Уривок із книги «Каста. Витоки наших невдоволень» Ізабель Вілкерсон

Як виникло рабство у Північній Америці

Під час колоніального перепису населення, проведеного у Вірджинії в 1630 році, були зроблені перші грубі спроби формування ієрархії. На відміну від більшості європейських мешканців (чи то законтрактованих слуг, чи ні), мало кого з африканців вважали гідними того, щоб вказувати їхні імена в переписі, як це робили протягом наступних поколінь. Африканців не реєстрували за віком чи датою прибуття, як європейців, хоча ця інформація була дуже важливою для встановлення умов та строку служби європейців — або африканців, якби вони належали до тієї ж категорії, якби їх вважали рівними або ж такими, кого треба взяти на облік.

Таким чином, ще до появи Сполучених Штатів Америки почала формуватися кастова система, яка виникла у Вірджинії. Спочатку соціальне становище мешканців колоній визначали не раси в тому вигляді, в якому ми їх тепер знаємо, а релігія. Християнство як посередник європейців зазвичай звільняло європейських робітників від довічного рабства. Саме це первинне розмежування прирекло спочатку місцеві народи, а згодом і африканців, більшість яких не стали християнами після прибуття, на найнижчий щабель нової ієрархії. Це сталося ще до того, як остаточно сформувалася концепція раси, щоб виправдати їхнє остаточне й цілковите приниження.

 Створення кастової системи являло собою процес перевірки меж людських категорій, а не результат одного указу. Протягом десятиліть лінії розмежування ставали дедалі чіткішими щоразу, як колоністам доводилося ухвалювати рішення. Коли африканці почали приймати християнство, це створило проблему для релігійної ієрархії. Спроби африканців претендувати на повноправну участь у житті колоній цілковито суперечили потребі європейських колоністів у найдешевшій, найпоступливішій робочій силі, щоб добути з Нового Світу якнайбільше багатства.

Сильні сторони африканських робітників стали для них фатальними. Зокрема, британські колоністи у Вест-Індії сприймали африканців як «цивілізоване й відносно покірне населення, звичне до дисципліни» й здатне добре виконувати певні завдання. Африканці продемонстрували наявність імунітету до європейських хвороб, що робило їх для колоністів більш життєздатними, ніж місцеві жителі, яких вони спочатку намагалися поневолити.

Африканці опинилися в трагічно невигідному становищі, оскільки з погляду європейців у них була родима пляма на все тіло, що мала бути нічим іншим, як нейтральним різновидом людської зовнішності, однак вирізняла їх серед англійських та ірландських законтрактованих слуг. Європейці могли втекти й справді тікали від своїх господарів, змішуючись із білим населенням, яке згуртовувалося в одну касту.

Колоністам не вдалося поневолити корінні народи на їхній землі; вони вважали, що розв’язали проблему робочої сили завдяки африканцям, яких привозили до Америки. Оскільки місцевих жителів мало для чого ще можна було використати, колоністи почали висилати їх зі споконвічних земель і виводити за межі кастової системи, яка тоді формувалася.

Це залишало африканців на самому дні. До кінця XVII століття вони були не просто рабами; вони були заручниками, яких викрадачі нещадно катували й документували це без докорів сумління. На всій планеті не було нікого, хто був би готовий заплатити викуп за порятунок цих людей.

Люди не можуть рухатися вперед, стати цілісними й здоровими, не проаналізувавши домашнє насильство, свідками якого вони були в дитинстві, або алкоголізм, притаманний їхній родині. Так само й країна не може стати цілісною, поки не подивиться в обличчя тому, що було не розділом історії, а основою соціально-економічного устрою. Протягом чверті тисячоліття рабство становило суть цієї країни.

Рабство в Америці, яке тривало з 1619 по 1865 рік, не було подібним до рабства  у стародавній Греції чи незаконного сексуального рабства сьогодення. Сучасне огидне рабство є цілковито незаконним; якщо його жертвам вдається втекти, вони тікають у світ, який визнає їхню свободу й робить все можливе, щоб покарати викрадачів. На відміну від цього, американська рабовласницька система була цілком законною й функціонувала за підтримки держави та мережі наглядачів. Якщо будь-яким жертвам такого рабства вдавалося втекти, вони тікали у світ, який не лише не визнавав їхньої свободи, але й повертав до поневолювачів, де вони зазнавали подальших немислимих жахів на знак відплати. В американській рабовласницькій системі карали не поневолювачів, а жертв: над ними чинили будь-які звірства, котрі міг придумати поневолювач як урок для інших. 

Що створили колоністи, так це «крайню форму рабства, якої не було більше ніде у світі», писала фахівчиня з історії права Аріела Ґрос. «Уперше за всю історію одну категорію людей вилучили з людської раси й віднесли до окремої підгрупи, яка мала завжди залишатися поневоленою протягом багатьох поколінь».

Упродовж чверті тисячоліття інститут рабства перетворював людей у валюту, в машини, які існували лише заради забезпечення прибутку своїм власникам, мали працювати стільки, скільки забажають господарі, не мали ніяких прав на своє тіло чи на близьких людей. Їх можна було віддати в заставу, розводити як худобу, виграти в спорі, презентувати як весільний подарунок, заповісти спадкоємцям, продати, розлучивши з дружиною чи чоловіком і дітьми, або ж сплатити ними борг, зробити щось на зло суперникові чи врегулювати проблеми з майном. Цих людей постійно били батогами, ґвалтували й таврували; вони залежали від будь-яких примх чи поганого настрою своїх господарів. Деяких із них кастрували чи піддавали іншим тортурам, занадто страшним, щоб описувати їх у цій книжці. Відповідно до Женевських конвенцій такі тортури засудили б як військові злочини, якби ці конвенції стосувалися людей африканського походження.

Рабовласництво з’явилося ще до появи Сполучених Штатів Америки. Життя рабів було схоже на пекло, яке тривало протягом дванадцяти поколінь.

«Раб приречений на важку працю, плоди якої можуть пожинати інші», — так свідчив автор листів, який назвався як суддя Раффін, про те, що бачив на Глибокому Півдні.

«Раб цілковито залежить від волі господаря, — писав Вільям Ґуделл, священник, який вів хроніку інституту рабства в 30-х роках XIX століття. — Хоч би що господар заподіяв рабові, він повинен страждати. Він не має права піднімати руку, аби захистити себе. Він не повинен вимовляти жодного слова протесту. Він не має жодного захисту й жодного відшкодування», а його становище гірше, ніж у польових тварин. Багато хто вважав, що раби «не здатні відчувати образу», розповідав Ґуделл. «Їх можуть покарати на розсуд господаря чи навіть позбавити життя за його вказівкою».

Щоб скласти уявлення про експлуатацію рабів, розгляньмо той факт, що в 1740 році в Південній Кароліні, як і в інших рабовласницьких штатах, зрештою вирішили скоротити тривалість робочого дня поневолених афроамериканців до 15 годин з березня по вересень і до 14 годин з вересня по березень. Це вдвічі перевищувало тривалість робочого дня людей, яким насправді платили за їхню роботу. В той самий час в’язнів, яких визнали винними у вчиненні справжніх злочинів, примушували працювати не більше ніж 10 годин на день. Ніхто не посміє сказати, що афроамериканці не працювали на нашу країну.

Аби витримувати безперервне напруження протягом дня, раби харчувалися кукурудзою, яку їм доводилося молоти вручну вечорами, після важкої праці в полі. Деякі власники відмовляли їм навіть у цьому, щоб покарати, а м’ясо для поповнення запасу білків давали лише раз на рік. «Їм майже ніколи не дозволяли навіть підбирати крихти, що падали з хазяйського столу», — писав Джордж Вайтфілд. Крадіжка їжі вважалася «злочином, який карається бичуванням».

«По-моєму, ваші раби працюють так само важко, якщо не важче, ніж коні, на яких ви їздите, — писав Вайтфілд у відкритому листі до колоній в затоці Чесапік в 1739 році. — Коней після закінчення роботи годують і про них належним чином дбають».

Поневолювачі примушували заручників до важкої праці, щоб отримати якнайбільший прибуток, шмагаючи тих, хто не досягав неможливих цілей, і ще більше шмагаючи тих, хто їх перевищував, аби витягти ще більше з їхніх виснажених тіл.

«Шмагання батогом стало брамою до насильства, яке призвело до виникнення химерно креативних форм садизму», — писав історик Едвард Баптист. Він зазначив, що поневолювачі використовували «всі сучасні методи тортур»,  від калічення до катування водою.

Рабовласництво зробило їх найбагатшими людьми у світі, даючи «можливість перетворювати людину на готівку в найкоротші терміни». Однак з часів поневолення мешканці Півдня зменшили жахливі страждання, яких завдавали рабам і до яких ті вже звикли. Баптист писав: «Ніхто не хотів визнавати, що живе в країні, в основі економіки якої лежать тортури».

Упродовж перших 246 років існування країни, відомої нині як Сполучені Штати Америки, переважна більшість афроамериканців жили на цій землі, зазнаючи терору з боку людей, які мали цілковиту владу над їхніми тілами й навіть самим життям та не несли ніякого покарання за вчинені жорстокості.

«Цей факт надзвичайно важливий для розуміння расового конфлікту, — писав соціолог Ґай Джонсон, — оскільки це означає, що протягом тривалого періоду рабства білі люди звикли до думки про насильницьке “врегулювання” зухвалості й непокори негрів за згодою та схваленням закону».

Рабство так порушило баланс сил, що деградація нижчої касти здавалася нормальною й виправданою. «Час від часу навіть у найблагородніших будинках лунало брязкання ланцюгів і кайданів, які тягли за собою раби, гавкіт мисливських собак, постріли пістолів під час погоні за втікачами, — писав письменник Півдня Вілбур Кеш. — А ще, як беззаперечно доводять оголошення того часу, там практикувалося калічення й таврування залізом».

Найповажніші й найдобродійніші світські люди наглядали за таборами примусової праці, які м’яко називали плантаціями. Ці табори були переповнені сотнями незахищених бранців, єдиним злочином яких було те, що вони народилися з темною шкірою. Добрі й віддані матері й батьки, стовпи своїх громад, особисто завдавали жахливих тортур іншим людям.

«Для опису страхіть життя американських негрів, — писав Джеймс Болдвін, — майже не було слів».

Сполучені Штати були такими довше, ніж відколи ситуація змінилася. Мірою тривалості періоду рабовласництва можна вважати той факт, що 2022 рік стане першим роком, коли Сполучені Штати будуть незалежною країною стільки часу, скільки на їхній землі тривало рабство. Жодна сучасна доросла людина не доживе до року, коли афроамериканці загалом будуть вільними стільки ж, скільки перебували в рабстві. Це станеться лише у 2111 році.