Андрій Кириленко: Історія Шляху України до Формального Самоврядуванню Налічує Більше 500 Років

Рецензія на статтю Україні Потрібна Децентралізація для Виховання Майбутніх Поколінь Демократичних Лідерів авторства Тимофія Милованова (Пітсбурзький університет), Роджера Майєрсона (Університет Чикаго, лауреат Нобелівської премії з економіки 2007 року), Жерара Ролана (Каліфорнійський університет, Берклі).

У Києві, столиці України, біля підніжжя пагорба, з якого відкривається вид на Дніпро, знаходиться невеликий білий монумент. Він складається з колони, виконаної в стилі бароко, яка покоїться на невеликому постаменті. До постаменту ведуть обветшалі сходи. Верхівка колони представляє собою золоту кулю з хрестом.

Цей пам’ятник відомий як Колона Магдебурзького права, в путівнику по Києву він займає 219 місце з 507 пам’яток, які слід відвідати в столиці. Магдебурзьке право являє собою кодекс середньовічних правил, згідно з якими здійснювалося самоврядування в містах. Ці правила, в основному, включали право органів місцевого самоврядування приймати закони; права місцевих суддів вершити правосуддя за місцевими законами; і право стягувати місцеві податки і збори, зберігаючи велику частину доходів. Ці права є місцевими або децентралізованими, тобто, окремими від «федеральних» законів королів, імператорів, президентів та ін.

За деякими даними, купці Києва отримали Магдебурзьке право між 1494 та +1514 роками, тобто, більш, ніж 500 років тому. Право киян на самоврядування  неодноразово підтверджували польські королі, козачі гетьмани і російські імператори. Час від часу, ці права обмежували або віднімали взагалі; востаннє це сталося при СРСР. Сам пам’ятник був побудований в 1802-1808, коли Київ, в черговий раз, на недовгий термін отримав право місцевого самоврядування.

Таким чином, історія довгого шляху України до формального самоврядуванню налічує більше 500 років. Формальні принципи місцевого самоврядування для України не нові. Вони були встановлені багато століть тому. Місцеве самоврядування можна назвати «природною формою управління» для України, хоча воно переривалося в періоди війн і окупацій. Недавній поштовх до децентралізації – це ще один момент, коли формальне право самоврядування має повернутися на своє місце.

Милованов, Майерсон і Роланд  у своїй статті «Україна потребує децентралізації для виховання майбутніх поколінь демократичних лідерів» виділяють один важливий елемент місцевого самоврядування: місцеві громади, які мають право самоврядування, служать інкубаторами, конкурентними “пісочницями” для виховання майбутніх українських національних лідерів. Можливо, цей шлях розвитку спрацює саме так, як припустили автори, або ж, можливо, існує ще один шлях – на мій погляд, довга історія самоврядування в ключових регіонах України – незаперечне свідчення того, що це дійсно предмет бажання місцевих громад.

Історія України показує, що, місцеві громади, керуючи собою, якимось чином ведуть свої справи краще правителів. Якщо громади можуть створювати свої закони, вирішувати свої суперечки, і отримувати свої податки – в них процвітає комерція; покращується інфраструктура; будуються церкви, театри і пам’ятники; і,  відповідно люди живуть набагато краще. Якщо закони приймаються правителями, суперечки вирішуються тими, кого призначив правитель; і податки йдуть до прихильників правителя – українці дуже добре знають, чим це закінчується – комерційна діяльність переміщається в інші місця, амбітні люди покидають громади, а інфраструктура руйнується.

Майже як той пам’ятник у Києві.

До речі про майбутніх національних лідерів: в колоні Магдебурзького права в Києві є одна цікава деталь. Колона відома ще й як пам’ятник Хрещення Русі, тому ми бачимо на її верхівці золоту кулю з хрестом. Кажуть, що, пам’ятник стоїть на тому самому місці, де багато століть тому місцевий князь вирішив хрестити своїх синів у православне християнство. Цей місцевий князь, озброївшись новими принципами об’єднання, в кінцевому підсумку став національним лідером Русі, країни, яка була попередником України. Як і цей пам’ятник, Україна являє собою цікаву суміш впливів і культур. Її майбутні національні лідери повинні бути відкриті до зовнішнього досвіду, черпати сили з внутрішніх громад і бути здатними на особисті жертви заради загального блага. Якщо вони навчаться робити це добре на місцевому рівні, як пишуть Милованов, Майерсон і Роланд – буде чудово!