Уривок з книжки «Битва за життя. Щоденник 2022 року»

7 березня

Це так незвично — жити без жодних справ, планувань і культурних подій. Я ще ніколи не був так довго зі своїми думками наодинці. Деколи пишу поезію. Часто граюся з дітьми. Пишу відео розкішних подільських краєвидів, якщо все складеться добре, змонтую гарний ролик для домашнього перегляду. Наша земля неймовірна. Їй личить будь-яка пора року. Через холод нікуди особливо не ходимо. Тут гарний садок, який навесні розквітне. Хотів би я його побачити. 

Напади кашлю настільки неочікувані, нестерпні і важкі, що я вже не знаю, що з цим робити. До лікаря їхати аж у райцентр Віньківці, а це кілометрів 20. Треба економити бензин, щоб мої змогли доїхати до румунського кордону (якраз туди бензину і вистачить). Від кашлю болить у грудях. Холод ніяк не відступить. Дуже хочеться тепла і справжньої весни. 

Розглядаємо варіант переїхати в Чернівці, де в тестя є родич, який, хай як це дивно, родом із Вовківців і часто туди їздить. Він зможе мене відвести до сестри мого покійного батька Наді. У Чернівцях можна отримати фахову медичну допомогу й обстежити мої легені. Із цієї хвороби самотужки я не можу вигребти. 

У ексміністра закордонних справ Павла Клімкіна почув важливу тезу, що після цієї війни Європа і світ стануть іншими, що так почався новий виток історії і повернення до старого світу й старих правил уже не буде. Попри те що ця війна відбувається в Україні, її фокус сприйняття має безпрецедентний глобальний масштаб, усе людство із заціпенінням стежить за перебігом подій та одностайно є на боці України. За свого життя я ще ніколи не бачив такого великого вболівання людства за нашу долю, це навіть більше, ніж ми бачили під час Помаранчевої революції та Революції гідності. 

Марчик і Настя сильно відчувають настрої дорослих, чують наші розмови й обговорення новин і також трохи тривожаться. Діти дуже наполегливо борються за мою батьківську увагу, ніби конкурують між собою, і я з радістю віддаю їм увесь свій час. Дуже важливо в непрогнозованих умовах давати їм максимально більше тепла і любові. Вони такі лагідні й гарні, горнуться до мене, щебечуть, і цей зв’язок став ніби ще тіснішим. 

Учора до нас прийшла старенька сусідка Ганнісія — бабуся маленького зросту, якої ми раніше не бачили, — принесла яблука, буряк, літрову банку смальцю зі шкварками, дуже ретельно розпитувала, що треба, сумно хитала головою, що то велика біда покинути власні квартири, почула від сусідів, що тут є малі діти, тому й принесла нам продукти. Це нас дуже зворушило. Бабуся сказала, щоб завжди зверталися за всім необхідним і не соромилися. 

Майже не думаю про нашу квартиру в Києві на 15 поверсі. Майже не думаю про ті важливі речі, що завжди наповнювали моє життя. Там залишилося піаніно мого Марчика, на якому він регулярно грав низку мелодій — від «Щедрика» до «Аве Марія». Він так несподівано розкрив талант грати на піаніно і так стрімко пішов у розвитку, що мені боляче про це думати: війна перервала це унікальне захоплення. У квартирі залишилася наша велика бібліотека (понад три тисячі томів) — світова поезія і проза, філософія, соціологія, моя улюблена глобалістика, вся класика світового й українського літературознавства, культурології, історії філософії, значна добірка Наталі з психології та психоаналізу, а ще великі артальбоми світових та українських художників, які ретельно купував, а деякі привозив із Відня, Праги, Кракова. Лише тепер усвідомлюю, яка це велика втрата — наші книжки, якими ми так дорожили і збирали… і які не змогли взяти з собою. 

Прикордонники і морські піхотинці, які захищали острів Зміїний, живі — вони в Криму, в російському полоні! Їхні обличчя впізнали на відео російської пропаганди в новинах. Люди з усієї країни їм буквально аплодують і в соцмережах діляться радісною звісткою. 

У селі Адамівка наскільки унікальні пейзажі, що я дуже шкодую, що не маю свого київського мольберта, фарб і полотен. Пейзажі мають унікальну природну геометричну структуру, яку створює стрімкий неспокійний рельєф. Візуально це дає складну кількашарову перспективу, що можна буде використати в абстрактному пейзажі. 

Кумедний факт: коли я з дітьми ретельно фотографував місцеві пейзажі (для майбутніх моїх абстрактних картин), із хат вийшло кілька літніх селянок і ретельно розпитували, чого це ми тут фотографуємо. Ми з Марчиком жартували, що ми не диверсанти, що нам дуже подобаються місцеві краєвиди.

Місцевий знайомий фермер Іван відвіз мене у військкомат — аж за 20 км — у містечко Віньківці. У військкоматі дуже багато грізних мужчин територіальної оборони зі зброєю, переважно тридцяти- і сорокарічних. Вони нервово ходять туди-сюди, голосно говорять, вирішують якісь питання по мобільних телефонах. Поставили на військовий облік, записали мій телефон. 

Назад верталися іншою дорогою — через села, переважно ґрунтовими дорогами, скрізь купа блокпостів, усюди написи «Путін — хуйло». Біля блокпостів стоять металеві вагончики, біля них багато порубаних дров. У великих металевих бочках розводять багаття і гріються. Всі чоловіки на блокпостах дуже іронічні, позитивні і завзяті. Навколо — красиві засніжені краєвиди, аж кортіло фотографувати, але я не взяв камеру. Іван показував поля, які обробляє і засіває, розповідав, наскільки урожай залежить від погоди й клімату, що є роки вдалі й невдалі. 

12-й день війни. Вбито понад 12 тисяч окупантів (в Афганістані за 10 років — понад 15 тисяч), до 2 тисяч взято в полон, до 20 тисяч поранених росіян, ще значна частина пропала безвісти. Збито майже 50 літаків, знищено до 300 танків, понад 1000 одиниць іншої бронетехніки. Це втрати велетенські. З багатьох російських полків виживає ледве половина взводу. Путіна це не спиняє, він ставиться до своїх солдатів як до розхідного матеріалу. Російські солдати деморалізовані, деякі навмисне здаються в полон чи кидають бронетехніку. 

Дивна війна: з одного боку, вона дуже жорстока і з військовими злочинами, а з іншого — часто анекдотична. Про неї вже ходять анекдоти: як українські роми викрали у ворожому таборі танк, як голодні буряти-танкісти ходять по хатах і вимінюють їжу й горілку за бронежилети і пальне від танків. Про цю війну точно буде ходити дуже багато кумедних історій. Можливо, це буде така психологічна компенсація за наші втрати й горе. 

Війна рано чи пізно перейде до окопно-позиційної, і вирівняється лінія фронту, якої поки що нема. Можливо, до цього не дійде і будуть якісь серйозні перемовини за участю впливових світових лідерів. Прогнози робити навряд чи релевантно. Але я точно знаю, що вона не триватиме надто довго; точніше, можливо, триватиме довго, роками, але зі спадами, перемир’ями, перервами. Путін намагатиметься компенсувати втрачене, відновлюватиме сили і далі прагнутиме розхитувати ситуацію, але вже завдаватиме точкових ударів. Його мета — постійне виснаження України воєнними, енергетичними, інформаційно-психологічними діями. Люди кажуть, що вже з’явилися підроблені гроші — 500, 200, 100 грн. Це також його робота, щоб спровокувати гіперінфляцію. 

Настя замучила всіх місцевих котів: вона їх бере на руки, носить, ставить перед мискою з їжею, гладить і не хоче відпускати. Коти з нею поводяться дуже флегматично, але останнім часом, коли її бачать, делікатно зникають із її поля зору. Вчора вона знайшла місце, де вони сплять. У дверях стодоли внизу є невеликий квадратний отвір, через який залазять коти. Вона здогадалася, що це їхній будиночок, і змусила мене ті двері відчинити. Ми зайшли в приміщення з дерев’яними ящиками, сіном, городнім інвентарем. Коли Настя помітила в одному великому ящику котів, її радощам не було меж. Коти на неї флегматично дивилися, напевно, не дуже зраділи її появі. Вона знову почала брати їх по черзі на руки і нести до миски з їдлом. 

Літературний критик Євгеній Стасіневич провідав видатну українську історикиню, професорку Наталю Яковенко в її київському помешканні і зробив на ФБ невеликий репортаж. У Києві, який обстрілюють, вона не виходить зі свого помешкання і перекладає «Ab urbe condita» Тіта Лівія. «Розумієте, Женю, — каже вона, — історія ж починається не з Геродота, то такі казочки. Справжня історія — від Лівія. Українського перекладу «Ab urbe condita» нема, а я не так давно згадала, що добре знаю латину. Інші задуми вимагають роботи в архівах, а здоров’я не те, то вирішила сісти за Лівія». Стасіневич каже, що пані Наталя трохи нервується через можливий дефіцит її сигарет, і пообіцяв їй знайти.

3 червня

100 днів війни. Такого повільного, насиченого подіями, думками, тривогами і страхами року, як 2022-й, у мене ще не було. Напевно, не було в усіх українців. Найбільше шкода всіх наших дітей, по них усіх це сильно вдарило, навіть по тих, хто тимчасово зараз за кордоном. У мого Марчика від переживань з’явилося захворювання шкіри. Він минулого тижня сильно плакав через цю кляту війну і дуже хотів повернутися в Київ. Така ж ситуація і з іншими дітьми, а в когось значно гірша. Найстрашніше питання, на яке нема відповіді: скільки це ще триватиме? Що нам казати нашим дітям? Який буде в них наступний рік? Чи підуть вони у свої звичні школи? Чи побачать своїх однокласників? Чи житимуть у своїх квартирах? Скільки ще часу нам доведеться жити на пороховій бочці? Про це вже більше не хочеться думати, бо це процес думання без жодного результату, точніше, результат — зростання тривог. 

За цих важких 100 днів загальні бойові втрати противника орієнтовно склали: особового складу — близько 30 950 (+100) осіб, ліквідовано танків 1367, бойових броньованих машин 3366, артилерійських систем 661, одиниць реактивної артилерії 207, засобів ППО 95, літаків 210, гелікоптерів 175, безпілотників 535, крилатих ракет 121, кораблі й катери 13, автомобільної техніки та автоцистерн 2329. А одна знайома волонтерка у фейсбуці написала значно скромніше: 100 днів — 1160 турнікетів… 

За цими цифрами стоять страшні зусилля кровопролитних і безперервних боїв, тисяч смертей українських цивільних і воїнів. За 100 днів свого вторгнення Росія не змогла досягти жодної стратегічної цілі в Україні. 

«Насмілюся доповісти!» — як казав бравий солдат Швейк: нарешті я офіційно став військовослужбовцем, завершилися всі мої перевірки та оформлення. Признатися, це тривало довго. Нині їздив у свій військкомат, який оформив мою добровільну мобілізацію. Один молодий майор наїхав на мене, чого це я, кандидат філософських наук, прийшов в армію — маю право не служити, а займатися наукою. Сказав, що душа прагне прекрасного — аналітики. Майор схвально покивав головою. 

З майором у кабінеті сидять дві дуже поважні пані, майже під шістдесят. Я раніше сидів у коридорі і добре чув їхні балачки під час обідньої перерви. Своїм обідом, здається, гаряченькими рибними котлетами з мікрохвильовки, вони напахтили на ціле приміщення військкомату. До майора постійно озивалися: «Вітальчику, а морозиво можна?» «Можна». «А можна два морозива?». «Беріть хоч п’ять», — відповідав стримано Вітальчик. Він відчинив повністю вікно і вхідні двері кабінету, щоб провітрити приміщення від їхніх рибних котлет. Сам сперся на підвіконня й мовчки втикав у мобільний. А жіночки й далі його діймали: «Вітальчику, а ми тобі котлетки залишили. Попробуєш?» Майор, трохи незручно себе почуваючи перед сторонніми спостерігачами, всіляко дякував і відмовлявся. Потім прийшов його помічник чи підлеглий — юний капітан, дуже схожий на мого університетського однокурсника, лише його молодша копія, і розповідав, що роздають амуніцію — фліски, бойові сорочки, труси, поло; казав, що лишилися тільки розміри «М» і «L». Майор лише мовчки схвально хитав головою. Йому, невеликому й підтягнутому, точно б підійшли «М» чи «L». 

Отримав витяг із наказу командира військової частини про зарахування мене до особового складу. Зі своєю групою живемо у великому кабінеті полковника С. — приємного й енергійного чоловіка трохи старшого за мене, який під нашу роботу звільнив його і поставив там додаткові ліжка. Маємо все необхідне, включно з холодильником, навіть м’які меблі. В кабінеті є ще бухло полковника, але ми себе поводимо пристойно. Годують непогано, хоча й часто дещо одноманітно. Задовбав салат із капусти, який щодня — на сніданок, обід, вечерю, і це триває безкінечно. Додому навідуюся два-три дні на тиждень. Немає жодної солдафонщини. Тільки інтелектуальний креатив. Пишу й далі тексти. 

З понеділка буду отримувати військовий одяг. 

Радісний і бентежний день.

7 червня

Перед колективом своєї військової частини (в актовій залі була переважно молодь — офіцери, близько 80 чоловік) прочитав публічну лекцію «Русскій мір» — від гуманітарної ідеї до злочинів проти людяності». Вийшло дещо сумбурно і не так струнко, як планував, бо я навмисне скорочував матеріал і трохи втратив логіку викладу. А втім, спілкування з військовими сподобалося, особливо різні запитання, що буде далі, що буде з Росією та путінським режимом, що буде з окупованими територіями. Важкі питання. Навряд чи прогнози будуть релевантні. 

Все повторюється. Окупанти на нові захоплені землі несуть із собою все те, що раніше, у 2014 році, принесли на Донбас: переслідування, терор, тортури, концтабори. Таміла Ташева, представниця президента України в АР Крим, сьогодні сказала, що на окупованій території Херсонської області російські загарбники тримають у катівнях близько 600 людей, а також багатьох вивозять в анексований Крим. 300 людей перебувають у підвалах Херсонської обласної державної адміністрації та в слідчому ізоляторі, а решта — у професійно-технічному училищі № 17 міста Генічеськ та в інших населених пунктах. Викрадених людей тримають у жахливих умовах і піддають тортурам. Серед в’язнів є активісти, журналісти, військовополонені. Повторюється все те саме, що було на Донбасі в 2014 році — у Донецьку, Луганську та інших містах, де катували людей. Із часом ми дізнаємося ще про дуже багато моторошних історій про методи рашизму. 

Найгірше те, що багатьом із катів усе це зійде з рук, бо єдиним юридичним аргументом проти катів може стати лише воєнна перемога над усім режимом Путіна, тобто над Російською Федерацією. Цю думку треба розуміти дуже чітко, і про це майже ніхто не говорить: відповідальність росіян можлива лише за умови перемоги України. Точніше, ця подія має шанс стати початком довгої дороги, коли буде можливо притягнути бодай когось із катів до кримінальної відповідальності. 

Але тут виникає дуже багато запитань. Чи переможемо ми у цій війні? Як можна буде притягнути до відповідальності катів і вбивць в разі нашої перемоги? Чи піде на співпрацю з міжнародним правосуддям постпутінська влада? Чи видадуть Україні воєнних злочинців, адже російське чинне законодавство цьому ніяк не сприяє (вони можуть не видавати злочинців, якщо злочини скоєні не проти їхньої країни)? Чи готова українська феміда до таких викликів? Усі ці сценарії розвитку подій я вважаю малоймовірними, і саме це викликає дуже великий песимізм.