Богдан Вітвицький: Україна та поверхневі аналітики

Хочеться вірити, що після катастроф В’єтнаму та окупації Іраку ті, хто претендують на те, що розбираються у міжнародних відносинах, засвоїли принаймні один урок: що незнання місцевої ситуації та умов, приправлене епістомологічною пихою дають на виході доволі жалюгідну плутанину.

В’єтнам закінчився доволі погано, бо ми не розуміли чи не хотіли розуміти, що в тому конфлікті йшлося скоріше про антиколоніалізм, аніж про комунізм та принцип доміно, а також, оскільки ми були необізнані щодо близько 700 років історичного конфлікту між В’єтнамом та Китаєм, ми не могли дійти правильних висновків з тієї історії щодо ймовірних майбутніх розкладів сил у Південно-Східній Азії. А призначення осіб, що поверхнево розуміли або геть не розуміли іракське суспільство, для прийняття рішень, що тягнуть за собою серйозні наслідки не могло закінчитися чимось іншим, аніж тим, що Томас Рікс справедливо назвав фіаско.

Саме таким поверхневим ознайомленням здалеку вражає опублікована у «Нейшнл Рев’ю» стаття «Хай Україна захищає себе сама» – найсвіжіший аналіз Майкла Брендана Догерті з питання, чи повинні ми надати Україні оборонну зброю.

Але такий поверхневий аналіз хибний. Основна причина, чому ми повинні надати Україні оборонну зброю – це Будапештський меморандум, при правильному його тлумаченні, а також наші національні інтереси, як пояснюється нижче.

Та перед тим як зосередитися на тих двох питаннях, я хотів би згадати про фейки та псевдопроблеми, які, на жаль, Догерті привносить в обговорення.

Уявний екстремізм та заворушення

Навіть якби Будапештського меморандуму 1994 року не існувало, чи заслуговувала б Україна зараз на нашу підтримку? Догерті пише, що ні – тому що, як він стверджує: «Історію України після здобуття незалежності ознаменували політична нестабільність, корумпована верхівка, спірні результати виборів та розпущені парламенти». Він також стверджує, що все це пов’язано з нібито «природженою схильністю українців до заворушень». Нотка расизму з боку Догерті? Та давайте поки це відкладемо.

За 25 років з невеликим гаком з часу здобуття незалежності Україна провела шість президентських виборів. З цих шести чотири були визнані чесними та не викликали суперечок (вибори 1991, 1994, 1999 та 2010 років). П’яті вибори, що проводилися 2004 року, були чесними, але відбулися лише після того, як Помаранчева революція змусила скасувати попередній тур голосування, під час якого проросійські партії (Партія регіонів та Комуністична партія) намагалися їх фальсифікувати. А вибори 2014 року, шості за рахунком, знову ж таки, були чесні самі по собі, але незвичними у тому сенсі, що відбулися після того, як колишній президент Віктор Янукович зрікся своєї посади та втік до Росії.

До парламенту України Верховної Ради були проведені вісім виборів, усі вони були чесними та відкритими. Одні з них – вибори 1997 року – відбулися після розпуску Ради, але тоді парламент був розпущений з тієї ж причини, із якої більшість країн з парламентськими системами розпускали парламент: з метою проведення дострокових виборів. Лише останні вибори були незвичними в тому сенсі, що їм передував Майдан 2014 року.

І скажу як той, хто одного разу провів півтора дні за моніторингом парламентських виборів в Україні: на місцевому рівні все виглядало досить вражаюче. Місцеві виборчі комісії, діяльність яких я моніторив, працювали дуже сумлінно, щоб вибори в їхніх округах відповідали усім прагненням справжньої демократії.

Корумпована верхівка? Так, деякі її представники, очевидно, були корумповані, але українське суспільство повставало двічі – у 2004-05 роках, а потім у 2013-14 роках – щоб протидіяти такому зловживанню. Можливо, Догерті забув, що нам самим знадобилося багато десятиліть, щоб позбутися, наприклад, Таммані-холу та його повсюдної корумпованої хватки. І абсурдно нарікати, як це робить Догерті, на нещодавній розгляд Україною злочинів, скоєних під час Майдану, буцімто це «партизанське “революційне правосуддя”». З достовірних джерел відомо, що Янукович та його сім’я вкрали мільярди з української скарбниці та запросили Росію порушити суверенітет України. Бажання законного правосуддя, а не розправи за такі дії навряд чи можна вважати «революційним правосуддям».

Інша качка, яку Догерті згадує двічі, щоб буцімто обґрунтувати свою позицію, є більш шкідливою. Десь на початку та в кінці статті Догерті висловлює побоювання, що якби США мали постачати Україні зброю, вона могла б «передати її ополченцям, таким як батальйон «Азов», який складається з фашистів, що борються з росіянами і використовують такі символи, як Вольфсангель та «чорне сонце», у яких востаннє шпацирували по Європі нацисти та їхнє СС».

Догерті та дехто з журналістів, що займаються поверхневою журналістикою, пишучи про Україну, здається, не знають чи не розуміють того, що протягом багатьох десятиліть совіти, а тепер росіяни регулярно і неодноразово ототожнювали будь-які прояви звичайнісінького українського патріотизму з «націоналізмом», «фашизмом» і «нацизмом».

Це призвело до того, що деякі українці через легковажність, байдужість чи просто концептуальну плутанину використовують таку термінологію у контекстах, у яких жоден з нас цього б не зробив.

22 серпня 2014 року в британській газеті «Телеграф» виходить стаття про цей самий добровольчий батальйон «Азов» під назвою «Криза в Україні: неонацистська бригада бореться з проросійськими сепаратистами». Вона містить наступний фрагмент: «Азовці використовують для свого прапору неонацистський символ Вольфсангель («вовчий гак»), а члени батальйону є відвертими білими супрематистами або антисемітами. «Я особисто нацист», – каже на церемонії «Фантом», 23-річний колишній адвокат, одягнений в камуфляж та з Калашниковим у руках. «Я не ненавиджу жодні інші національності, але вірю, що кожна нація повинна мати власну країну». Він додає: «У нас є одна ідея: звільнити нашу землю від терористів». (Виділено автором.) Хоча цитати деяких інших членів «Азову» містять відверто супрематистські або антисемітські висловлювання, тези, які висловлює чоловік на ім’я «Фантом» – це звичайнісінький патріотизм, а не нацизм, чого, здається, не помітив автор статті – мабуть, у погоні за сенсацією.

Не потрібно їхати за сотні кілометрів на лінію фронту війни, що ведеться на південному сході України, щоб насправді дізнатися, замість того, щоб просто припустити – заради сенсаційності та цікавого матеріалу, – що символ, який описує Догерті та інші як копію нацистського Вольфсангеля, насправді означає для чоловіків, що борються з росіянами та сепаратистами. Навідавшись у київський ресторан Pizza Veterano, яким володіють та керують ветерани, що нещодавно захищали Україну, і який став місцем зустрічі таких ветеранів, серед інших символів та зображень я побачив на стіні той самий символ. Тож я спитав одного з власників та його колег, що цей символ для них означає. Вони пояснили, що в ньому літера українського алфавіту – кирилична «і» – накладається на кириличну «н», і що для них це символізувало гасло «ідеї нації», за браком кращого терміну, і що це гасло є символічним ударом у відповідь на неодноразові заяви Росії про те, що насправді українці не існують як нація.

Потрібно згадати ще два моменти на тему буцімто екстремізму. Хоча Догерті про нього не згадує, іншим батальйоном добровольців, що зазнав критики через неприкриті небезпечні праві заклики, є Правий сектор.

Правий сектор завзято воював на фронті, а речі, які робили чи казали деякі його представники, були як гідними похвали, так і нейтральними або дійсно заслуговували на критику. Проте важлива та показова подія за участі Правого сектору минула майже геть непоміченою на Заході. Однією з жертв Майдану серед цивільного населення, нині шанованої «Небесної сотні» – приблизно 100 протестуючих, що були застрелені спеціальними поліцейськими підрозділами Януковича, був єврей-українець з Чернівців на ім’я Олександр Щербанюк.

Щербанюк був похований 23 лютого 2014 року у своєму рідному місті. Варте уваги в цьому похороні те, що похоронну процесію Щербанюка урочисто супроводжувала велика група Правого сектору, що несла як національні синьо-жовті прапори, так і націоналістичні червоно-чорні прапори. А під час поховання Правий сектор офіційно вшанував загиблого Щербанюка восьмиразовим салютом. Це свідчить про те, що прихильності та розклади сил в Україні набагато складніші за ті, за які хапаються журналісти чи аналітики у гонитві за сенсацією.

Якщо розглядати питання ширше, здається, що сучасні українці щонайменше такі ж толерантні, як ми, а ми пишаємося своєю толерантністю. Вже більше року прем’єр-міністром України є Володимир Гройсман, який, так сталося, є євреєм.

Поки я жив в Україні з липня 2016 року по березень 2017 року, я регулярно дивився вечірні новини. І щоденний маршрут мого водія до мого місця роботи пролягав повз будівлю Кабінету міністрів України, де знаходиться офіс прем’єр-міністра. Ні на телебаченні, ні на жодній з численних демонстрацій перед будівлею Кабінету міністрів я жодного разу не почув і не побачив, щоб хтось висловився з приводу того, що Гройсман – єврей. І я точно ніколи не бачив там факельного параду зі співами «Євреї не замінять нас» на кшталт Шарлоттсвілля.

Будапештський меморандум

Догерті пише, що Будапештський меморандум 1994 року, згідно з яким Україна відмовилася від свого радянського спадку ядерної зброї, «це не стаття 5 НАТО під прикриттям». Він також заявляє, що єдина вимога Меморандуму, який підписали США, Велика Британія, Росія та Україна, – це «повідомляти про порушення Раді Безпеки Організації Об’єднаних Націй, що ми й зробили». Отже, згідно Догерті, навіть при тому, що загинуло щонайменше 10 000 українців, а українські солдати майже щодня продовжують гинути через російську та інспіровану Росією агресію на Донбасі, ми зробили все, що зобов’язані згідно Меморандуму, тобто повідомили про проблему Раді Безпеки.

Догерті правий у тому, що Будапештський меморандум – це не стаття 5 НАТО під прикриттям, але не правий багато в чому іншому. Меморандум містить шість положень.

Перше положення, що міститься в пункті 1, передбачає, що «Сполучені Штати Америки [що зазначені після інших підписантів] підтверджують Україні їх зобов’язання згідно з принципами Заключного акта НБСЄ поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України».  Так звані принципи Заключного акта НБСЄ, на які Меморандум прямо посилається, перераховані у 10 пунктах. Перші чотири з них такі: I. Суверенна рівність, поважання прав, притаманних суверенітету; II. Незастосування сили або погрози силою; III. Непорушність кордонів; IV. Територіальна цілісність держав. 

Положення, на яке, здається, посилається Догерті, хоча і неточно – це пункт 4. Він передбачає, що підписанти «підтверджують їх зобов’язання домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй з метою надання допомоги Україні як державі-учасниці Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, що не володіє ядерною зброєю, в разі, якщо Україна стане жертвою акту агресії або об’єктом погрози агресією з використанням ядерної зброї». 

Тож, згідно Догерті, Україна відмовилася від ядерної зброї просто заради обіцяного телефонного дзвінка або виступу на Раді Безпеки ООН у разі, якщо коли-небудь стане жертвою агресії? І всі інші формулювання, неодноразові вказівки на підтвердження зобов’язань США та Великої Британії щодо суверенітету та територіальної цілісності України, і чітка вказівка на надання допомоги Україні Радою Безпеки ООН, постійним членом якої є Сполучені Штати, у разі, якщо Україна стане жертвою агресії, – це просто балаканина і побрехеньки?

Є велика різниця між зобов’язанням США беззастережно захищати іншого члена НАТО у разі нападу згідно статті 5 та самим лише виступом у Раді Безпеки ООН, у разі, коли Україна стала жертвою агресії, що наразі ніхто не піддає сумнівам.

Почнемо з того, що Меморандум чітко передбачає, що в разі нападу Україна повинна отримати допомогу, а не самі лише промови.

Конкретний характер цієї допомоги не визначений, тож Україна не могла розраховувати на те, що американські чи британські солдати нададуть допомогу згідно статті 5 і боротимуться пліч-о-пліч з українськими солдатами на лініях фронту Донбасу. Та коли йдеться про збройну агресію, ніхто при здоровому глузді не подумає, що виступ в Раді Безпеки – це вся допомога, на яку заслуговує і розраховує країна, що стала жертвою агресії, наразі – це Україна.

Якби Україна прагнула ракет, що можуть дістатися Москви або іншої зброї, яку могла б використати для нападу на територію Росії, навіть після того, як Росія на неї напала, як зараз, на такі запити потрібно було б відмовити, оскільки вони не відповідають ні Меморандуму, ні здоровому глузду. Але Україна неодноразово просила про надання оборонної зброї, а не про американські чи британські сухопутні війська, не про наступальну зброю, а просто зброю, щоб краще відбивати поточні атаки, яким продовжують протистояти її солдати, і щоб впевненіше стримувати будь-які подальші російські наступи. Якщо Меморандум не передбачає принаймні цього, тоді він був абсолютним фарсом, а його слова про забезпечення територіальної цілісності України – шахрайством, брехнею. Звісно, я не був серед представників нашої країни на переговорах, що вели до підписання Меморандуму, але я не вірю, що ми укладаємо міжнародні угоди з метою обдурити інші сторони таких угод – а це насправді була угода, оскільки Україна обіцяла виконати дію, тобто відмовитися від ядерних озброєнь, що вона і зробила.

Допомагати Україні – в національних інтересах США

Навіть якби не існувало Будапештського меморандуму, допомагати Україні захистити себе все одно було б у наших національних інтересах. Причин багато. По-перше, Росія виконує агресивну місію з експорту своїх нинішніх політичних та інтелектуальних патологій, світу альтернативних фактів, авторитаризму та потреби, що виникла внаслідок невилікуваних комплексів, пошуку нових способів завдати нам зловмисних збитків або шкоди. (Див., наприклад, «Усе неправда і все можливо: Сюрреалістичне серце нової Росії» Пітера Померанцева).

Росія намагається підпорядкувати Україну за допомогою агресії, маніпулювання та саботажу, щоб якимось чином змусити її стати частиною викривленого російського світу. (Див., наприклад, «Війна Путіна проти України» Тараса Кузьо.) Ми не зацікавлені у посиленні чи розширенні цієї кампанії.

Окрім своєї політики, Росія також широко залучена до міжнародної злочинності. (Див., наприклад, «Путінська клептократія: Хто володіє Росією» Карен Давіша.) Ми дуже зацікавлені у співпраці з Україною у площині правоохоронних органів, що ми наразі й робимо. Досить згадати нещодавній приклад: як повідомляє «Нью-Йорк таймс» на першій полосі за 17.08.2017, український хакер, що створив код, який, схоже, використали російські спецслужби для злому сервера Національного комітету демократичної партії, співпрацює з українською поліцією та нашим ФБР. Цілком очевидно, що такі відносини відповідають нашим національним інтересам.

По-третє, попри різноманітні вади та виклики, після майже 70-річного занурення в радянщину та ізоляції від решти світу, Україна досягла значних успіхів у лібералізації економіки та розбудові справжньої демократії.

Проте попереду ще багато роботи з викорінення корупції. Та, мабуть, найголовніше – це відкрите суспільство в попперіанському розумінні, що означає, що в ньому суспільна інформація та інтелектуальний простір наповнені живими та вільними обговореннями, і воно має здорове та глибоке усвідомлення фактів та реальності. Саме це уможливлює самовиховання суспільства.

Порівняйте цей стан справ із ситуацією, що склалася в Росії, а потім ще раз подумайте, чи в наших інтересах захищати Україну – йдеться не про направлення американських солдат на Донбас і наступальну зброю, а лише про оборонну зброю, якої давно прагне Україна, аби зупинити подальшу російську агресію.