Наскільки відкритими виявились «відкриті списки»?

Всупереч очікуванням, виборці розібралися з новою формою бюлетенів – зіпсованих бюлетенів було небагато, голосів за окремих кандидатів – більше, ніж очікувалося. Водночас партії мали на цих виборах більший вплив на те, хто потрапить до ради, ніж виборці. У майбутньому це може знеохотити виборців віддавати свої голоси за кандидатів у списках. Скасування норми про 25% виборчої квоти, без якої кандидат не може почати рух угору списком, і розподіл мандатів поза межами конкретного виборчого округу могли б цьому запобігти.

На місцевих виборах Україна протестувала нову виборчу модель, яку помилково називають «відкритими списками» (open-list proportional representation system). Насправді нова модель є пропорційною системою із гнучкими списками (flexible-list proportional representation system) [1]. Основною відмінністю відкритих списків від гнучких є те, що у першому випадку вплив на визначення персонального складу представницького органу мають виборці, у другому – виборці ділять цей вплив з політичними партіями. Ймовірно, плутанина у термінах стала наслідком активного лобіювання «відкритих списків» як найбільш бажаної альтернативи. В результаті після прийняття Виборчого Кодексу нову виборчу систему з гнучкими списками продовжили називати «відкритими списками». За інерцією. 

Щоб зрозуміти, як партії, кандидати та виборці адаптувались до нової системи, ми проаналізували результати виборів до Львівської обласної ради. Це стало можливим завдяки системі паралельного підрахунку голосів, яку розробила команда Миколи Щура. Їхня база даних містить результати виборів до ЛОР на рівні кожної виборчої дільниці.

Припущення, на яких базуються результати аналізу. Перше, нарізка багатомандатних виборчих округів не створювала переваг для певних політичних партій та кандидатів. Друге, політичні партії розташовували кандидатів у загальнопартійних списках в порядку пріоритетності обрання: вища позиція кандидата в списку означає вищу пріоритетність обрання даного кандидата для партії. Третє, вибори відбулись без фальсифікацій – виборці голосували так, як вважали за потрібне, голоси рахували чесно, а виборчі протоколи з результатами відображали вміст скриньок для голосування. Четверте, аналіз побудований на результатах виборів, які встановила Львівська обласна Територіальна Виборча Комісія – без урахування можливих відмов кандидатів від набуття депутатських повноважень. 

Новий бюлетень: негативні очікування

Одним із результатів виборчої реформи став новий дизайн виборчого бюлетеня, який дав громадянам дві можливості для голосування. Виборець міг віддати свій голос як за політичну партію, так і за одного із кандидатів партії в окрузі. Перша опція була обов’язковою, друга – за бажанням. У бюлетені вказувались назви партій, лідери загальнопартійних списків, а також від п’яти до дванадцяти кандидатів від кожної партії у виборчому окрузі. Виборчий Кодекс та Постанова ЦВК роз’яснювали порядок голосування і визначали умови, за яких бюлетені визнаються недійсними.

До нової форми бюлетеня було два зауваження, які сформували відповідні очікування.

Перше, новий бюлетень був «перевантажений» інформацією. Громадянину пропонувався вибір не лише з-поміж півтора десятка партій, але й з-поміж майже півтори сотні кандидатів. За даних умов, ознайомлення із кандидатами, деталями їхніх біографій, програмами та обіцянками вимагало від виборця більших зусиль та затрат часу, ніж на попередніх місцевих виборах. Враховуючи, що кожен виборець отримував по три таких бюлетені – для виборів у ради різних рівнів – обґрунтованим було очікування, що значна частина виборців голосуватиме лише за партію, ігноруючи голосування за конкретного кандидата з партсписку. Не бажаючи витрачати зусилля і час на дослідження кандидатів, виборці спрощуватимуть собі завдання голосуючи тільки за партію. 

Друге, новий бюлетень потрібно було заповнювати по-новому. Замість проставляння галочки за партію або кандидата, виборець повинен був поставити галочку за партію, і за бажання міг вписати номер кандидата зі списку. Для виборця це був новий досвід, адже попередні способи заповнення бюлетеня були простішими та не передбачали альтернатив. З огляду на прийняття виборчої реформи напередодні виборів і, відповідно, брак часу на ефективну просвітницьку роботу серед виборців, а також неоднозначність норм про визнання бюлетенів недійсними, сформувалось очікування щодо можливості високого показника недійсних бюлетенів. Тобто не розуміючи, як правильно заповнювати нові бюлетені, виборці могли їх псувати – несвідомо, але масово. 

Наскільки активно виборці голосували персонально за кандидатів? 

Перше очікування не підтвердилось. У 545 740 із 662 434 дійсних бюлетенів виборці віддали свій голос за конкретного кандидата (партії, що подолали виборчий бар’єр). 81,4% або четверо із п’яти виборців, які взяли участь у голосуванні, підтримали не лише партію, але й одного із кандидатів у партійному списку (рис. 1). За мірками європейських країн, які використовують подібну форму виборчого бюлетеня, цей показник є високим [2, 3]. До прикладу, на місцевих виборах 2015 року у Литві персональні голоси за кандидатів віддали в середньому 66% виборців.

Скільки бюлетенів було визнано недійсними?

Друге очікування справдилося частково. Недійсними було визнано 61523 бюлетені (7.37%). У порівнянні з попередніми місцевими виборами кількість недійсних бюлетенів збільшилась майже на три відсоткові пункти. Однак, такий ріст не є критичним, враховуючи ускладнення форми виборчого бюлетеня і способу голосування. Для порівняння, на місцевих виборах у Польщі з 2002 по 2010 роки частка недійсних бюлетенів була від 12% до 14%. Після виборчої реформи, яка запровадила новий дизайн бюлетеня, на виборах 2014 року кількість недійсних бюлетенів у поляків збільшилась до 18%, а у деяких випадках – до 23%. 

Хто став депутатом?

Симпатики відкритих списків активно експлуатували аргумент, що внаслідок реформи виборці зможуть впливати на те, хто із кандидатів одержить представницький мандат. Гарантією такого впливу мала стати опція персонального голосування за кандидатів у списках. У «останніх» з’явився шанс стати «першими», якщо вони зберуть достатню кількість персональних голосів виборців. Формально це мало створити рівні умови для кандидатів незалежно від їхнього місця у партсписку і, як наслідок, підважити монополію партій на визначення того, кому бути депутатом. Однак, можливість персонального голосування є необхідною, але не достатньою умовою для того, щоб виборці могли суттєво змінити партійну порядковість кандидатів у списках. Про це говорили ще на початку 2020 року. Розуміючи обмеженість впливу виборців, відкритим залишалось питання, скільком кандидатам вдасться «піднятись» у списку настільки, щоб «дотягнутись» до депутатства. 

Із вісімдесяти чотирьох депутатів Львівської облради шістдесят вісім (тобто 80%) одержали свої мандати у порядку розташування в загальнопартійних списках. Іншими словами, «піднятись» у списку і «дотягнутись» до представництва вдалося лише кожному п’ятому депутату. У п’ятнадцяти із шістнадцяти випадків це вдалося зробити завдяки персональному голосуванню виборців, які забезпечили кандидатам мінімально необхідну кількість голосів і отже, дозволили рухатися вгору партсписком (рис. 2). 

Якби вирішальними були персональні голоси…

Однак, цікавим є інший ефект: 38 із 68 депутатів, які здобули мандати у порядку, визначеному партією, не набрали мінімуму, який був потрібен іншим кандидатам для просування вгору списком. У випадку виборів до Львівської обласної ради цей мінімум становив 2 208 голосів виборців (25% від виборчої квоти у 8 832 голоси). Це стало можливим завдяки складному механізму розподілу мандатів усередині партійного списку, який, крім кількості персональних голосів за кандидата, також враховував його місце в окружному та загальнопартійному списках. Продемонструвати наслідки цього ефекту у найпростіший спосіб можна порівнявши список обраних депутатів із альтернативним списком депутатів, які були б обрані на підставі виключно персональних голосів виборців. За таким принципом визначення переможців замість сьогоднішніх тридцяти одного депутата представництво здобули б інші кандидати, які набрали більше персональних голосів (рис. 3). І це не враховуючи дев’ять депутатів, які розташувались на перших позиціях у загальнопартійних списках. Виборці не могли віддати за них персональні голоси, а депутатство вони одержали автоматично внаслідок подолання їхньою партією виборчого бар’єру. 

Чи спрацювала гендерна квота?

За результатами виборів у новому складі ЛОР буде шістдесят чоловіків і двадцять чотири жінки. У порівнянні з попереднім складом кількість жінок збільшилась майже вдвічі. Одна жінка отримала мандат за рахунок першого місця у загальнопартійному списку; семеро – в округах, набравши мінімально необхідну кількість персональних голосів; шістнадцять – завдяки розташуванню у верхніх частинах загальнопартійних списків. Ці 16 жінок-депутаток, потрапили до ради завдяки гендерній квоті. Загалом виборці активніше голосували за чоловіків, ніж за жінок. В останній колонці Таблиці 1 показано співвідношення середніх значень голосів за чоловіків та жінок для кожної політичної партії, яка подолала виборчий бар’єр. Показники враховують відмінності у кількостях чоловіків та жінок номінованих партіями. В середньому, з трьох виборців двоє голосували за чоловіків, один – за жінку.

Якби депутатські місця розподілялись на основі персональних голосів за кандидатів, то замість сьогоднішніх двадцяти чотирьох в раді було б шістнадцять жінок.

Підсумок

Найпесимістичніші очікування щодо «відкритих списків» на місцевих виборах не справдились. До дня голосування виборці освоїли технічні особливості нового бюлетеня та активно підтримували не лише партії, але й кандидатів. На користь цього свідчать як прийнятна кількість недійсних бюлетенів, так і висока кількість персональних голосів. Тим не менше, вплив виборців на те, хто із кандидатів отримає депутатський мандат, виявився незначним. Дизайн нової виборчої системи містив декілька механізмів, які дозволяли партіям зберегти високий рівень контролю над тим, як відбуватиметься розподіл мандатів у партійних списках. Свідченням цього є кількість депутатів, що отримали свої мандати в порядку їхнього розташування у верхніх частинах партсписків. Якби мандати розподілялись на підставі кількості персональних голосів виборців, то третині сьогоднішніх депутатів довелося б поступитися мандатами своїм колегам, за яких проголосувало більше виборців. Насамкінець, гендерна квота дозволила збільшити представництво жінок у раді. 

Якщо чинна виборча система збережеться у незмінному вигляді на декілька наступних виборчих циклів, можна очікувати, що, з огляду на досвід країн з подібними виборчими моделями, виборці менше голосуватимуть персонально за кандидатів. Це стане наслідком незначного впливу їхніх персональних голосів на те, хто з кандидатів одержить представницький мандат. Відповідно, зникатиме стимул витрачати додаткові зусилля на те, на що не можеш впливати. 

«Відкриті списки» по-українськи виявились не настільки вже й відкритими. Партії зберегли значний вплив на кадрове формування рад навіть за умови того, що виборці отримали можливість голосувати персонально за кандидатів. За новою системою далеко не завжди кандидату, який набрав більше голосів у порівнянні зі своїми колегами-однопартійцями, гарантується представницький мандат. Тож щоб назва системи відповідала її суті, необхідно, щоб виборці мали більше реального впливу на те, хто із кандидатів стане депутатом. Для цього потрібно усунути два механізми у чинній виборчій системі – норму про 25% виборчої квоти, без якої кандидат не може почати рух вгору по списку, і розподіл мандатів поза межами конкретного виборчого округу. Інакше ця система так і залишиться «гнучкими», а не «відкритими» списками.

Бібліографія