Уривок з книжки Олександра Зінченка «Як українці зруйнували імперію зла»

Що відбувалося за лаштунками Серпневого путчу, який зробив розпад СРСР швидким і незворотним? Як сталося, що із чотирьох сценаріїв розвитку подій, описаних у прогнозі ЦРУ, українці обрали найрадикальніший — «Розпад»? Олександр Зінченко поденно відтворив події 1991 року, на основі ще донедавна секретних архівних документів ЦРУ і КГБ, спогадів учасників і свідків подій: політиків, істориків, письменників. 

«Ті, хто пам’ятають, — виграють, хто не пам’ятає — програє. Потрібно навчитись робити висновки з історії», — переконаний він.  

Ідея книжки виникла під час роботи над документальним проєктом «Колапс. Як українці зруйнували імперію зла», оскільки весь обсяг зібраного матеріалу неможливо вмістити у фільм. Документальний серіал здобув премію Івана Франка в галузі інформаційної діяльності «За найкращий твір в телевізійній сфері» й був номінований на Національну премію України імені Тараса Шевченка. 

***

Переді мною лежали стоси розсекречених документів ЦРУ та КГБ, спогади і щоденники учасників подій, газетні вирізки, касети з інтерв’ю та відеохронікою. Суспільне мовлення готувало великий документальний цикл про колапс СРСР. 

Це був унікальний момент: усі, хто за минулі 30 років хотіли висловитися, висловилися. Можна було порівняти свідчення кожного з ключових учасників подій, звірити їхні слова з документами, які раніше не були доступні загалу. Одне свідчення доповнювало інше, а секретні документи КГБ доповнювали супертаємні рапорти ЦРУ. 

Зіставлення розсекречених файлів викликало багато запитань. Чи раптом КГБ не перехопив деякі з документів ЦРУ? Або навпаки: може, ЦРУ навмисно їх злило своїм радянським колегам? 

Один із таких документів, який лежав переді мною, з’явився 27 липня 1991 року. Він був загрифований: «Секретно. Особисто». Це — доповідна КГБ голові Верховної Ради УРСР Леонідові Кравчуку: 

«…при цьому іноземці спираються на розроблений у США прогноз, згідно з яким допускається можливість розпаду СРСР. 

Припускають, що спочатку відділяться Литва, Латвія, Естонія, Грузія, потім — Вірменія і Молдова, а згодом — і Україна. 

Включення в цей перелік України основано на тому, що нібито дедалі більше мешканців республіки приходять до ідеї її незалежності, а Верховна Рада УРСР послідовно ухвалює закони, що закладають правову основу повністю суверенної держави». 

Я читав цю доповідну і не міг побороти відчуття, що десь уже це бачив: ніби автор документа КГБ заглядав через плече своєму американському колезі, який рівно за місяць до того писав рапорт «Наслідки альтернатив майбутнього СРСР». 

Натомість кремлівські «твердокам’яні ортодокси» вірили, що США мають план розвалу СРСР. 

Переді мною лежала роздруківка інтерв’ю, в якому генерал Валентин Варенников — один із найпомітних героїв цієї історії — був переконаний у тому, що «План Аллена Даллеса» був цілком реальним. 

«“Ми завжди думали про те, що треба підірвати Радянський Союз ізсередини”… Це політика Аллена Даллеса. Це стратегія. Давня стратегія…» — старий генерал звинувачував у реалізації міфічного плану директора ЦРУ Роберта Ґейтса, приписуючи йому слова, які той навряд чи міг сказати. 

Згодом голова КГБ СРСР Володимир Крючков стверджував: «Для органів держбезпеки… стало очевидним у 1988-89 роках, що криза набуває таких рис і такого характеру, що ставить під загрозу існування нашої Радянської держави». 

У тій розмові в лютому 1996 року колишній головний чекіст хвалився, що КГБ передбачив імовірність розпаду СРСР «раніше за Кіссінджера і Бжезінського»: «Вони у 1988-89 роках не ставили під сумнів існування Радянського Союзу… А ми, органи безпеки, вже бачили таку проблему». 

Твердження Варенникова і Крючкова дещо суперечили одне одному. Адже перший вважав, що американці мали план розвалу СРСР ще від часів завершення Другої світової, а другий — що КГБ усвідомив імовірність колапсу СРСР раніше, ніж ЦРУ. Тобто це сталося відносно нещодавно і відображало не так наміри Заходу розвалити СРСР, як фатальну ситуацію в самому Радянському Союзі. 

Так чи інакше, ключові організатори ГКЧП потім багато разів наголошували: їхнім основним мотивом була спроба зупинити розпад Союзу. Вони теж прогнозували колапс СРСР. І хотіли його врятувати. 

Суперечливі твердження учасників подій, хаос думок, безлад припущень і фактів — в історичному смітті тонула велична картина занепаду імперії зла. 

З фактів, розкиданих серед колись таємних файлів КГБ та ЦРУ, старих інтерв’ю, спогадів і газетних вирізок, треба було зібрати пазл: чому, як і хто спричинив колапс СРСР? Кожен фрагмент цієї мозаїки потрібно було знайти, а також зрозуміти його правильне місце в цій картині епічного масштабу. Бо кожний факт і кожний документ могли звучати дуже по-різному поряд з іншими. 

Якщо на Луб’янці дійсно перехопили якісь із американських рапортів про імовірність розпаду СРСР, вони це сприйняли як прогноз американців чи як їхній план дій? З позиції охопленого параноєю старого чекіста будь-які міркування щодо імовірних сценаріїв розвитку ситуації в СРСР дійсно могли сприйматися як перелік пропозицій для плану дій. Отже, скидалися на доказ існування в керівництва Сполучених Штатів плану розвалу Радянського Союзу. 

Що більше фрагментів пазлу вдавалося зібрати, то більше питань виникало. 

Чи ЦРУ насправді могло спровокувати шефа КГБ Володимира Крючкова до заколоту ГКЧП? Чи США дійсно мали план розвалу СРСР, як це вважав генерал Варенников? Коли саме КГБ передбачив можливість розпаду Союзу і чи готувався до цього? Чи взагалі було можливо передбачити колапс СРСР? Хто зруйнував Союз: Кравчук, Єльцин та Шушкевич? Горбачов? Чи все-таки «зловредні американці»? Чи головним було питання не «хто», а «чому»? 

Що сталося насправді? Які факти випали з фокусу суспільної уваги? Що ми пропустили? Чому колосальна імперія, яка проіснувала майже три чверті століття, раптом захиталась і впала? 

На одне з цих запитань я отримав дещо несподівану відповідь від безпосереднього учасника тих подій — першого керівника незалежної Білорусі Станіслава Шушкевича. 

Так вийшло, що на одних урочистостях у Варшавському університеті ми з паном Шушкевичем сиділи один навпроти одного. Це був дуже теплий і приємний захід. Поляки — великі майстри в мистецтві організації таких подій. Проте інколи урочистості тривають дещо довше, ніж заплановано. Так сталося і цього разу: ми з паном Шушкевичем дивилися в очі один одному приблизно три з половиною години. І я дуже добре розумів, що моя «оскарівська промова», якою все мало б завершуватися, повинна бути максимально лаконічною. Це було написано на кожному другому обличчі поважних гостей: довгу промову дехто міг уже і не витримати. 

Тож я ґречно подякував організаторам і зауважив, що було б неправильно не скористатися шансом сказати добрі слова ще й присутньому тут Станіславу Шушкевичу. Я перейшов із польської на російську: «Спасибо, что развалили СССР!» 

Зала відреагувала несподіваним ентузіазмом, а по завершенні до мене підійшов Шушкевич: «Я вам дуже дякую за таку оцінку моєї скромної персони, але СРСР розвалили… українці і Кравчук!» 

Якщо далі витримувати цю іронічну інтонацію першого керівника незалежної Білорусі, коротка відповідь на запитання, хто зруйнував СРСР, звучатиме так: українці, але зробили це випадково. І цього не змогли передбачити рапорти ані ЦРУ, ані КГБ.