Економіка повстання на Сході України

Із політичного погляду економічне підґрунтя конфлікту на Донбасі слід сприймати позитивно. Попри етноцентричне медійне висвітлення війни в Росії та на Заході, отримані дані демонструють, що спроби поділити Україну за етнічною чи мовною ознакою, швидше за все, приречені на провал.

У квітні 2014 року агресивно налаштований натовп й озброєні люди почали захоплювати адміністративні будівлі та відділки міліції на сході України, розмахуючи російськими прапорами й проголошуючи створення «народних республік» у Донецьку й Луганську. На той час деякі експерти попереджали, що «проросійські» заворушення можуть поширитися на інші регіони на південному заході України — на територію, яку російський президент Владімір Путін назвав історичною «Новоросією».

Попри ці прогнози, повстання виявилося на диво локалізованим. Жоден регіон за межами Донецької й Луганської областей не став місцем розгортання масштабних озброєних конфліктів і не перейшов під контроль повстанців. Сепаратисти не тільки не спромоглися реалізувати проект розширення «Новоросії», що простяглась би від Харкова до Одеси, — їм не вдалося утвердитися навіть у межах Донбасу. У будь-який момент впродовж першого року конфлікту під контролем повстанців перебували не більш як 63% населених пунктів Донецької та Луганської областей, і мешканці менш як четвертої частини цих територій чинили спротив урядовим силам під час спроб Києва їх звільнити.

Чим можна пояснити локальні особливості повстань? Чому вияви насильства з боку повстанців жорстокіші в тих чи інших регіонах? Чому деякі міста на сході України залишилися під контролем уряду, тоді як інші потрапили до рук сепаратистів?

Найбільш розповсюджені відповіді на ці питання можна розділити на дві категорії: етнічна приналежність та економічний стан. Згідно з першою точкою зору, повстання ймовірніше відбудеться й буде жорстокішим у місцях компактного проживання етнічних та мовних меншин — у нашому випадку, росіян та російськомовних українців. За цією логікою, сконцентровані за географічним принципом меншини спроможні подолати певні перешкоди в організації повстанських дій ― зокрема, виявляти та карати перебіжчиків ― водночас приваблюючи приплив бойовиків, зброї та економічної допомоги від споріднених етнічних груп у сусідніх країнах. Владімір Путін був одним із тих, хто назвав конфлікт передусім етнічним: «Питання в тому, щоб забезпечити законні права й інтереси росіян та російськомовних громадян на південному сході Україні».

Ще одним поясненням повстання є альтернативні економічні витрати. Згідно з цією точкою зору, якщо доходи від менш ризикованої законної діяльності падають у порівнянні з доходами від повстанської діяльності, участь у заворушеннях має зростати. Оскільки Майдан та Революція гідності проголосили відданість європейським цінностям й обрали курс на зближення з Європою, відмовившись від Митного союзу з Росією, альтернативні заворушень на Донбасі зменшилися. Промислово розвинутий регіон із тісними економічними зв’язками з Росією, Донбас наражався на потенційні негативні економічні потрясіння, спричинені відкритістю торгівлі з ЄС, обмеженнями та торговими бар’єрами з Росією. Один із бойовиків батальйону «Восток» підсумував цю точку зору: «Шахти почали закриватися. Я втратив роботу. Після того, що сталося весною, я вирішив піти захищати своє місто».

У статті, яка вийде друком у наступному числі «Журналу з порівняльної економіки», я оцінюю відносну переконливість цих двох точок зору, використовуючи нові мікрорівневі дані про вияви насильства, про національний склад та економічну діяльність на сході України. Я дійшов до висновку, що економічні фактори є більш вагомими для прогнозування виявів насильства з боку повстанців та встановлення контролю над територіями, ніж приналежність до російського етносу чи мова. Фактор етнічної приналежності спрацьовував лише там, де економічні стимули повстання були слабкими. Сепаратисти на сході України були «проросійськими» не тому, що розмовляли російською, а тому, що їхній економічний добробут впродовж тривалого часу залежав від торгівлі з Росією, і вони побачили, що їхнє джерело засобів до існування опинилося під загрозою.

Економічне підґрунтя проросійських заворушень стає очевидним із нових даних про вияви насильства та встановлення контролю, зібраних з інформаційних повідомлень українських та російських новинних агенцій, заяв уряду та повстанців, щоденних «карт зони конфлікту», оприлюднених обома сторонами, а також новинних стрічок соціальних медій. Дані включають 10 567 випадків застосування насильства на Донбасі на рівні населених пунктів, зафіксовані у період між утечею президента Віктора Януковича у лютому 2014 року та другою Мінською угодою про припинення вогню, підписаною в лютому 2015 року. Рисунок 1 показує географічний розподіл випадків застосування насильства з боку повстанців та встановлення контролю території протягом першого року конфлікту.

Щоб пояснити розходження у часі та інтенсивність виявів насильства і встановлення контролю, я врахував кількісне співвідношення російськомовних громадян, що проживають у кожному населеному пункті, і кількісне співвідношення місцевої робочої сили, задіяної в трьох галузях промисловості, найбільш вразливих до економічних потрясінь після Євромайдану. Сюди входить надзвичайно залежна від експорту в Росію та надчутлива до російського заміщення імпорту машинобудівна галузь, якій наразі бракує альтернативних короткострокових експортних ринків. З іншого боку знаходиться менш залежна від Росії металургійна галузь, яка могла б отримати потенційний зиск від розвитку торгівлі з ЄС. Насамкінець, я врахував рівень зайнятості у гірничодобувній галузі, яка з часів Януковича залежить від державних субсидій і є дуже вразливою до режиму жорсткої економії МВФ. Зважаючи на відносну вразливість цих галузей до економічних потрясінь після Євромайдану, слід очікувати, що альтернативна вартість заворушень буде найнижчою у містах із розвиненою машинобудівною промисловістю, найвищою — у містах із металургійною промисловістю, середньою — у шахтарських містах. Рисунок 2 показує просторовий розподіл цих величин. Я також врахував низку інших потенційних факторів виявів насильства, зокрема територію, логістику, близькість до російського кордону, довоєнні особливості виборчого процесу, а також побічний вплив активності повстанців у сусідніх містах.

Статистичний аналіз цих даних показує, що довоєнний склад зайнятості у тому чи іншому населеному пункті точніше й надійніше вказує на ймовірність розгортання повстанської діяльності, ніж етнічний і мовний склад місцевого населення. У населених пунктах, більш схильних до негативних потрясінь у галузі торгівлі з Росією (населенні пункти із значною часткою населення, задіяною в машинобудуванні й гірничодобувній промисловості), існував вищий ризик виявів насильства з боку повстанців загалом, і вони були жорстокішими. Для середньостатичного населеного пункту Донбасу підвищення рівня робочої сили у машинобудівній галузі від одного стандартного відхилення нижче(4%) до одного стандартного відхилення вище середнього (26%) призводить до підвищення на 44% (95% ймовірного інтервалу: підвищення на 34%-56%) випадків застосування насильства з боку повстанців щотижня.

Населені пункти, в яких місцеве населення було надзвичайно вразливим до краху торговельних взаємин із Росією, також потрапили під контроль повстанців. Уряду знадобилося більше часу на їхнє звільнення, ніж на звільнення населених пунктів, де трудові ресурси були менш залежними від експорту до Росії. Ймовірність того, що населений пункт із вищим за середній рівнем зайнятості у вразливій машинобудівній галузі потрапить під контроль повстанців, була вдвічі вищою, ніж аналогічна ймовірність для населеного пункту із зайнятістю нижче середнього рівня у галузі.

Водночас, існує мало доказів «впливу російської мови» на рівень виявів насильства, або доказів взаємодії між мовою й економікою. Вплив довоєнного рівня зайнятості у промисловості на заворушення однаковий у населених пунктах як і з російськомовною, так і з україномовною більшістю. Російська мова виявилася дещо вагомішим фактором для прогнозування встановлення контролю повстанців, однак лише за певних умов. Зокрема, у випадку порівняно низького рівня економічної залежності від Росії населені пункти з високим відсотком російськомовного населення наражалися на більший ризик опинитися під контролем повстанців на початку конфлікту. «Вплив мови» зникав у населених пунктах, де була добре розвинута одна з трьох вищезазначених галузей промисловості. Іншими словами, етнічна приналежність та мова мали вплив лише там, де економічні стимули для повстання були слабкими.

На перший погляд, цілком раціональна економічна зацікавленість, що лежить в основі конфлікту, може збити з пантелику, зважаючи на колосальні військові втрати. За 18 місяців по тому, як озброєні групи почали захоплювати урядові будівлі на Донбасі, загинуло більш як 8 000 осіб, понад один мільйон осіб стали вимушеними переселенцями. У 2014 році обсяги промислового виробництва регіону впали на 49,9%, обсяг експорт машинного обладнання в Росію знизився на 82%. Багато заводів закрилися через серйозні ушкодження внаслідок обстрілів. Зі зруйнованими аеропортами, відрізаними залізничними шляхами та замінованими дорогами, експортно-орієнтована економіка регіону опинилася в ізоляції від зовнішнього світу. Якби місцеві машиністи й гірники знали масштаби майбутніх руйнувань, економічне підґрунтя заворушень виглядало б менш переконливим. Втім, обираючи між ризикованим шляхом повстання з метою втримати джерело засобів до існування та майже неминучою втратою доходу, чимало людей обрали перший варіант.

Із політичного погляду новини про економічне підґрунтя конфлікту на Донбасі слід сприймати позитивно. Попри етноцентричне медійне висвітлення війни в Росії та на Заході, отримані дані демонструють, що спроби поділити Україну за етнічною чи мовною ознакою, швидше за все, приречені на провал. Ці результати також можуть пояснити, чому конфлікт не поширився за межі Донецька й Луганська. Із високою концентрацією підприємств, залежних від експорту до Росії, Донбас – значною мірою субсидований і традиційно захищений від конкуренції – виявився чутливим до негативних економічних потрясінь після Євромайдану. Жоден інший регіон України чи колишнього Радянського Союзу не є настільки економічно вразливим. Без очевидних економічних підстав проросійські заворушення навряд чи стануться в будь-якому іншому регіоні України.