Україна: У Пошуках Лідера

Загалом в Україні багато реформ і реформаторів, а ось із лідерством поки що не склалося. Можливо, саме тому темпи реформ викликають невдоволення населення і дипломатичну стурбованість Заходу. Суспільство та політикум мають бути готові прийняти лідерство конкретної людини й забезпечити їй належну підтримку. Лідер же повинен бути готовий спертися на підтримку активного громадянського суспільства і водночас мати можливість сказати «ні».

Якщо попросити пересічного соціально-активного українця продовжити логічний рядок «реформи-Сінгапур-лідер…», «реформи-Грузія-лідер…» чи ще декілька країн, він/вона без зайвих зусиль зможе назвати прізвище. Якщо ж запитати про аналогічний рядок в Україні – чи зможе він/вона це зробити? Побоююся, що це буде дуже складно…

У цій колонці йдеться саме про реформи в цілому, а не певні напрями. Але, як правильно зазначив Іван Міклош на виступі в KSE, реформи тоді дають найбільший результат, коли вони комплексні та системні.

Андерс Аслунд та Симеон Дяков у книжці «Велике переродження» підкреслюють важливість лідерства на ранніх етапах пострадянського переходу: «Фігура лідера має найбільше значення на ранньому етапі переходу, тобто до того, як інституції почнуть визначати поведінку лідерів». На думку автора статті, ми нині в середині початку переходу – на Майдані ми зробили вибір на користь європейського майбутнього, але до інституційності ще зовсім далеко. Це доводиться тим, що успіх конкретної реформи в Україні залежить від лідерських рис керівника у певній сфері.

Чи можна спробувати назвати лідером реформ в Україні Президента? На думку автора, ініціатором – так, оскільки за його підписом побачила світ дорожня карта реформ – Стратегія «Україна – 2020», але лідером – ні. Й чи повинен узагалі Президент це робити?

Чи став прем’єр-міністр лідером реформ? Чи можна взагалі говорити про реалізацію реформ в Україні? Чи обов’язково прем’єрові бути лідером реформ? На думку автора, зовсім не обов’язково. Як показує аналіз, лідери-реформатори можуть обіймати різноманітні державні посади (див. таблицю 1).

В Україні є Національна рада реформ, є її виконком, є окремо проектний офіс. Але Національна рада реформ – це поки що тільки майданчик для ескалації проблем або детального розбору певної реформи. Тут немає лідерства як такого. Завдання проектного офісу – це насамперед моніторинг та інформування донорів про реалізацію реформ в Україні, також це платформа для забезпечення горизонтальних зв’язків і певної координації, але він фінансується ЄБРР та іншими донорами і не перебуває у вертикалі будь-якої влади, тому про лідерство поки що говорити не доводиться.

В Україні є Координаційний центр із забезпечення взаємодії Президента з Кабінетом Міністрів України (був створений Указом № 954 від 12.24.14, Положення про нього затверджено Указом №595 від 10.19.15). Незважаючи на те, що назва нагадує сценку з «Простоквашино», де Матроскіну і Шарику для спілкування потрібен був Листоноша Пєчкін, сама по собі ідея інтенсифікації взаємодії органів влади між собою цілком здорова.

Загалом в Україні багато реформ і реформаторів, а ось із лідерством поки що не склалося. Можливо, саме тому темпи реформ викликають невдоволення населення і дипломатичну стурбованість Заходу.

Але що таке лідерство, і звідки беруться лідери, чи можливі лідери в Україні? Описуючи це у власному, а не академічному розумінні, лідерство саме по собі – це впливовість, іноді не має нічого спільного з популярністю, обумовлена вродженими й набутими навичками просуватися вперед і вести за собою людей.

Політичне ж лідерство в реформах – це плід особистого лідерства, економічної потреби та політичної домовленості.

Водночас лідер-реформатор – це кризовий менеджер і девелопер, який не має політичних амбіцій і готовий нести відповідальність за те, що робить. Особливо в Україні, де виборча кампанія починається наступного дня після оголошення підсумків попередніх. Як казав Джеймс Кларк, «політик думає про наступні вибори, державний муж – про наступне покоління».

На жаль, лідера неможливо замовити через Amazon. Його неможливо привезти з Півдня чи Заходу. Суспільство та політикум мають бути готові прийняти лідерство конкретної людини та забезпечити їй належну підтримку. Лідер же повинен бути готовим спертися на підтримку активного громадянського суспільства і разом з тим мати можливість сказати «ні». Умовою появи лідера є готовність пожертвувати частиною свого бачення реформ для забезпечення загального результату.

На думку автора, такої «пожертви» в Україні наразі дуже мало. Коаліція замість політичної відповідальності стає інструментом шантажу. Висунуті пропозиції останнім часом дедалі більше нагадують популізм. Приміром, депутатський і громадський проект податкової реформи насамперед передбачав зниження ставок, до подачі в Парламент він уже має якісь компенсатори та пропозиції щодо зниження витрат, одна проблема – немає одного доповнення – заяви про складання депутатських повноважень і публічної заяви про готовність перейти в уряд і Мінфін для реалізації цієї самої податкової реформи.

Що допоможе Україні знайти лідера? Україна зазвичай не шукає легких шляхів – і їй у вирішенні проблем допомагає або довгий час, або збіг обставин. У сценарії довгого часу – це поява нових політичних партій та їхніх представників, що неможливо без зростання залучення населення в політику та усвідомлення відповідальності за свій вибір.

Збіг обставин – коли градус напруження пристрастей сам приведе до появи лідера. Два роки тому лідером на якийсь час став Мустафа Найєм – за збігом обставин зібрав спочатку тисячі, а потім мільйон. Потім же сам Майдан лютневими ночами скандував: «Лі-де-ра»…

Будемо сприймати з позитивом такі дві можливості й уважно дивитися навколо в пошуках лідера.