Уривок із книги «Путінократія: людина влади та його система»

Аншлюс

Наприкінці лютого Крим знову став головною темою російської пропаганди. Півострів, що колись належав татарам та Османській імперії, в 1783 році відійшов до Росії. Сталін депортував татар, які проживали там досі, і заселив мальовничий, місцями схожий на Лазурний Берег Франції край в основному росіянами. При Хрущові за рішенням Верховної Ради і Ради міністрів СРСР Крим був переданий Українській РСР. Цю передачу заселеного в основному росіянами Криму ЗМІ часто пояснюють випадковою примхою Хрущова. Думки з цього приводу розходяться. Деякі експерти — у тому числі син Хрущова — насамперед посилаються на економічні та управлінсько-господарські причини такого рішення, особливо на те, що з’єднання півострова з континентом припадає на українську територію, звідки в Крим надходять електроенергія і вода. Сьогодні в Києві до цього ще додають, що УРСР постійно вкладала кошти в хронічно збитковий Крим. Найближче до реальності все ж таке міркування: поки існував Радянський Союз, за великим рахунком було однаково, до Української чи до Російської Радянській республіки належав Крим, так само як у Німеччині не особливо важлива приналежність якоїсь місцевості до тієї чи іншої федеральної землі.

Після розпаду СРСР в 1991 році 58 % російськомовних кримчан стали раптом громадянами України і зіткнулися з новою державною мовою, яку вони ледь розуміли. Кримські ж татари становили 12 % населення Криму і таким чином посідали, після росіян та українців, на своїй історичній батьківщині лише третє місце за чисельністю, косо дивилися на російську більшість. Відтоді напруженість між росіянами та татарами лише посилювалася. Однак, на думку Володимира Путіна, вона не мала критичного характеру. Російський президент лиш один раз згадує про Крим, у 2008 році, — в інтерв’ю з Томасом Ротом про причини грузинської війни. Кореспондент АРД, одного з каналів німецького телебачення, спитав у Путіна: «Міністр закордонних справ Франції Кушнер висловив заклопотаність, що 1 Насильницьке приєднання державою всього або частини території іншої держави в односторонньому порядку (прим. ред.). У лютому 1924 р. РРФСР від Української РСР, наприклад, була передана велика область на південному сході України — Таганрог і прилеглі території (прим. ред.). наступний конфлікт спалахне в Україні, а саме навколо Криму та міста Севастополь. Що ж, Крим — наступна мета? База Чорноморського флоту?» Відповідь глави Кремля була такою: «Ви говорите, наступна мета. Але ось у цьому конфлікті у нас немає ніякої мети. Тому гадаю, що говорити про якусь наступну мету тут просто некоректно». Рот спитав тоді: «Але ви цього не виключаєте?» На що Путін сказав: «Якщо ви мені дозволите відповісти, я вам усе поясню. Крим — це не спірна територія. Там немає ніяких етнічних конфліктів, на відміну від Південної Осетії та Грузії. І Росія весь цей час визнавала сучасні кордони України. В основному ми вже закінчили дебати з питання про кордон. Йдеться лише про демаркацію1 , а це вже справа техніки. Для мене питання про яку б то не було подібну мету Росії стосовно України звучить більш ніж провокаційно». І далі глава держави веде далі: «Там усередині кримського суспільства відбуваються складні процеси. Є проблема кримських татар, українського населення, російського населення, взагалі слов’янського населення. Але це все внутрішні справи самої України. У нас договір з Україною про перебування нашого флоту в Криму до 2017 року, і ми його дотримуємося».

Через п’ять з половиною років ситуація докорінно змінюється. Новинні програми московського телебачення наприкінці лютого 2014-го, повідомляючи про Крим, б’ють на сполох: «Раша Тудей» і російський Перший канал говорять про сильну загрозу кримчанам з боку ультранаціоналістів і озброєних екстремістів з Києва, які в результаті антиконституційного перевороту захопили владу в столиці. «Бандерівці», як їх називають, намагаються захопити і Крим. Для росіян вони — фашисти: лідер українських націоналістів Степан Бандера і його соратники, як вони вважають, свого часу співпрацювали з Гітлером проти Сталіна. Російське телебачення — основне для росіян джерело інформації про Крим — починає нагнітати істерію повідомленнями про те, що згадані вище сили вже просочилися на півострів і проти них збираються виступити місцева влада і добровольці. Так само формувалося ставлення телеглядачів «відкриттям таємниці» про те, що в результаті запланованих змін в українському законі про мови російська мова скоро буде заборонена в Криму, тоді як ці зміни ще не пройшли й обговорення.

Кремль викотив важкі гармати не лише на пропагандистському фронті — президент Володимир Путін перевів військову авіацію в стан бойової готовності і почав проводити «планові» військові навчання на кордоні з Україною.

У Сімферополі, столиці Криму, під час маніфестації відбулися зіткнення між росіянами і кримськими татарами, які дотримуються проукраїнської позиції. Дві людини загинуло2 . Голосування про статус півострова, призначене на 26 лютого, в місцевому парламенті не проводилося через занадто малу кількість присутніх депутатів.

Уранці наступного дня Сімферополь немов підмінили. Міліція огородила великі райони міста, омиті дощем вулиці були як ніколи пустельні, магазини зачинені, день був оголошений вихідним. Озброєні люди в масках взяли штурмом місцевий парламент, вивісили на даху російські прапори і звели барикади перед будівлею. На запитання, хто такі і звідки з’явилися, вони не відповідали. У внутрішній двір парламенту в’їхали військові вантажівки — «КамАЗи» з російськими номерами, які напередодні були помічені на шляху з Севастополя — бази російського Чорноморського флоту. Голова парламенту Константинов скликав надзвичайне засідання, яке і відбулося в будівлі, захопленому озброєними людьми і відрізаному від зовнішнього світу. Депутатам, у яких відібрали мобільні телефони,6 довелося засідати під дулами автоматів. Главу уряду Могильова озброєні люди в будівлю не пустили: він належав до «Партії регіонів» Януковича, у якої було 80 зі 100 місць у парламенті і яка донині визнавала автономію Криму в складі України.

На засіданні, що відбувалося за зачиненими дверима, чинний уряд було скинуто, а новим прем’єр-міністром обрано 41-річного Сергія Аксьонова на прізвисько Гном — політика, якого суперники звинувачують у зв’язках з мафією і партією «Русское единство», котра на останніх виборах ледь набрала 4 %1 . За словами депутата Миколи Зумуліді, на засіданні були присутні менше 40 народних обранців, а при такій кількості депутатів у залі парламент не правомочний приймати рішення. Однак, за заявою спікера Ольги Сульникової, за нового главу уряду проголосувало 53 депутати. Сульникова також сказала, що президент України затвердив це рішення, що необхідно за Конституцією. Президентом України вона називає втікача Януковича, усунення якого з поста вона вважає незаконним.

Кремль підтримує рішення кримського парламенту і запевняє, що з юридичної точки зору воно бездоганне. Один із представників «Партії регіонів», який побажав залишитися невідомим, оскільки йому погрожували, повідомив із цього приводу: «Я не був у Сімферополі, проте мій голос порахували». За його даними, були враховані голоси принаймні десяти депутатів, які не були присутні на засіданні.

Двадцять восьмого лютого новообраний прем’єр-міністр Аксьонов заявив про помічені «заворушення із застосуванням зброї». Він перевів Військово-Морський флот, міліцію та МНС у своє безпосереднє підпорядкування і звернувся «в ім’я збереження життя і безпеки жителів» до Путіна з «проханням про допомогу в забезпеченні миру і спокою на території Криму»3 . Першого березня виконуючий обов’язки президента України призначив нового головнокомандувача українським флотом, який, проте, вже наступного дня перейшов у підпорядкування Криму. Того ж дня, 1 березня, Рада Федерації одноголосно надала Путіну повноваження на введення збройних сил на всю територію України, не лише до Криму. Другого березня керівники держбезпеки, міліції та Прикордонної служби Криму принесли присягу «на вірність народу Криму». Аксьонов оголосив про створення міністерства оборони. Озброєні люди, в яких багато хто пізнавав російських солдатів, зайняли найважливіші позиції по всьому півострову і блокували українські збройні сили в місцях їхньої дислокації. Четвертого березня Путін зібрав у своїй резиденції під Москвою «приручених» російських журналістів на прес-конференцію. Крім іншого, він зазначив, що приєднання Криму до Росії не планується.

Тим часом на півострові звучить критика на адресу влади. Озброєні люди вриваються в офіс «Центру журналістських досліджень», щоб «поговорити по душах» з журналістами. Звідси набула поширення «невірна інформація», застерігає проросійський активіст Костянтин Книрик. Загарбники пішли, але сайт «Центру» піддається атакам, а журналістів більше не пускають на засідання органів влади. Найбільш опозиційний телеканал півострова, «Чорномор-ТВ», припиняє мовлення. З місцевих телерадіостанцій відтепер повсюдно приймається тільки державний канал «Крим».

Господар Кремля та його міністр оборони Сергій Шойгу заявляють, що в Криму немає російських військ.

Одинадцятого березня в Сімферополі парламент проголошує Крим незалежним. Шістнадцятого березня в умовах широкої військової присутності Росії проводиться так званий референдум про майбутнє Криму. Напередодні була припинена трансляція українських каналів по кабельних і бездротових мережах, а замість них підключені російські, які знову і знову попереджають про погроми та етнічні чистки серед населення Криму, що невдовзі почнуться, з боку радикальних «західняків». Виборцям пропонувалося визначитися між приєднанням до Росії і поверненням до Конституції 1992 року, яка знову ж таки дає парламенту право прийняти рішення про приєднання до сусідньої держави. Фактично в бюлетенях для голосування не було передбачено відповіді «Ні» щодо Росії2 . На виборчих дільницях не було конвертів для бюлетенів, а урни стояли прозорі, тож кожен, хто прийшов сюди, повинен був знати, що інші можуть побачити, як він проголосував3 . О 20 годині голова виборчої комісії повідомив про перші попередні результати. Згідно з ними, в референдумі взяло участь, без міста Севастополя, 1 250 426 жителів Криму, з урахуванням Севастополя — 1 724 563. Тобто різниця становить 474 137. Але населення Севастополя налічує всього близько 358 тис. жителів, беручи до уваги дітей і тих, хто не має права голосу!. При 96,77 % «за» і 83,11% тих, хто брав участь у виборах (за офіційними даними), 80 %, що мають право голосу в Криму, проголосували за приєднання до Росії. Враховуючи, що з-поміж населення півострова 58 % росіян, і припускаючи, що всі вони проголосували позитивно, — серед татар, які прийняли рішення бойкотувати референдум, і українців, які були за приєднання до Росії, мало проголосувати не менше 60 %. Це можливо математично, але реально не достовірно. За результатами проведеного українською стороною опитування ще в лютому 2014 року лише 41 % кримчан висловлювалися за приєднання до Росії.

Через два дні після референдуму, 18 березня, Путін у Московському Кремлі виголосив урочистий спіч для депутатів Думи та Ради Федерації, губернаторів і високопоставлених осіб. Референдум названий цілком демократичним, його результат — однозначним, непоквапливо підвів підсумок глава держави: «У Криму все пронизане нашою спільною історією і гордістю». Крим «завжди був і залишається невід’ємною частиною Росії. Ця переконаність, заснована на правді і справедливості, була непохитною, передавалася з покоління в покоління». Багато місць на півострові «священні для нас як символи російської воєнної слави і небаченої доблесті».

Після того як Радянський Союз розпався, росіяни відчули, що Крим у них не те що вкрали, а якось грубо відібрали. Кримчани ж тоді почувалися «мішком з картоплею», який передають із рук у руки. А Росія «опустила голову і змирилася, проковтнула цю образу». Організатори Майдану в Києві, веде далі Путін, звернулися до терору, вбивств та погромів: «Головними виконавцями перевороту стали націоналісти, неонацисти, русофоби і антисеміти», які й говорять, і прямо намагаються провести в Україні етнічні чистки. «Не припинятимуться спроби позбавити росіян національної пам’яті, рідної мови, змусити їх до асиміляції», — говорить Путін. Посилаючись на косовський прецедент, він дорікає Заходу в «подвійних стандартах»: «Це якийсь дивно прямолінійний і примітивний цинізм… У нас є всі підстави вважати, що горезвісна політика стримування Росії, яка проводилася і в XVIII, і в XIX, і в ХХ століттях, триває й сьогодні. Нас постійно намагаються загнати в якийсь кут за те, що ми маємо незалежну позицію, за те, що її відстоюємо, за те, що називаємо речі своїми іменами і не лицеміримо. Але все має свої межі, і у випадку з Україною наші західні партнери перейшли межу, повели себе грубо, безвідповідально і непрофесійно». За цими словами послідувала погроза, яку Путін виклав так: «Росія опинилася на рубежі, від якого не могла вже відступити. Якщо до упору стискати пружину, вона коли-небудь із силою випрямиться. Треба пам’ятати про це завжди». Путін також зазначив, що Росія завжди «поважала територіальну цілісність України». Ця заява після захоплення Криму сприймається всіма сусідніми державами як знущання.

Після цього виступу Путін і представники Криму поставили свої підписи під договором, згідно з яким Крим відходить до Росії. Євген Федоров, депутат Думи, член Вищої ради партії «Єдина Росія» і до 2011 року голова думського комітету з економіки, пояснив пізніше, що мав на увазі у своїй промові Путін: «Перемога в Криму повинна об’єднати націю для досягнення головної мети — звільнення всієї території колишнього Радянського Союзу від іноземної окупації. Таке завдання поставив перед нами президент. СРСР був ліквідований внаслідок державного перевороту, порушення Конституції». Увечері 120 тис. росіян на ювілейному концерті на Красній площі святкували «возз’єднання» Криму з Росією, скандуючи: «Росія!.. Росія!..» Навіть Путін виступив перед присутніми; зазвичай незворушний, він був помітно зворушений. Через два дні після підписання Дума ратифікувала договір при одному голосі «проти» від останнього опозиційного депутата Іллі Пономарьова. Як тільки стали відомі результати голосування, у нього відібрали депутатський мандат за непатриотичну поведінку . Пономарьов виправдовувався тим, що він вважає Крим «російською землею», але не згоден із тими діями, завдяки яким Крим включають до складу Російської Федерації. Двадцять третього березня Рада Федерації проголосувала за приєднання, після чого, з російської точки зору, воно набуло законної сили.

Ще до путінської промови в Криму почалися напади росіян на українські військові об’єкти. «Росіяни захопили підводний човен», «росіяни напали на аеродром», «стрілянина при захопленні військової бази», — заголовки новин кричали про війну. Російські війська наступали на українські частини танками і світло-шумовими гранатами, руйнували паркани і стіни важкою технікою, стріляли, як, наприклад, при штурмі військово-морської бази у Феодосії. Солдати захоплювали бойові кораблі, погрозами застосування зброї примушували їхні українські екіпажі лягати на підлогу, затримували й заарештовували матросів1 . Росіяни конфіскували українські катери і військову техніку. У своєму виступі за кілька днів перед тим Путін сказав: «Ми хочемо дружби з Україною, хочемо, щоб вона була сильною, незалежною і самодостатньою державою. Ми хочемо, щоб в Україні знову запанували мир і взаєморозуміння, і готові разом з іншими країнами надати їй будь-яку можливу допомогу і підтримку».

Двадцять третього березня 2014 року проводир колись депортованих Сталіним кримських татар Рефат Чубаров попередив: «Уже сьогодні ми спостерігаємо шовінізм, який уже став звичним, коли люди, що відчувають себе переможцями, висловлюють своє роздратування тим, що говорять образливі або мерзенні речі, навіть погрожують, коли бачать поруч кримських татар. Уже завтра ці люди можуть зробити будь-який протизаконний вчинок»3 . Він каже, що референдум розділив кримське суспільство і напруга на півострові посилилася. Наприкінці березня кримські власті заборонили в’їзд на батьківщину колишньому голові Меджлісу кримських татар Мустафі Джемільову. Сімдесятирічний уродженець Криму, в радянський час дисидент і борець за права людини, разом з іншими 200 депутатами українського парламенту занесений до чорного списку тих, хто — буквально — «веде антикримську діяльність». На півострові починають підозріло ставитися до людей, які не хочуть ставати росіянами. У квартиру Ігоря Кирющенка, який постачав продукти в заблоковані українські казарми, увірвалися озброєні бойовики з погрозою: «Забирайся геть із Криму, або ми вб’ємо тебе!».

За результатами опитування, проведеного «Левада-центром», 88 % росіян підтримують приєднання Криму і лише 7 % проти цього. Схвалення політики Путіна після березневого вторгнення 2014 року піднялося майже до 80 % (при 63% минулого року)7 . Упевнені в тому, що події в Криму сталися з вини радикальних українських націоналістів, 67 % опитаних, і лише 2 % вважають, що за цим стоїть Кремль. Відомий московський професор історії Андрій Зубов був звільнений зі свого навчального закладу, кузні дипломатів МДІМВ, після того як у газетній статті порівняв приєднання Криму з вторгненням Гітлера в Судети. Депутати Московської міської Думи, спираючись на закон з боротьби з екстремізмом, запропонували покарання, аж до чотирьох років трудових таборів, блогерам за критику приєднання Криму. Ті, хто шукає роботу, повідомляють про те, що на співбесідах їх запитують про ставлення до «кримського питання». Рок-виконавець Андрій Макаревич після висловленої ним критики щодо «аншлюсу» став жертвою цькування; вісьмом відомим артистам довелося підписати петицію на захист рок-музиканта.

Під час загальної кризи ЗМІ повідомляють про акти жорстокості в Україні. По російському Першому каналу ведучий передачі «Злий дух Майдану — містика українських погромів» Борис Корчевников цікавиться у голови російської громади міста Дніпропетровська Віктора Трухова, чи знає той про якісь акти жорстокості на іншому кінці країни, в західноукраїнському Львові. Там міліціонерів змусили стати на коліна, повідомляє ведучий, показуючи нечіткі фотознімки. «А тих, хто не став на коліна і не присягнув хунті — а таких же сто відсотків мало бути, а виявилося всього двоє, — так ось їх, це точно, схопили і спалили живими», — розповідає Трухов. Шепіт жаху прокотився серед запрошених до студії глядачів. «Процес перетворення України на ворога Росії, — продовжує канцеляритом блідий доповідач, — почався в 1917 році. Тоді — під маскою націонал-комунізму, нині — націонал-соціалізму». Його підтримує однодумець: «Проект ’’Україна’’» від самого початку був запланований як антиросійський, проти Росії, проти всього російського, ще Австро-Угорщиною. Головною метою було знищити православну церкву. Але це їм не вдалося, на Майдан вийшли самі сектанти». Ведучий перебиває: «Тут кояться страшні речі. Двох людей спалили за те, що вони не дозволили поставити себе на коліна. Це справжні герої, мученики та духовні отці, — помітно, що Корчевников не дуже добре розбирається в релігійних поняттях. — Перш ніж піти на рекламну паузу, хочу оголосити хвилину мовчання в пам’ять про цих людей!» Глядачі у студії встають, і через кілька секунд камера гасне і починається реклама. Корчевников посилається на події, що відбулися у Львові 25 лютого 2014 року. Справді, міліціонери із загону особливого призначення «Беркут» на організованому шоу опустилися на коліна і стали просити вибачення за 77 осіб, убитих у столиці. Самі вони нікого не вбили, але їм соромно за своїх колег, визнавали беркутівці2 . Жодних доказів того, що їх силою змушували стати на коліна, поводилися з ними жорстоко чи навіть когось із них убили, виявлено не було. Корчевников та його головні свідки обвинувачення самі несуть відповідальність за свої заяви. Очевидно, вони посилатимуться на випадок чотириденної давнини, коли демонстранти, після того як у Києві були застрелені 77 осіб, блокували й забарикадували відділення поліції у Львові. На барикадах спалахнув вогонь, який не змогли згасити за один день, він поширився на місце зберігання боєприпасів, які стали вибухати. Пізніше на місці пожежі були знайдені обгорілі останки двох міліціонерів.

Коли рабин Севастополя Михайло Капустін полетів із Криму, пропаганда російського ТБ трактувала це так, що він покинув Україну, бо новий уряд у Києві антисемітський. Заклик же, озвучений самим ребе, телебаченням не був помічений: «Наше місто Сімферополь окуповане російськими військами! Допоможіть нам, врятуйте нашу землю, врятуйте Україну! Просіть про допомогу ваші уряду, ми відчуваємо себе безпорадними проти Росії!» У ніч на 28 лютого, після вторгнення російських військ, вандали осквернили стіни синагоги свастикою і написом: «Смерть єврейським свиням», повідомляє рабин. На інтернет-форумах Капустіна також піддали антисемітському цькуванню5 . Про все це повідомляють російські ЗМІ — щоправда, лише для того, щоб створити враження: місцем події є Україна, не Крим, що перебуває під російським контролем. Інші єврейські духовні лідери, в тому числі головний рабин України Яків Дов Блайх, висловлюються проти російського вторгнення і запевняють, що ніде в Україні євреям ніщо не загрожує, не пощастило лише кримським побратимам по вірі.

Кадри про нібито потоки біженців з України до Росії зняті на одному прикордонному переході між Україною та Польщею. За два тижні з України до Росії прибули 140 тис. осіб, — повідомляють у московських новинах так, ніби йдеться про біженців. Насправді ж це звичайна інтенсивність поїздок через кордон для жителів прикордонних районів. Державний канал «Росія» інформує про те, що неофашисти у Львові знесли тамтешній пам’ятник героям війни, а Захід ніяк на це не відреагував. При цьому показують відеозапис, як молоді люди бруднять пам’ятник і стукають по ньому молотком. Так, це вандалізм, але ж не знесення! Потім «Росія» показує фотознімки з архівів СС — руки, підкинуті в нацистському вітанні, львівські колабораціоністи часів Другої світової війни… Паралель очевидна, каже диктор: наслідування нацистам починається зі зносу пам’ятників, закінчується знищенням євреїв.

Фальшивкою був і розтиражований в Інтернеті знімок літньої жінки, яка лежить на землі і яку б’ють ногами молодики. Підпис свідчив, що жінка намагалася покласти квіти до пам’ятника Леніну у Львові, за що і була «покарана» українськими неофашистами. Але у Львові вже понад двадцять років немає пам’ятника Леніну, а знімок цей уже публікувався в Інтернеті в 2009 році — з приводу «маршів проти нелегальної імміграції».

Список подібних пропагандистських підробок можна продовжувати і продовжувати, але на це в книзі забракне місця. Цікавим можна порекомендувати веб-сторінку www.stopfake.org/en, на якій викриваються і документуються фальшивки. Пропаганда є і в Німеччині. Часто прийоми кремлівської риторики цілковито запозичуються. Замість «захоплення» або «військової операції» говорять про «кримську кризу», «фашистів» і «переворот» у Києві. Можна, наприклад, прочитати такі заголовки: «Україна: Путін запобіг ескалації напруженості» або «Путін: у введенні військ поки немає необхідності» , — і це в той час, коли збройні сили Росії вже добу як зайняли стратегічно важливі пункти на півострові. Часом онлайнпортали та новинні агентства уникають називати речі своїми іменами і є дзеркальним відображенням кремлівської пропаганди. Наприклад: «Російське населення Криму повстало проти центрального уряду ще до того, як Путін відрядив свої війська». Або повідомляють про те, що українські націоналісти закликають кримських татар завдавати ударів по росіянах, — посилаючись при цьому на російських хакерів як на джерело.

Німецькі ЗМІ довго розмірковують, звідки взялися люди в захисній формі, які захопили кримський парламент і аеропорт у Сімферополі. Російські ЗМІ тріумфували, коли німецька преса, «сама того не бажаючи, надала підтримку Росії у вирішенні кримської кризи»3 . Журналісти новинних стрічок багатьох сайтів зі своїми крихітками інформації часто не цілком розуміють усю складність ситуації. Навіть повідомлення з Майдану бували дивно прямолінійними.

Глави держав і урядів Заходу визнали приєднання Криму до Росії таким, що суперечить волі народу, і відмовилися приїхати на зустріч керівників «Великої вісімки» в Сочі. Держави ЄС ледве змогли домовитися про якусь єдину лінії поведінки; зрештою, був розроблений триступеневий план санкцій. Першою сходинкою стало припинення переговорів щодо полегшеного візового режиму для росіян і укладення нової рамкової угоди. Другим ступенем була заборона на в’їзд і арешт банківських рахунків російських та українських політиків і чиновників. До середини березня це вже торкнулося 33 осіб. Вашингтон відреагував аналогічними діями відносно 31 росіянина та українця: заблокував активи банку «Росія», яким керують соратники Путіна. Третій ступінь — економічні санкції — передбачена на випадок російського вторгнення на решту території України. Чи буде вона втілена в життя і яким саме чином, поки невідомо. Усередині ЄС із цього приводу існують великі розбіжності: Велика Британія хоче уникнути негативних наслідків для свого фінансового сектора, східноєвропейські країни, такі, наприклад, як Болгарія та Литва, побоюються з приводу енергопостачання, Кіпр тривожиться за російських відпочивальників та інвесторів. З-поміж німецьких підприємців теж багато таких, які вважають, що санкції негативно позначаться на економіці Федеративної Республіки Німеччини.

Багато опозиціонерів і економістів, зокрема Кріс Віфер із московського консультативного підприємства «Макро-Едвайзор», вважають, що ці дії ЄС і Вашингтона швидше даремні. Захід мав значно розширити коло осіб, на яких поширюються заборона на в’їзд та арешт рахунків, внісши до цього кола також і впливових олігархів. Критика обґрунтована: під прицілом заходів покарання виявилися, практично без винятку, люди з третього і четвертого ешелонів влади, які, хоча і є слухняними виконавцями наказів Путіна, але не мають бодай якогось значного впливу. Звісно, Захід боїться понести фінансові втрати в разі поширення санкцій на сильних економічних лідерів.

Але навіть міні-санкції подіяли. На московській біржі були поміченими значні втрати внаслідок коливання курсу. Рубль подешевшав, інвестори запанікували — московський уряд очікує лиш у першому кварталі 2014 року відтік капіталу до 70 млрд доларів, це більше, ніж за весь 2013 рік. В основному відкликали свої вкладення німецькі фірми, які, за інформацією «Бундесбанку», інвестували в Росію майже 20 млрд євро3 . Однією з причин стали погрози Кремля зі свого боку накласти санкції на Захід і заморозити активи іноземних підприємств у Росії.

Вільям Браудер, до того, як його вислали з Росії, найбільший іноземний інвестор України, порівняв Путіна з гравцем у покер, у якого на руках погана карта: «Він намагається збільшити свій вплив і тим самим залякати суперників. Але він блефує. У Путіна немає сильної армії, економіка лежить нижче плінтуса, капітал тікає з країни». Цільові заходи щодо правлячої еліти призвели б Росію «до занепаду за два тижні», — вважає Браудер. Критики Кремля в Росії попереджають, що навіть незалежно від санкцій приєднання Криму потребуватиме великих витрат із державного бюджету, що може призвести до ще більшого загострення соціальних проблем.

Міхаель Хютер, директор Інституту німецької економіки (IW), характеризує Росію як слабку економічно, зазначаючи, що її народне господарство не витримає протистояння. Антон Бернер, голова Федеральної асоціації у справах оптової торгівлі, закордонної торгівлі та побутового обслуговування (BGA), вважає приблизно так само: «Результат ділового конфлікту для німецької економіки був би болючим, але для російської — смертельно небезпечним». Близькі до Кремля політики вже відверто погрожують, що російські концерни й банки, багато з яких керовані державою, у відповідь на санкції Заходу не будуть оплачувати свої іноземні борги в розмірі понад 650 млрд доларів.

З-поміж найважливіших для Німеччини країн-експортерів Росія у 2013 році перебуває лише на одинадцятому місці, після Швейцарії та Бельгії, в одному ряді з Іспанією і Чехією. У Росії діє 6200 німецьких фірм, на яких працюють від 250 до 300 тис. працівників. У самій Німеччині, за даними Німецької торговельно-промислової палати, залежать від зв’язків із Росією близько 400 тис. робочих місць. Такими цифрами описується масштаб побоювань щодо санкцій та можливих фінансових втрат в економіці. Ось чому багато керівників підприємств беруть Путіна під захист і несподівано різко критикують політику канцлера Меркель5 . Директор «Сіменса» Джо Кезер наприкінці березня 2014 року з’їздив до Москви, під час наданої йому аудієнції привітав Путіна з видатною Олімпіадою в Сочі і заявив: «Ми домовилися про довгострокове партнерство в галузі цінних паперів».

Близько 35 % потреби в природному газі і понад 30 % потреби в нафті Німеччина задовольняє за рахунок поставок із Росії; у споживанні ж усього ЄС частка російського газу становить близько 31 %. І хоча за обсягом найбільшим споживачем російського природного газу в Європі є Німеччина, у складі ЄС є країни, значно більш залежні від газових поставок із Москви: в споживанні Греції частка російського газу становить понад половину, Угорщині — 70 %, Польщі та Фінляндії — майже 100 %.

У розпал кримської кризи стало відомо, що баварська філія «Вінтершелл» продала російському державному енергетичному концерну «Газпрому» значну частину німецької газової інфраструктури. У тому числі і найбільше в Західній Європі сховище природного газу «Реден» поблизу Бремена. «Набрання чинності домовленості очікується в середині 2014 року», — повідомив представник підприємства. В обмін на продаж газового сховища «Вінтершелл» дістав прямий доступ до більшої кількості родовищ природного газу в Росії. Угода готувалася давно і була скріплена підписами в грудні 2013 року, але тепер, у світлі подій в Україні, вона набула значення зрадницьки закладеної міни.

ЄС серйозно стурбований залежністю від енергоносіїв із Росії, і в першу чергу це стосується газу. Прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск, можна сказати, прямо зажадав від Німеччини зменшити свою залежність від російського природного газу: «Інакше ви ставите під загрозу європейську незалежність»3 . За останній час «Вінтершелл» вийшов на рекордний прибуток у 1,8 млрд євро і співпрацю з Росією має ще більш розширювати. Але тепер, в обстановці кризи, успіх цієї співпраці слід ставити під сумнів. Глава концерну Райнер Зеєле вважає, що ситуацію в Україні «не можна вважати чорно-білою». Нині треба наводити мости, а не спалювати їх, говорить Зеєлов4 . Можливо, він не знає, що Володимир Путін саме дав розпорядження побудувати міст до Криму з континентальної частини Росії: поки що єдина сухопутна дорога на півострів іде через територію України. Витрати оцінюються приблизно в 1 млрд євро. На прикладі «Вінтершелл» помітно, як відчутно впливає газове лобі на громадську думку. Експерт із Росії Олександр Рар консультує підприємства, тісно пов’язані з Росією і особливо з «Газпромом». Водночас у період кримської кризи він практично у всіх ЗМІ Німеччини коментує відомі події і ситуацію, яка склалася, що прямо не пов’язано з його професійними обов’язками. Внаслідок цього може здатися, що Рар — незалежний експерт. Звісно, це суперечить нормам журналістики.