометувати самих себе.

Отож роботи ще багато, але робити її треба, для того щоб зменшити рівень системної корупції в Україні та створити нову Україну, чия колишня радянська ідентичність буде суто сторінкою з минулого.