Ядерні погрози Росії і безпека країн Балтії | VoxUkraine

Ядерні погрози Росії і безпека країн Балтії

Photo: scanrail/depositphotos
10 Лютого 2017
FacebookTwitterTelegram
5327

У цій статті автор аналізує демонстративні вихваляння Кремля ядерною зброєю. Що це: всього лишень спроба посіяти паніку, або ж до цих погроз варто поставитися серйозно? Автор підкреслює, що з 1999 року тактична ядерна зброя відіграє у військовій стратегії Росії чітко визначену роль так званої зброї для «деескалації». Така стратегія підвищує ймовірність загрози її використання під час конфлікту. Симуляції тактичних ядерних атак проводилися в рамках навчань «Захід». Незважаючи на запевнення російських експертів, таких як Дмитро Тренін, в тому, що країни Балтії в безпеці, автор цієї статті стверджує, що агресією Росії, спрямованою на Балтійські країни, яка в кінцевому рахунку спирається на ядерний шантаж, не можна нехтувати і що НАТО має зміцнити свою оборону.

Після анексії Криму Росією і початку «гібридної війни» в Україні розмови про нову холодну війну стали загальною темою. Напруженість в міжнародних відносинах, пов’язана з новим протистоянням між Сходом і Заходом, викликає в пам’яті – або навіть нагадує – пізні роки правління Брежнєва, коли Радянський Союз ввів війська до Афганістану і дислокував свої ПГРК «Піонер» так, щоб з них можна було поцілити в будь-яку точку в Західній Європі. Однак нинішня ситуація відрізняється від минулої холодної війни деякими важливими аспектами. У той час гонка ядерних озброєнь рідко супроводжувалася словесними погрозами. Сіяти паніку на словах не вважали за потрібне: нарощування ядерного потенціалу повинно було говорити саме за себе. Сьогодні ж все інакше. Знову і знову керівництво Росії нагадує Заходу, що здатне знищити його великі міста і промислові центри. Ще у 2007 році генерал Олександр Владіміров говорив про неминучість війни між Росією і США в найближчі 10-15 років [1] . Через чотири роки, в 2011-му, генерал Микола Макаров, тодішній начальник Генштабу Збройних сил РФ, заявив, що «не виключає, що локальні і регіональні збройні конфлікти можуть перерости у великомасштабну війну, в тому числі із застосуванням ядерної зброї» [2]. Те, що ще у 2011 році подавалося як можливість, в березні 2014-го, під час окупації і анексії Криму, перетворилося на відверті погрози. Кремль застерігав, що відповіддю на будь-яку спробу військового втручання з боку західних сил буде ядерна атака [3] . Шістнадцятого березня 2014 року, в день проведення «референдуму» про анексію Криму, Дмитро Кисельов – відомий телеведучий, який користується підтримкою Кремля – стверджував, що «Росія – єдина країна в світі, яка здатна перетворити США у радіоактивний попіл» [4] . Навряд чи можна було висловити думку ще більш прямолінійно. Через кілька місяців 14 серпня 2014 року, Путін заявив перед зборами членів фракцій Держдуми в Ялті, що планує незабаром «порадувати» Захід новими розробками в сфері наступальних ядерних озброєнь, про які «ми поки ще не говоримо» [5] . Через два тижні на форумі молодіжного руху «Наші» Путін нагадав всьому світу, що «Росія є однією з найбільших ядерних держав. Це не просто слова, це реальність»[6] . У березні 2016 року Ігор Іванов, який був Міністром закордонних справ Росії з 1998 по 2004 рік, повторив ту ж мантру, застерігаючи, що «ризик конфронтації з використанням ядерної зброї в Європі вищий, ніж у 1980-і роки» [7] .

Ці спроби Росії спровокувати психоз навколо ядерної війни, здавалося, вже починали досягати успіху: в той же день, коли Іванов зробив згадане зауваження, британський таблоїд Express опублікував статтю під назвою «ЯДЕРНА ВІЙНА в Європі НЕМИНУЧА, оскільки відносини з Росією розвалюються» (англ. European NUCLEAR WAR IMMINENT as Russia relations break down, прописні літери використані в самій газеті. – Ред.) [8] . Стаття супроводжувалася фотографією Володимира Путіна на тлі ядерного вибуху. За два тижні до того німецький таблоїд Bild, розповідаючи про стратегічні ядерні маневри Росії в Арктиці, вже використав заголовок «Путін проводить репетицію ядерної війни» (Putin probt den Atomkrieg) [9] . Навесні 2016 року генерал Сер Річард Ширрефф, заступник Верховного головнокомандувача ОЗС НАТО в Європі з 2011 по 2014 рік, приєднався до хору вісників апокаліпсису, видавши книгу під назвою «2017: Війна з Росією – екстрене попередження від вищого військового командування» (2017: War With Russia: An Urgent Warning from Senior Military Command) [10] . Очевидно, що своїми погрозами і словесним брязкотом зброєю Кремль хоче створити атмосферу військового психозу – не тільки на Заході, але і в самій Росії [11] . Зараз вже не можна виключати, що Кремль розглядає можливість продуманого використання однієї або декількох одиниць тактичної ядерної зброї для просування своїх ревізіоністських цілей. The Economist застерігає: «Нова ядерна ера ґрунтується на більш хиткому фундаменті [ніж протистояння під час холодної війни]. Хоча зараз менше ядерних боєголовок, ніж на піку холодної війни … ймовірність того, що деякі з них приведуть у дію, зараз вища і продовжує зростати» [12] . До цього застереження слід поставитися серйозно.

Очевидно, що своїми погрозами і словесним брязкотом зброєю Кремль хоче створити атмосферу військового психозу – не тільки на Заході, але і в самій Росії. Зараз вже не можна виключати, що Кремль розглядає можливість продуманого використання однієї або декількох одиниць тактичної ядерної зброї для просування своїх ревізіоністських цілей.

Чому Росія погрожує ядерною зброєю?

На погрози Кремля можна реагувати у два способи: перший – применшувати їх значення, а другий – приймати їх за щиру правду. Прикладом реакції першого типу є коментарі президента США Барака Обами, який через дев’ять днів після «референдуму» в Криму і анексії півострова,  що слідувала за ним,  заявив, що Росія – це «регіональна сила, яка загрожує деяким своїм безпосереднім сусідам не через свою могутність, а через слабкість», і додав, що «за нашу безпеку слід більше перейматися в зв’язку з можливістю вибуху ядерної бомби на Манхеттені» [13] . Однак президент забуває, що «регіональна сила», яка здатна знищити США, повинна бути предметом окремої уваги з боку світової наддержави, особливо якщо ця «регіональна сила» проводить ревізіоністську, агресивну зовнішню політику по відношенню до сусідніх держав. Тому було б більш розсудливо ставитися до погроз з боку Росії серйозно і проаналізувати, наскільки ці погрози підкріплені військовою доктриною, спроможностями, плануванням, маневрами і навчаннями.

Перш за все варто усвідомити, що Росія не має наміру і не загрожує завдати стратегічний ядерний удар по США. Стратегія взаємного гарантованого знищення (mutual assured destruction, MAD), яка успадкована з часів холодної війни, все ще в силі. Ядерні держави (не тільки Росія і США) мають у своєму розпорядженні підводні човни, що дозволяють завдати удар  у відповідь навіть в разі найгіршого розвитку подій, за якого їх батьківщина буде зігнана зі світу першим же ударом ворога. Ми повинні зосередити свою увагу перш за все на нестратегічній, «тактичній» ядерній зброї. Ще до того як Володимир Путін став президентом, він зіграв ключову роль в новій політиці Росії, що надає в своїй військовій стратегії особливе значення цьому виду озброєнь [14] . У березні 1999 року Путін, в той час голова ФСБ, був призначений Єльциним на посаду секретаря Ради безпеки Російської Федерації. Двадцять дев’ятого квітня 1999 року він вперше взяв участь в засіданні Ради. За місяць до того почалася військова операція НАТО в Косово. Це високотехнологічне втручання за допомогою високоточних керованих ракет справило шоковий ефект в Кремлі. Керівництво Росії почало боятися, що, зіткнувшись з перевагою Заходу (і зокрема, США) в конвенціональних видах зброї, воно більше не зможе боронити свою територію від конвенціональної атаки. Закрите засідання Ради безпеки було скликано для обговорення нового стратегічного положення. Воно тривало лише півтори години і було настільки засекреченим, що навіть командувачі ВПС, ВМФ і ракетними військами стратегічного призначення (в чиєму розпорядженні знаходиться стратегічний арсенал Росії) не були на нього запрошені. Після засідання Путін заявив, що Рада прийняла три документа: один про дослідження в області ядерної зброї, другий про концепцію використання ядерної зброї, а третій документ, за словами Путіна, настільки секретний, що не можна розголошувати навіть його назву [15] . Ця заява призвела до всіляких спекуляцій. Експерт у сфері російської оборони Павло Фельгенгауер, який зазвичай добре поінформований, вважає, що Рада вирішила протиставити перевазі Заходу в високотехнологічному конвенціональному високоточному керованому озброєнні свої розробки нового покоління тактичної ядерної зброї. Він пише, що Рада прийняла рішення створити нову малопотужну ядерну боєголовку. Її потужність оцінюється в діапазоні від 25 до 100 тонн в тротиловому еквіваленті, що дорівнює за силою від 1/150 до 1/600 бомби, скинутої на Хіросіму, потужність якої становила приблизно 15 кілотонн [16] . За словами Фельгенгауера, кількість таких нових боєголовок може сягати 10 000. Очевидно, що цей новий акцент на малопотужній тактичній ядерній зброї, призначеній для використання на полі бою, посприяє применшенню важливості такої зброї і підвищить ймовірність її застосування на ранньому етапі конвенціонального конфлікту. [17] .

Роль тактичної ядерної зброї в стратегії Росії

Оцінка Фельгенгауера, схоже, знайшла своє підтвердження через два місяці, коли в червні 1999 року були організовані масштабні військові маневри під кодовою назвою «Захід», під час яких симулювався напад Заходу на Калінінградську область – невеликий російський анклав між Польщею і Литвою. В ході цієї симуляції анклав вдалося утримати тільки протягом трьох днів. Щоб уникнути поразки, російські війська дислокували тактичні ядерні боєголовки з метою «деескалації» конфлікту. (Насправді «деескалація» – це ескалація на оруеллівській новомові. В основі цього ходу лежить припущення, що якщо Росія прогрожуватиме використанням ядерної зброї – чи насправді скористається нею, – то ворог буде змушений призупинити бойові дії. Можливість того, що ворог в свою чергу сприятиме ескалації конфлікту, не була передбачена.) Серед ядерної зброї, використаної в симуляції під час навчань «Захід» в 1999 році, були по два важких бомбардувальника Ту-95 («Ведмідь») і Ту-160 («Блек-джек»), які запускали ядерні крилаті ракети повітряного базування в Польщу і США [18]. Навчання «Захід» були явною ознакою втілення нової стратегії. І якщо у когось ще залишалися сумніви, то вони розвіялися, коли 14 січня 2000 року було опубліковано нову Концепцію національної безпеки. Що відразу ж впадає в очі – так це відмінності від попередньої Концепції безпеки від 1997 року. У версії 1997-го використання ядерної зброї було обмежено випадками, коли присутня загроза «самому існуванню Російської Федерації як незалежної суверенної держави». У новій же версії Росія закріпила за собою право використовувати ядерну зброю «в разі потреби відбиття збройної агресії». У старій Концепції використання ядерної зброї допускалося виключно в крайньому випадку, коли на кону стоїть виживання країни, нова ж передбачає, що така зброя також може бути використана в локальних війнах на кордонах Росії.

У новій версії Концепції безпеки Росія закріпила за собою право використовувати ядерну зброю «в разі потреби відбиття збройної агресії». У старій Концепції використання ядерної зброї допускалося виключно в крайньому випадку, коли на кону стоїть виживання країни, нова ж передбачає, що така зброя також може бути використана в локальних війнах на кордонах Росії.

У вересні 2009 року, через рік після війни з Грузією, Росія організувала нові навчання під назвою «Захід-2009» за участю армій Російської Федерації і Білорусі. Офіційно в них було задіяно 12 600 військових (13 000 – ліміт, понад який країни ОБСЄ мають право надсилати своїх спостерігачів). Ці маневри частково співпали в часі з іншими навчаннями в сусідньому Ленінградському військовому окрузі, що носили назву «Ладога-2009», в яких брали участь 7 000 солдатів. У ті і інші маневри разом узяті було залучено як мінімум 20 000 військових. За західними підрахунками, загальна кількість військ могла навіть перевищити 30 000 [19]. Ці навчання дуже налякали країни Балтії, Фінляндії та Польщі. Новим було також задіяння трьох з чотирьох флотів Росії. Морська піхота Балтійського, Чорноморського і Північного флотів здійснювала десантні висадки на симульований «польський» берег в Калінінградській області. Російський флот також міг бути озброєний тактичними ядерними боєголовками. У березні 2009 року віце-адмірал Росії Олег Бурцев, перший заступник Генштабу ВМФ, вже повідомив новинному агентству «РИА Новости»: «Можливо, майбутнє саме за тактичною ядерною зброєю [на підводних човнах]». І додав: «Немає більше необхідності нести потужну бойову частину – можна перейти до малопотужних ядерних блоків, які можливо встановити на існуючі зразки крилатих ракет» [20]. Ці крилаті ракети підвищеної дальності, запущені з ударних підводних човнів, призначалися для атаки як на ударні групи авіаносців, так і на берегові цілі [21]. Особливо бентежив той факт, що – як і в разі навчань «Захід» в 1999 році – маневри «Захід-2009» також завершилися симуляцією тактичної ядерної атаки на Польщу [22], що викликало протести поляків. Польський міністр закордонних справ Радослав Сікорський написав листа Генеральному секретарю НАТО і президенту Обамі, звернувшись до останнього з проханням розмістити американські війська на польській землі. За словами Анни Дунін, експерта з питань безпеки, навчання «Ладога-2009» нагадували «підготовку Червоної армії до вторгнення в Латвію, Литву та Естонію, а також напад на Фінляндію у 1939 році» [23]. Естонський аналітик в сфері безпеки Каарель Каас також висловив стурбованість. «Масштаб навчань, – писав він, – використана в них зброя, задіяні війська і відрепетируваний сценарій – все це однозначно вказує на те, що Росія насправді проводить репетицію повномасштабної стратегічної військової операції проти конвенціонального противника. Якщо поглянути на карту, стає ясно, що в цьому регіоні немає інших конвенціональних сил, крім сил країн-членів НАТО» [24].

Як і в разі маневрів в 1999 році, навчання «Захід-2009» були використані для перевірки нової військової доктрини. В інтерв’ю «Известиям» Микола Патрушев, секретар Ради безпеки (і колишній глава ФСБ), заявив, що стара доктрина 2000 року була «документом перехідного періоду» 25]. Нова доктрина повинна була відкрити нові можливості для дислокації тактичної ядерної зброї. «У критичних для національної безпеки ситуаціях, – сказав він, – не виключається нанесення ядерного удару по агресору» [26]. Згадавши попереджуючий ядерний удар як новий інструмент в арсеналі Росії, Патрушев ще більше дистанціювався від старої стратегії оборони. Він заявив, що не виключена можливість використання тактичної ядерної зброї проти неядерних держав, які підписали Договір про нерозповсюдження ядерної зброї.

У вересні 2013 року були організовані нові навчання «Захід» на території Російської Федерації і Білорусі. Хоча офіційно в ході навчань були дислоковані не більше 10 000 військ, за західними підрахунками їх чисельність наближалася до 70 000 [27]. На цей раз не було симуляції ядерних ударів. Стівен Бленк стверджує: «Відсутність ядерної складової в навчаннях «Захід-2013» могла бути відображенням стурбованості щодо несприятливого публічного розголосу, спричиненої повідомленнями про симулювання ядерного удару по Варшаві під час «Заходу-2009 »[28]. Однак ці тактичні міркування не означали, що Росія змінила свою ядерну стратегію.

Безпосередня загроза країнам Балтії?

Нова роль, яка надана тактичній ядерній зброї в російській стратегії, – предмет серйозного занепокоєння, зокрема, для трьох країн Балтії, в двох з яких – Естонії та Латвії – проживають значні російські меншини. Вже багато було написано про можливість «гібридного» сценарію в цих країнах – інфільтрації «маленьких зелених чоловічків» в російськомовних провінціях, прилеглих до кордонів Росії [29]. Однак такий сценарій, адаптований до ситуації в Україні, не дуже вірогідний в Балтії з трьох причин. По-перше, тривала малоінтенсивна війна, яку будуть вести посередники і російські спецслужби (без відзнак), не дуже добре окупиться. Вона лише призведе до посилення західних санкцій і інтервенції об’єднаних сил НАТО. Війна в Балтії для Кремля стала б, скоріше, ризикованою авантюрою, в якій він або отримав би все, або не отримав нічого. Метою такої війни було б подолати віддаленість Калінінграда від Росії, завоювати балтійські порти Риги і Таллінна, «повернути» етнічних росіян в країнах Балтії на їх «батьківщину» і – що важливо – відігнати НАТО.

Нова роль, яка надана тактичній ядерній зброї в російській стратегії, – предмет серйозного занепокоєння, зокрема, для трьох країн Балтії, в двох з яких – Естонії та Латвії – проживають значні російські меншини.

У серії військових ігор, проведених американським агентством досліджень в сфері оборони RAND в період між літом 2014 і весною 2015 року, результатом симулювати вторгнення Росії в країни Балтії стала нездатність НАТО успішно захищати цю територію. Максимальний час, який знадобився російським військам, щоб дійти до околиць Таллінна і Риги, – 60 годин [30]. Жахливе стратегічне положення ще більше погіршується відносною ізоляцією цього регіону. Єдине сполучення між Польщею і Литвою проходить по «Сувальському коридору» – смузі землі завширшки в 103 км на північному сході Польщі. На північ від «коридору» знаходиться Калінінград, на південь – Білорусь. Росія може з легкістю перекрити цей «коридор». Його іноді порівнюють з «Фульдським коридором» в Німеччині часів холодної війни, який в той час теж вважали вразливим місцем в обороні союзників. Генерал Бен Ходж, командувач Сухопутними військами США в Європі, застерігав, що в Калінінградському ексклаві присутні «значні потужності», серед яких протикорабельна зброя, протиповітряна оборона і прилади для радіоелектронної боротьби. «Вони можуть сильно ускладнити нам прохід до Балтійського моря, якщо у нас буде така необхідність в разі непередбачених обставин» [31]. У 2015 році була відтворена 1-а Гвардійська танкова армія – підрозділ, сформований під час Другої світової війни і розпущений в 1999 році. Ця армія складається з 500-600 танків, 600-800 бойових машин піхоти і від 35 000 до 50 000 солдатів. Військова газета «Звезда» розхвалювала її як армію, «що здатн[а] нівелювати загрозу з боку країн Балтії» [32]. «Чи справді Росія готується до війни з країнами Балтії? – Запитує Вадим Штепа. – На Заході переважає думка, що це малоймовірно. Однак слід зазначити, що всього лише три роки тому насильницька анексія Криму та присутність російських танків на сході України теж здавалися абсурдними» [33].

Чи можна вірити запевненням Дмитра Трєніна?

Чи існує загроза країнам Балтії? За словами Дмитра Трєніна, директора Московського центру Карнегі, «Естонія, Латвія, Литва і Польща в безпеці … навіть якщо їм так не здається: Кремль не зацікавлений у тому, щоб йти на ризик ядерної війни, здійснюючи напад на країну-члена НАТО, і сфера контролю Росії, до якої прагне Путін, безсумнівно, не включає ці країни»[34]. Однак кілька років тому той же Дмитро Трєнін запевняв нас, що «Росія залишила вікову модель територіального розширення» [35], і додав: «Запал стих. Протягом двох десятиліть з моменту розвалу СРСР відновлення імперії ніколи серйозно не розглядалося керівництвом. До того ж на це не було попиту серед широкої громадськості»[36]. Ці слова були написані до анексії Криму та вторгнення в Східну Україну. Ще у своїй книзі «Війни Путіна» [37], що вийшла до вторгнення Росії в Україну, я критикував погляд Трєніна крізь рожеві окуляри і наполягав на своєму прогнозі, що вторгнення Росії неминуче. На жаль, я не помилився, а Трєнін помилився. У ретроспективі постає питання, чи не навмисно  прогнози Трєніна вказували в невірному напрямку. Давайте поглянемо на факти. У лютому 2014 року, всього за кілька тижнів до анексії Криму, Трєнін писав: «Не дивлячись на підозри деяких українців, малоймовірно, що Москва спробує роз’єднати Україну, щоб анексувати її південні і східні частини. Це означало б громадянську війну прямо під боком, а для Росії огидна сама думка про це»[38]. Те, що Росії «огидна думка» про громадянську війну в сусідній країні, не було підтверджено фактами. Навпаки, Росія розпалювала не просто громадянську війну, а справжнісіньку військову агресію. На сумнівний характер прогнозів Трєніна також вказував Джеймс Кірчик з The Daily Beast, відзначаючи, що «аналіз його роботи з початку кризи в Україні виявляє красномовну тенденцію робити дивно оптимістичні прогнози щодо поведінки Росії, за якими слідують заклики до США і Європі підіграти войовничості Росії» [39]. Кожен раз коли Трєнін прямим текстом виключав можливість настання якоїсь події, вона відбувалася через кілька тижнів. Тому варто сприймати нещодавні запевнення Трєніна про те, що країни  Балтії в безпеці, з часткою недовіри, якщо взагалі не вважати їх застереженнями про небезпеку, що насувається.

У лютому 2014 року, всього за кілька тижнів до анексії Криму, Трєнін писав: «Не дивлячись на підозри деяких українців, малоймовірно, що Москва спробує роз’єднати Україну, щоб анексувати її південні і східні частини. Це означало б громадянську війну прямо під боком, а для Росії огидна сама думка про це»

Патрушев загрожує вторгненням в країни Балтії?

В інтерв’ю латвійській газеті Микола Патрушев, секретар Ради безпеки Росії і колишній глава ФСБ, заявив, що якщо в разі війни між Росією і Туреччиною «альянс [НАТО] підтримає Анкару, з нашого боку сама логічна відповідь – це введення військ в Балтію. І вся Балтія – наша. Абсолютно без будь-яких втрат. Досить швидко. Таким чином, [НАТО] за підтримку Туреччини розплачується втратою Балтії»[40]. StopFake.org викрив це інтерв’ю, як фальсифікацію [41]. Насправді інтерв’ю було взято у Михайла Алєксандрова, експерта МДІМВ (МГИМО), і опубліковано на сайті «Свободная пресса» [42]. Навіть якщо ці слова не сказав сам Патрушев, вони все одно викликають занепокоєння, якщо не тривогу. Це означає, що можливість бліцкригу для завоювання країн Балтії розглядається російськими експертами як реальний варіант розвитку подій. Навчання «Захід» в 2009 і 2013 роках з їх величезним розмахом насправді не що інше, як реалістичні репетиції вторгнення в країни Балтії. Також цікаво послухати Олександра Дугіна, який в інтерв’ю 2006 року з приводу країн Балтії заявив наступне:

«На даний момент Прибалтика не є нашим пріоритетом. У певному сенсі можна сказати, що вона – питання невирішене в короткостроковій перспективі, хоча в довгостроковій перспективі Росія ніколи цього не сприймає. Побудова Євразії передбачає новий уклад для Прибалтики – або дружній Москві, або нейтральний. Росія ніколи не порозуміється з атлантистською Прибалтикою» [43].

Це було у 2006 році, до ревізіоністських агресивних воєн Росії з Грузією і Україною. У той час у Кремля дійсно не було короткострокових планів на Балтію. Однак Дугін справедливо назвав це «невирішеним питанням», яке в кінцевому рахунку з’явиться на порядку денному Москви. Схоже, що через 10 років це сталося. Дугіна часто уявляють як радикала, яким не по дорозі з «прагматичними реалістами» Кремля. Можливо, це так і було 10 років тому, але не сьогодні. Можна сказати, що Кремль повністю «дугінізірувався». Наприклад, коли під час одного з інтерв’ю у вересні 2008 року Дугіна запитали, як Росія відреагувала б на вступ України в НАТО, він відповів: «Я думаю, що реакцією Росії буде підтримка повстання в східних регіонах і в Криму, і я не виключаю введення туди військ, як в осетинському сценарії»[44]. У той час це звучало як провокація. Через шість років це стало реальністю.

У своїй книзі «Війни Путіна» я описував три стадії війни Росії проти Грузії: холодна, тепла і гаряча п’ятиденна війна відповідно. Так само можна розрізнити стадії у війні Москви з країнами Балтії. Агресивна поведінка Москви по відношенню до Естонії навесні 2007 року, пов’язана з демонтажем Бронзового солдата в центрі Таллінна [45], – це частина холодної війни. У той час члени молодіжного руху «Наші» перекрили вулицю, на якій знаходилося посольство Естонії в Москві,  цілодобово програючи гучну музику; були навіть спроби фізичного нападу на посла Естонії Марину Кальюранд. Кібератаки на естонські урядові сайти, що супроводжували дії Росії, вже можна було охарактеризувати як частину теплої війни. Тільки в останні місяці НАТО починає помічати небезпеку гарячої війни. Автори звіту естонського аналітичного центру, що працює в сфері оборони, пишуть: «Нинішня позиція НАТО, розрахована на підкріплення країнам  Балтії, не викликає довіри» [46]. Стратегія НАТО – дислокація в країнах Балтії декількох багатонаціональних батальйонів, які в разі кризи можуть отримати підкріплення у вигляді додаткових військ, – не виглядає надійною. У разі російського бліцкригу проти країн Балтії Росія зможе перекрити Сувальський коридор за допомогою своєї армії. У той же час Росія використає свої можливості у перекритті доступу до територій (anti-access and area denial, A2/AD), такі як протиповітряна і берегова оборона, а також крилаті ракети, щоб створити «пузир» над країнами Балтії та Балтійським морем, крізь який буде складно, якщо не неможливо, проникнути – тим самим не дозволяючи НАТО ввести підкріплення.

Створення casus belli?

Схоже, єдине, чого зараз не вистачає Росії, – це створення правдоподібного casus belli. Висловлювання Михайла Алєксандрова про «взяття Прибалтики» як «око за око» в разі збройного конфлікту з Туреччиною – зловісна ознака. Тому недавні «інциденти» на зразок симуляції нападів російських Су-24 на американський есмінець «Дональд Кук» в Балтійському морі 11 і 12 квітня слід сприймати як те, чим вони насправді є: не “інциденти”, а спроби залякування і в кінцевому рахунку репетиції створення casus belli. Після цього випадку держсекретар Джон Керрі сказав: «Це нерозважливо. Це провокативно. Це небезпечно. І за правилами застосування зброї літак міг бути збитий»[47]. Дійсно. Загрози застосування ядерної зброї і настільки зухвала поведінка не просто покликані навмисно провокувати західний альянс, щоб випробувати його нерви, але і служать репетицією створення інциденту, який можна буде використовувати як привід для військових дій з боку Росії [48]. Не слід забувати, що трактат «Мистецтво війни», написаний китайським стратегом Сунь Цзи близько 500 року до нашої ери, все ще є класикою, яку вивчають в російських військових академіях. У «Мистецтві війни» Сунь Цзи пише: «Шлях війни – це шлях обману» [49], а також: «Вища досконалість не в тому, щоб перемагати в кожному бою, а в тому, щоб перемогти ворога без бою» [50] . Ця ідея про перемогу у війні без бою в сучасній Росії перетворилася в стратегію під назвою «рефлексивний контроль» [51], тобто вплив на думки супротивника, щоб той не заважав Росії досягати її зовнішньополітичних цілей.

Загрози застосування ядерної зброї і настільки зухвала поведінка не просто покликані навмисно провокувати західний альянс, щоб випробувати його нерви, але і служать репетицією створення інциденту, який можна буде використовувати як привід для військових дій з боку Росії.

У разі путінської Росії ці цілі очевидні: перекроїти карту Європи і переглянути існуючий територіальний статус-кво – використовуючи зброю, якщо це буде необхідно, як ми переконалися на прикладах Грузії та України. Кремль може схилятися до думки, що окупація країн Балтії в ході бліцкригу, за яким послідує ядерний шантаж з погрозами запустити тактичні ядерні боєголовки, супроводжуваний пропозицією «вести переговори про справедливий світ», може змусити Захід піти на поступки – або принаймні відстрочити його дії у відповідь настільки, щоб встигнути посіяти розбрат в натовських лавах. Залякування Заходу в цьому сценарії призведе до «деескалації» на умовах Росії. Павло Фельгенгауер писав: «Звичайно, велика частина цих розмов про загрозу ядерної війни покликані залякати Захід так, щоб той пішов на поступки … в кращих традиціях холодної війни, так званого балансування на межі війни» [52]. Фельгенгауер застерігав, що спроби Заходу потурати Кремлю, щоб його заспокоїти, можуть привести до того, що «Підбадьорена Росія буде розмахувати ядерною зброєю кожен раз, коли буде чогось хотіти» [53]. Саме це і відбувається сьогодні. За словами Агнії Григаш, «перед війною Росії в Україні територіальний напад на країни Балтії здавався неймовірним …» [54]. Однак, додає вона, «ніде траєкторія реімперіалізації Росії і її політика, пов’язана зі співвітчизниками в інших країнах, не впливає на нинішній порядок після холодної війни так, як в країнах Балтії» [55]. Таку оцінку поділяє колишній помічник Путіна Андрій Ілларіонов. За його словами, анексія Криму продемонструвала, що старий міжнародний консенсус щодо недоторканності кордонів був порушений: «Ситуація змінилася. Люди в Балтії не можуть спати спокійно»[56]. Однак спокійно не можуть спати не тільки в країнах Балтії. Схильність Путіна до непередбачуваних дій ризикує розпалити більш масштабний конфлікт в серці Європи, який може привести до всесвітнього згарища [57].

Вперше стаття була опублікована у журналі «Ідеологія та політика»

Примітки:

[1] Див. Баранець Віктор, «Чи буде Америка воювати з Росією», Комсомольская правда, 17 липня 2007 року.
[2] Цит. за: «Генштаб не виключає, що локальні конфлікти біля кордонів Росії можуть перерости у війну із застосуванням ядерної зброї», Інтерфакс, 17 листопада 2011 року.
[3] Зр. Keck Zachary, «Russia Threatens Nuclear Strikes Over Crimea», The Diplomat, July 11, 2014.[4] Цит. за: «Кисельов: Росія здатна перетворити США в радіоактивний попіл», Новая газета, 17 березня 2014 року.
[5] Див. «Путін обіцяє Росії дати зброю, яку не мають інші армій світу: Я маю на увазі сили ядерного стримування», Цензор.нет 14 серпня 2014 року.
[6] Цит. за: Арбатов Олексій, «Навіщо Росія погрожує Заходу ядерною зброєю», Московський центр Карнегі, 22 квітня 2015 року.
[7] Цит. за: Калбертсон Елікс, «Ядерна війна між Європою і Росією стає реальнішою», Иносми, 21 березня 2016 року.
[8] «European Nuclear War Imminent as Russia relations break down», Express, March 19, 2016.
[9] «Putin probt den Atomkrieg», Bild, March 6, 2016.
[10] Shirreff Richard, 2017: War With Russia: An Urgent Warning from Senior Military Command (London: Coronet, 2016). У рецензії на цю книгу Financial Times писала: «… При всій недолугості стилю ця книга має величезне значення в ситуації, коли колишній заступник командувача НАТО кричить нам, що натовська тактична група високого ступеня готовності – це фікція, і переміщення боєприпасів з Німеччини в Польщу займає два тижні. Все це в той час, коли Росія повертається до радянського типу, поширюючи загрози ядерної атаки, які рідко почуєш поза Північною Кореєю» (Shashank Joshi, «2017: War With Russia. An Urgent Warning from Senior Military Command» by Richard Shirreff, Financial Times, May 20, 2016).
[11] Наприклад, в недавній статті у «Военно-промышленном курьере» військовий аналітик закликала до «духовної мобілізації» народу, щоб «показати Заходу, що [ми] готуємо населення до розпочатої проти нас війни». Вона назвала це «цивільною обороною з Божою допомогою», пропонуючи використовувати інфраструктуру Російської православної церкви, відкрити церкви, монастирі і школи на час кризи і сформувати на основі церковних громад групи цивільної оборони (до 100 осіб) (див. Грачова Тетяна, «Коли оголошувати мобілізацію», Военно-промышленный курьер, 23 вересня 2015 року. ).
[12] «The unkicked addiction», The Economist, March 7, 2015.
[13] Dann Carrie, «Obama: Russia Is «A Regional Power» Not Top Geopolitical Foe», NBC News, March 25, 2014.
[14] См. Van Herpen Marcel H., «Russia’s Embrace of Tactical Nuclear Weapons – Its negative Impact on U.S. Proposals for Nuclear Arms Reductions», Cicero Foundation Great Debate Paper, № 11/04, September 2011.
[15] Ср. Sokov Nikolai, «The April 1999 Russian Federation Security Council Meeting on Nuclear Weapons», Center for Nonproliferation Studies CNS, Monterey Institute, June 1999. Available at
[16] Фельгенгауер Павло, «Обмежена ядерна війна? А чому б і ні?», Сегодня, 6 травня 1999 року.
[17] Таку роль нестратегічної ядерної зброї, наприклад, намітив російський аналітик Н.П. Багмет, який писав: «На стадії спалаху регіонального збройного конфлікту … залякування можна забезпечити шляхом втілення комплексу заходів для часткової або повної стратегічної дислокації Збройних сил РФ, привести нестратегічні і стратегічні ядерні сили у відповідний рівень бойової готовності та використовувати їх на обмеженій основі для демонстрації сили і деескалації ударів різними типами зброї» (N.P. Bagmet, «Nuclear Deterrence», Military Thought, July 1, 2002. My emphasis, MHVH).
[18] Ср. Yost David S., «Russia and Arms Control for Non-Strategic Forces», in Jeffrey A. Larsen и Kurt J. Klingenberger (eds), Controlling Non-Strategic Nuclear Weapons – Obstacles and Opportunities, United States Air Force Institute For National Security Studies, Fairchild Drive, Co., July 2001, p. 131.
[19] Dunin Anna, «Intel Brief: Poland On Edge Over Russian Drills», ISN Security Watch, November 18, 2009.
[20] Цит. за: «Бурцев Олег: «Булава» полетить, в цьому немає сумнівів», РІА Новости, 24 березня 2009 року.
[21] Ср. Aviation Week, April 12, 2009.
[22] Ср. Day Matthew, «Russia «simulates» nuclear attack on Poland», The Telegraph, November 1, 2009.
[23] Dunin Anna, «Intel Brief: Poland On Edge Over Russian Drills», op. cit.
[24] Kaas Kaarel, «Words and Steel», International Center for Defence Studies, Tallinn, September 19, 2009.
[25] «Змінюється Росія, змінюється і її військова доктрина», Известия, 14 жовтня 2009 року.
[26] Там само.
[27] Ср. Blank Stephen, «What Do the Zapad 2013 Exercises Reveal? (Part One)», Eurasia Daily Monitor, Volume 10, Issue 177, October 4, 2013.
[28] Там само.
[29] Про цей сценарій (але без «маленьких зелених чоловічків») вже в 2008 році говорив Олександр Мотиль: «Але чи буде Європа – особливо Німеччина, Франція і Італія – дійсно відправляти війська в Естонію, якщо населений росіянами анклав Нарва буде анексований Росією?» (Motyl Alexander, «Would NATO Defend Narva?» New Atlanticist, September 8, 2008).
[30] Shlapak, David A., Johnson M. «Reinforcing Deterrence on NATO’s Eastern Flank: Wargaming the Defense of the Baltics» (Santa Monica, CA: RAND Corporation, 2016).
[31] Weisgerber Marcus, «Russia Could Block Access to Baltic Sea, US General Says», Defense One, December 9, 2015.
[32] «Нові російські дивізії стануть молотом, який зломить будь-яку оборону – експерти», Звезда, 11 травня 2016 року.
[33] Shtepa Vadim, «Russian First Guards Tank Army as an Instrument of Hybrid War Against Baltic States», Eurasian Daily Monitor, Volume 13, Issue 112, June 22, 2016.
[34] Trenin Dmitri, «The Revival of the Russian Military», Foreign Affairs, Volume 95, No. 3, May/June 2016, p. 29.
[35] Trenin Dmitri, Post-Imperium: A Eurasian Story (Washington, DC: Carnegie Endowment for International Peace, 2011), p. 142.
[36] Там само, с. 233. Мантра Трєніна про те, що у Росії немає імперіалістичних цілей, з’являється вже в 2006-му в журналі Foreign Affairs, де він писав: «Нинішня Росія не є і навряд чи стане другим Радянським Союзом. Вона – не реваншистський і імперіалістичний агресор, повний рішучості поглинути свої колишні провінції» (Trenin Dmitri, «Russia Leaves the West», Foreign Affairs, Volume 85, № 4, July/August 2006, p. 95).
[37] Van Herpen Marcel H., Putin’s Wars – The Rise of Russia’s New Imperialism, (Lanham & Boulder: Rowman & Littlefield, 2014), pp. 2–5.
[38] Kirchick James, «How a U.S. Think Tank Fell for Putin», The Daily Beast, July 27, 2015.
[39] Там само. Кірчик додав, що «колишній американський державний чиновник, який працював з Росією, в розмові зі мною описав Карнегі як «троянського коня» прокремлівських настроїв у Вашингтоні».
[40] «Секретарь Совбеза РФ: первое, что мы сделаем — это войдем в Прибалтику», Baltnews, 1 лютого 2016 року.
[41] «ЗМІ придумали інтерв’ю з секретарем Радбезу РФ», StopFake.org, 4 січня 2016 року.
[42] Гомзікова Світлана, «Час виправити помилку Горбачова», Свободная пресса, 12 грудня 2015 року.
[43] Dougine Alexandre, Le prophète de l’eurasisme, Alexandre Dougine (Étampes: Avatar Éditions, 2006), p. 262.
[44] Stack Megan, «Russian nationalist advocates Eurasian alliance against the U.S». Los Angeles Times, September 4, 2008. Варто звертати увагу, коли політична еліта Росії говорить про «невирішені» або неврегульовані питання. Наприклад, відомий російський політолог Федір Лук’янов у 2009 році написав в зв’язку з відносинами між Росією і Україною: «[О]бидві країни знаходяться в процесі національного будівництва … в межах, в яких вони раніше ніколи не існували. Останнє визначає дуже багато. І спокуса Росії скористатися неостаточністю пострадянських конфігурацій, особливо коли мова йде про території зі спірною історичною долею» (Лук’янов Федір, «Сигнали в чорному», Росія в глобальній політиці, 13 серпня 2009 року). Називати пострадянський порядок, записаний в міжнародних договорах і визнаний міжнародною спільнотою (в тому числі і Російською Федерацією), «неостаточною конфігурацією» – вже прояв ревізіонізму, який через кілька років призвів до російської анексії Криму та окупації Східної України.
[45] Сварка між Естонією і Москвою почалася в квітні 2007 року, коли уряд Естонії вирішив прибрати пам’ятник Червоній Армії з центру Таллінна. На думку росіян, цей меморіал був зведений для вшанування пам’яті героїчних солдатів, які боролися з німецьким фашизмом. Для естонців же це був монумент, присвячений їх гнобителям-сталіністам. Більше про ситуацію з Бронзовим солдатом див. у: Van Herpen Marcel H., Putinism – The Slow Rise of a Radical Right Regime in Russia (Houndmills and New York: Palgrave Macmillan, 2013), p. 69.
[46] Clark Wesley, Luik Jüri, Ramms Egon, Shirreff Richard, «Closing NATO’s Baltic Gap» (Tallinn: International Centre for Defence and Security, 2016), p. 6. Один з авторів генерал Річард Ширрефф, який обіймав посаду заступника Верховного головнокомандувача об’єднаних збройних сил НАТО в Європі з 2011 по 2014 рік, застерігав в інтерв’ю BBC Radio 4, що атака Росії на країни Балтії «цілком імовірна»: «Лякаючий факт в тому, що через те, що Росія вшиває ядерне мислення і здатності в кожен аспект обороноздатності, [і якщо Росія нападе на країни Балтії], це буде ядерна війна» («NATO Risks Nuclear War with Russia, Retired General Warns», The Moscow Times, May 18, 2016).
[47] «Kerry: Shooting down Russia’s jets «would have been justified», BBC, April 14, 2016.
[48] Стаття на сайті «Звезда», в якій стверджується, що НАТО готує колишні радянські бази в країнах Балтії до «глобального удару» по Росії, вписується в цей сценарій (пор. «НАТО відроджує радянські військові бази в країнах Балтії задля «глобального удару» по Росії», Телерадіокомпанія «Звезда», 14 червня 2016 року)
[49] Sun-Tzu, The Art of War, edited, translated and with an introduction by John Minford (New York: Penguin, 2002), p. 6.
[50] Там само, с. 14.
[51] Тімоті Томас визначає «рефлексивний контроль» як «спосіб донести партнеру або опоненту спеціально підготовлену інформацію, щоб схилити його до добровільного прийняття встановленого рішення, бажаного для ініціатора дії» (Thomas Timothy L., «Russia’s Reflexive Control Theory and the Military», Journal of Slavic Military Studies, 17, 2004, p. 237). Ця стратегія «містить в собі специфічний процес імітації міркувань ворога або імітації будь-якої поведінки ворога, внаслідок чого ворог приймає рішення, невигідне йому самому» (там само, с. 241).
[52] Felgenhauer Pavel, «Russian Military Command Sees Need to Counter Growing Western Threat», Eurasian Daily Monitor, Vol. 12, Issue 23, February 5, 2015.
[53] Там само.
[54] Grigas Agnia, Beyond Crimea: The New Russian Empire, (New Haven and London: Yale University Press, 2016), p. 145.
[55] Там само, с. 136.
[56] «Putin’s former aid: Russia has been preparing for global war since 2003», Delfi, September 26, 2014.
[57] У недавньому звіті колишній Верховний головнокомандувач ОЗС НАТО в Європі адмірал Джеймс Джонс і колишній представник США в НАТО Ніколас Бернз поділяють це занепокоєння, ратуючи за «більш послідовно сильне, рішуче керівництво з боку американського президента» і «постійне розташування наземних, повітряних і морських сил» в країнах Балтії та Польщі. За словами авторів, «нинішня архітектура протиракетної оборони … набула додаткової політичної важливості через розмахування ядерною зброєю з боку Росії і новоявленої агресивної пози Росії в Європі» (Ambassador R. Nicholas Burns (Ret.) and General James L. Jones, Jr., USMC (Ret.), Restoring the Power and Purpose of the NATO Alliance – Deter Our Adversaries, Stabilize Our Partners, and Strengthen the North Atlantic Area through US Leadership in NATO, (Washington: Atlantic Council – Brent Scowcroft Center on International Security, June 2016. Project Facilitator: Damon Wilson, Project Rapporteur: Jeff Lightfoot).

Автори
  • Марсель Х. Ван Херпен, експерт з питань безпеки, що спеціалізується на Росії, Східній Європі та пострадянських державах

Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний