Уривок книги Абрагама Якубовича «Найщасливіша людина на землі. Мемуари чоловіка, що пережив Голокост»

У своїй книзі «Найщасливіша людина на землі. Мемуари чоловіка, що пережив Голокост» (видавництво бестселерів Vivat) він ділиться своїм важким досвідом та на власному прикладі доводить, що ніколи не можна втрачати надію в краще майбутнє.

Розділ пʼятий

Обіймай свою маму.

Тоді я ще не знав про Аушвіц. Як я міг знати? Як хтось із нас міг узагалі подумати, що таке можливо? Однак я вже досить добре знав, хто такі нацисти, і зрозумів, що не хочу повертатися в жоден з їхніх концтаборів. Стоячи на відносно безпечній території Франції, на французькому пероні, з французами-вартовими і французами-інженерами, я заповзявся втекти.

З інструктажів я знав, що на будь-якому вокзалі у Франції інженер має при собі невеликий набір інструментів, де є викрутка і розвідний ключ. І коли щось привернуло увагу вартових, я поцупив один такий набір і сховав його під курткою. Підійшов до машиніста і спитав його по-французьки, за скільки годин потяг прибуде до Німеччини. За дев’ять годин. Я мав дев’ять годин, щоб вибратися, бо після цього надії на свободу не залишалося.

Щойно потяг рушив, я взявся до роботи. Розкрутив усі болти в підлозі, але не міг знати, що дошки були зчеплені одна з одною. Кожна дошка мала шпунт і жолобок, шпунт однієї дошки тримався в жолобку другої, тому, навіть коли всі болти витягнуто, дошки не зрушити з місця. Однак я мав хорошу викрутку і став колупати нею дошку, щоб послабити з’єднання. Майже дев’ять годин зосередженої роботи — і дві дошки тримаються слабше. На той час ми були, може, за десять кілометрів од кордону, що пролягав через Страсбург. Часу не лишалося.

Дев’ятеро з нас, худющі, відчайдушно просочилися через дірку в підлозі та втекли. Повзли, як павуки, чіпляючись за днище вагона. Я щосили тримався пальцями за вагон, поки не зрозумів із руху потяга і вогнів, які виднілися попереду, що ми під’їжджаємо до Страсбурга, де нас напевне схопили б. Тоді загорлав решті відпускати, і ми впали на шпали, намагаючись якомога більше розпластатися під вагонами. Поки потяг із ревінням мчав над нами, ми затуляли голови руками, розуміючи, що не прив’язані ланцюги внизу вагонів можуть зачепити нас і розколоти нам черепи, як горіхи.

Незабаром потяг пройшов і над головою я побачив ясне небо.

З міркувань безпеки ми вирішили розділитися й піти в різні напрямки. У темряві я дуже скоро загубив усіх з поля зору. З того часу нікого з них і не бачив. Я зорієнтувався і визначив, який напрямок виведе мене до Брюсселя — до нього було понад 400 кілометрів, — і вирушив у дорогу. Іти на вокзал і пробувати сісти на потяг було надто небезпечно — мене б напевне заарештували. Тож я вирішив просто стояти неподалік вокзалу і застрибнути в перший потяг, що прямуватиме до Брюсселя. Дорогою мусив зістрибувати з потяга щоразу, коли були зупинки на станціях: солдати обшукували вагони на кожній станції, тому я попався би. Отак перескакуючи з потяга на потяг серед глупої ночі, десь за тиждень я повернувся до Брюсселя.

Одразу ж попрямував до квартири, де жили батьки, подзвонив, але чоловікові, що тепер там жив, нічого не було про них відомо. Тоді я вийшов на зв’язок із другом родини, де Гертом. Сподівався, що він розповість мені, де перебувають батько й мати. Вони з батьком дружили віддавна. Коли я був малий, де Герт часто провідував нас у Ляйпцигу. Щороку на Різдво ми обмінювалися листівками. Де Герт працював комісаром поліції в Бельгії, тому, з огляду на його зв’язки у правоохоронних органах та зважаючи на батькову довіру до нього, ми розраховували на де Герта в разі форс-мажору. Батько домовився з ним, що коли хтось із нашої сім’ї розминеться з рештою, то де Герт дізнається наше точне місцеперебування.

Я пам’ятав, у якій поліційній дільниці працює де Герт, тому знав, де його знайти. Ми зустрілися у відділку, та він повів мене до кафе, де можна було поговорити віч-на-віч. Я дізнався, що батьки виїхали з тієї затишної квартири і переховуються неподалік Брюсселя. З ними і моя сестра Генні, жива-здорова і в безпеці. Чи принаймні в безпеці до такої міри, до якої можна бути в безпеці у країні, яку окупували німці. Але куди ще мої рідні могли податися в той час? Нацисти були всюди.

Де Герт дав мені їхню адресу, і наша сім’я знову об’єдналася. Батьки знайшли прихисток на горищі пана Тогера, старенького, майже сторічного джентльмена, що здавав кімнати в оренду. Приязний чоловік, католик, він не мав жодного уявлення, що діється у світі. Оскільки був старий і нечасто виходив у люди, то не знав, що пускати євреїв під свій дах протизаконно. Думаю, він не знав і того, хто такі взагалі євреї.

Отже, притулок ми знайшли, але батьки почувалися не дуже добре. Рік тому батька побили бельгійські жандарми, і наслідки цього були гірші, ніж він удавав. До кінця днів йому було важко ходити, а крім того, не полишали проблеми зі шлунком.

На горищі були дві маленькі кімнати. Хоч ми й поміщалися, але це був зовсім не той спосіб життя, який ми вели раніше. Ми не мали власного туалету, тож мусили спускатися на нижній поверх посеред ночі, коли інші орендарі вже спали. Проте батько зробив усе можливе, щоб нам було по-домашньому затишно. Навіть за тих обставин він знайшов чудові меблі і розфарбував їх у яскраві, веселі кольори.

Протягом двох місяців дві мої тітки, материні сестри, жили з нами. Якийсь час усе було добре, але якось вони повернулися в наше колишнє помешкання у Брюсселі перевірити пошту. Там на них чекало гестапо. Більше ми їх ніколи не побачили. Тіток заарештували і повантажили на дванадцятий конвойний потяг, місцем призначення якого був Аушвіц. А втім, до табору вони не дожили. Коли їхній потяг завернув у тунель, пустили газ, і всі чоловіки, жінки і діти, що були у вагонах, задихнулися. Ніхто не знає, що сталося з ними далі, — записів і свідків не залишилось. Де поховані мої тітки чи де розвіяно їхній прах, ми, вірогідно, ніколи не дізнаємося. Мені досі боляче від цього, хоч минуло стільки років.

Виходити на вулицю було вкрай небезпечно. Ми мусили остерігатися, щоб хтось не доніс на нас. Я старався не виходити вдень — мав темне волосся, і через це чиєсь недобре око могло запідозрити, що я єврей. Добре, хоч моя сестра була дуже вродлива, мала тонкі риси обличчя і світле волосся. На вигляд вона скидалася на німкеню, тому могла ненадовго виходити вдень, щоб спробувати купити їжі. Проте все одно було непросто. Ми не мали грошей і, що гірше, талонів на їжу.

Під час війни бракувало всього. Купити їжу без талонів було неможливо, а дістати талони без бельгійського громадянства теж було неможливо. Я розпачливо оббивав пороги десятків заводів у пошуках роботи, але без документів ніхто не хотів давати мені шанс. Нарешті мене взяв на роботу чоловік, що мав голландське прізвище Тененбаум. Я мав слідкувати за роботою приладів на його заводі, а також ремонтувати їх уночі, коли нікого не було. Платити мені Тененбаум пообіцяв цигарками. Працювати треба було цілковито таємно, під покровом ночі. Діяла комендантська година — за перебування на вулиці без документів після настання темряви розстрілювали на місці. Я ходив на завод поночі, намагаючись уникати патрулів. На заводі був маленький потаємний закапелок, який я певним способом відчиняв. Щовечора Тененбаум залишав мені записку, який прилад треба відремонтувати. Іноді я працював усю ніч, біжучи наввипередки з годинником, щоб встигнути до світанку. Оскільки діяла комендантська година, на заводі не можна було вмикати світло, тож я закривав усі вікна чорним папером, щоб не було видно, що всередині хтось є. Виконавши все, ішов додому, несучи в наплічнику заробіток — десять пачок цигарок.

Але навіщо мені ті цигарки? Нам потрібна була їжа! Я заходив до сотень крамниць і підприємств у пошуках когось, хто купив би цигарки. Мені пощастило зустріти добру жінку, пані Вікторію Корнан, власницю ресторану, що погодилась продавати мої цигарки й купувати продукти. Щоночі, повертаючись назад, я залишав цигарки в будці її собаки. Потім вона продавала їх на чорному ринку, і наступного дня дорогою назад я знаходив у будці харчі: картоплю, хліб, масло, сир. М’яса, утім, не бувало. Ми з рідними цілий рік не їли м’яса. Ніхто не міг його знайти, навіть пані Корнан, що мала достатньо талонів. Проте їжі нам вистачало. Завдяки цьому ми з рідними місяцями були живі-здорові.

Якось, повертаючись додому вночі, я почув, що наближається машина, і мусив сховатися під дверима якогось будинку. І встиг саме вчасно. Але коли зрозумів, що там я не один, було вже запізно. Там спав велетенський сенбернар (не знаю, як я його не помітив, адже він був здоровенний, голова — наче в коня). Він дуже боляче вкусив мене, відірвавши прездоровий шмат од моїх сідниць. Той собака міг завиграшки перегризти мені горло, але, на щастя, задовільнився укусом і вибіг на вулицю. Я докульгав додому, не сказавши батькам, що трапилось, бо лише дарма розхвилював би їх. Удень виходити з дому було ризиковано, але мені треба було дістати ліки. Вранці я знайшов аптекаря, що дав мені шприц і протисудомний препарат, тож я зробив собі укол. Уночі, як зазвичай, пішов на роботу і застав там шефа — той засидівся допізна. Я розповів йому, що трапилось, а він розреготався і сказав:

— Ліпше укол у зад, аніж куля в лоб!

Ми повсякчас мусили думати про безпеку. Вхід до однієї кімнати батько замаскував, неначе там була стіна, а за вікнами розклав дощечки, щоб було по чому бігти з даху на дах, як наскочить поліція. У сусідньому будинку переховувалася ще одна єврейська сім’я з трьома маленькими дітьми. Якось їхніх батьків забрали і малим нікуди було діватись, тож ми взяли їх до себе — двох хлопчаків дванадцяти і тринадцяти років та їхню десятирічну сестру. Вони залишились сиротами. Моя мама поставилася до них як до власних дітей. Її доброта була безмежна.

Невдовзі після цього сталася приємна несподіванка — Курт Гіршфельд був у Брюсселі! Він повернувся після втечі з французької тюрми. З того часу ми жили як брати. Мешкав він не з нами, але, тримаючись подалі від патрулів, під прикриттям темряви часто приходив на п’ятничну вечерю. Курт жив із двоюрідним братом та братовою дружиною-англійкою, тож вечорами, ще до початку моєї роботи, ми багато часу проводили разом. Майже нікого з рідних у нього тоді вже не залишилось — батьків убили в Берліні. Моя мати любила Курта і прийняла його як ще одного сина.

Тепер, лежачи вночі в ліжку, я часом занурююсь у спогади і думаю, що то була найкраща пора в моєму житті. Я дуже дорожив часом, коли ми жили разом, усією сім’єю на тому горищі. Було тісно й подекуди незручно, я працював до сьомого поту, аби тільки вижити, але ми були разом. Про таке життя я мріяв усі ті роки самотності, коли, переховуючись, жив під іменем Волтера Шляйфа і згодом у Бухенвальді. Чого ще бажати нажаханому самотньому юнакові? І на кілька чудових місяців ця мрія здійснилася. Так минуло одинадцять місяців. А потім Курт несподівано зник. Я підозрював найгірше — що на нього донесли і його арештували СС. Дуже непокоївся про Курта, але, як з’ясувалося, мені теж судилося жити в Бельгії недовго.