Книга «Агент з ведмедиком. Шпигунські ігри Віктора Петрова (Домонтовича)» — це документальний нонфікшн від українського історика та журналіста Едуарда Андрющенка. Автор провадить глибоке архівне розслідування, поміщаючи в його центр Віктора Петрова — письменника, науковця й секретного співробітника радянських спецслужб «Іванова».
Андрющенко оголює правду про життя та діяльність однієї з найзагадковіших фігур України XX століття, не засуджуючи та не виправдовуючи його, намосість розповідаючи захоплюючу історію агента «Іванова», науковця Віктора Петрова й письменника В. Домонтовича. Публікуємо уривок з книги.
РОЗДІЛ 6. ТРИПІЛЬСЬКА ЕКСПЕДИЦІЯ — КИЇВ — ЛЬВІВ, 1939—1941
Пив вино.
Віктор Петров про мету поїздки до Львова.
У цьому розділі багато археології, тому почати хотів би ось із чого. Періодично, особливо в середині серпня, частина українських археологів повертається до однієї старої дискусії. Офіційний День археолога в нас припадає на 15 серпня. І частина спільноти вважає, що дату треба змінити, адже зараз це одна зі «скрєп», як поєднують нас із Росією (у світі День археолога відзначають у жовтні). До того ж традиція нібито пішла від дня народження радянської археологині Тетяни Пассек. І, попри її чималий внесок у дослідження Трипільської культури, місце москвички Пассек в українській археології не таке значуще, щоб пов’язувати з нею професійне свято.
*
Якось влітку 1950-го року Тетяна Пассек, яка, зокрема, була вченою секретаркою Інституту історії матеріальної культури Академії наук СРСР (а віднедавна, між іншим, ще й сталінською лауреаткою), сиділа в кабінеті. Окрім неї та чергового на місці не було нікого — усі роз’їхалися по експедиціях.
«Несподіваний рип дверей змусив Тетяну Сергіївну відірватися від паперів. Далі, за її словами, вона відреагувала на відвідувача єдиним можливим для слабкої жінки способом — блискавично сховалась між тумбами масивного письмового столу». Вона одразу впізнала Віктора Петрова, якого не бачила років десять. І про якого востаннє чула як про німецького посіпаку.
У напівтемряві жінці здалося, що колишній колега тримає в руці пістолет. Насправді то були папери, які, піднявшись із-під столу, Пассек мала підписати. Вона дізналася, що Петров тепер працюватиме в них, а також про його попередню «партизанську» та «торгову» діяльність. За однією з версій, Пассек ще вийшла в сусідній кабінет та зателефонувала «куди треба». І почула, що все під контролем: там про Петрова знають і його треба взяти на роботу.
*
«Дорогому Віктору Платоновичу Петрову на пам’ять про коломийщенські дні. Від автора. 13.IV.1939 р. Київ». Такий дарчий напис можна прочитати на примірнику наукової статті Пассек «Трипільські моделі жител», яка зберігається в книгозбірні Національного музею історії України.
Тоді, наприкінці 1930-х, вони разом працювали в урочищі Коломийщина біля села Халеп’я (це Обухівський район Київської області). Розкопки поселення, яке отримало умовну назву Коломийщина І, стали проривом у вивченні Трипільської культури. «Вперше в історії археологічних досліджень трипільське поселення було систематично, на великій площі розкопане майже повністю, за методикою, якою користуються і сьогодні», — пише український археолог Михайло Відейко.
Копав у Коломийщині й Петро Курінний, та зараз мова не про нього.
Судячи з підпису, між Пассек та Петровим тоді були теплі взаємини.
Жінка, сама того не підозрюючи, була джерелом інформації для агента «Іванова». Принаймні про один такий випадок ми знаємо з документів.
5 серпня 1939 року перший заступник наркома внутрішніх справ УРСР Амаяк Кобулов відправив доповідну записку своєму брату Богдану Кобулову, заступнику начальника Головного управління держбезпеки всесоюзного Наркомату внутрішніх справ.
Старший брат Богдан — один із найближчих соратників Лаврентія Берії. З приходом останнього на посаду наркома був пов’язаний кар’єрний злет обох. Амаяк фактично виконував обов’язки головного чекіста України — посада наркома майже рік у 1938—1939-х лишалася вакантною.
Примітна деталь спільного портрету обох братів — їхня особиста участь у побитті арештованих. Судячи зі спогадів, це приносило їм задоволення. Богдан, маючи величезну вагу, ще й стрибав на своїх жертвах.
Записка була присвячена Мечиславу Бурському — доктору сільськогосподарських наук, відомому досліднику історії землеробства. Бурський жив і працював у Москві, але того літа вирушив у відрядження в Україну. Судячи із записки, московські чекісти стежили за Бурським, і старший Кобулов попросив молодшого, щоб в Україні за вченим теж приглядали.
«У процесі підбору агентури для опрацювання Бурського М. І. та його зв’язків у Києві, ми зупинилися на кандидатурі перевіреного, кваліфікованого агента 2-го Відділу УДБ “Іванова” — старшого наукового співробітника археологічного інституту Академії наук УРСР, який працює по лінії української націоналістичної контрреволюції».
Тобто “Іванов” у 1939-му вже «перевірений, кваліфікований» агент, який спеціалізувався на українських націоналістах.
Додам, що Петрову тоді було 44 роки. Він уже зо п’ять – шість років працював в українському Інституті археології / історії матеріальної культури, а нещодавно ще й очолив сектор дофеодальної та феодальної археології.
«Направляючи агента “Іванова” на Бурського (без конкретних завдань, з урахуванням усієї складності задачі, що стоїть перед нами), ми виходили з того, що характер роботи, яку виконуватиме Бурський (археологічна лінія), і майбутнє його наукове відрядження в село Трипілля на розкопки, де “Іванов” працює в археологічній експедиції від Академії наук УРСР, зблизить їх і дасть можливість останньому успішно розробити Бурського».
Тут неточність: розкопки були не в селі Трипілля, а поруч, у тій самій Коломийщині. Попереднього року завершили розкопувати поселення, яке умовно назвали Коломийщина І, а тепер, у 1939-му, досліджували Коломийщину ІІ.
Ми зараз, почувши слова «Трипілля», «Трипільська», одразу уявляємо культуру мідної доби, протоміста, характерний посуд та статуетки. У радянські ж часи назва села асоціювалася насамперед із Трипільським походом, або, як тоді казали, Трипільською трагедією.
Улітку 1919 року більшовики відправили з Києва загони (до яких, зокрема, долучилася сотня комсомольців), щоб відбити цю місцевість у повстанців отамана Зеленого (Данила Терпила). Спочатку «червоні» взяли Трипілля, але повстанці оточили їх, притисли до Дніпра та перебили. Контроль над селом вони тримали наступні три тижні, поки більшовики не підтягнули більш серйозні сили.
Загибель комсомольців від рук «бандитів-націоналістів» була відображена не лише в пам’ятниках, а й в українському фільмі 1926 року «Трипільська трагедія». А ще Петров у 1942 році написав оповідання з такою ж назвою. Це історія несправедливо засудженого мешканця села. Дія відбувається, судячи з усього, у 1930-х (або наприкінці 1920-х), але вбивство комсомольців 1919-го побіжно згадується.
«Давно вже не лишилось жадного з тих, які гуляли в Зеленого, а все ще беруть і беруть людей і з Трипілля, і з Халеп’я, і з Жуківців, і з Верем’я, і з Стайок, з усіх і ближчих і дальших сел. — Бандитський район! — кажуть у районі в Обухові».
Імовірно, до написання твору Петрова підштовхнуло щось із того, що він бачив та чув у Трипіллі та Халеп’ї під час експедицій.
«Трипільську трагедію» вперше опублікували в тритомній збірці прози Домонтовича під редакцією Юрія Шевельова, яка вийшла в 1988-му в Нью-Йорку.
Придбати книгу на сайті видавництва
Уривок опубліковано у межах партнерства «Вокс Україна» з видавництвом «Vivat» у напрямку популяризації читання книг українських видавництв.
Застереження
Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
