Індекс реформ 172: закон про олігархів

«Очевидною метою закону є послабити олігархів. І так, цей закон створює незручності для олігархів і підштовхує їх до діалогу з владою. Але його рецепт — це натиснути на нинішніх олігархів, щоб вони передали підконтрольні медіа комусь іншому. Не думаю, що це спрацює, бо саме медіа зараз є основним інструментом олігархічного впливу на державну політику. Скоріше ефектом стане менша прозорість власності в медіа. На мою думку, більш ефективним був би розвиток альтернативних медіа-каналів — від Суспільного мовника до власних медіа-каналів (в соцмережах тощо) ключових політиків. Паралельно потрібно докладати зусиль в прийнятті рішень, які приберуть наявні викривлення, що працюють на користь олігархів».

«З огляду на положення закону та пояснювальну записку, його метою є зменшення впливу олігархів на державу, в першу чергу, на політичні процеси та економіку. Однак, сам факт появи цього закону є визнанням безпорадності державних інституцій перед викликами з протидії впливу олігархам. Це наслідок відсутності дієвого Антимонопольного комітету, корумпованості судової системи та провалу спроб її реформування в минулому, наслідок політичних процедур призначення на посаду Генпрокурора, керівника СБУ та інших правоохоронних органів, постійний тиск на антикорупційні органи органи. 

Ключова ідея закону — започаткувати Реєстр олігархів за певними ознаками. І потрапляння до цього реєстру олігарха та його бізнесу має ускладнити ведення бізнесу як за кордоном, так і в Україні, а так само має унеможливити вплив на чиновників та політиків.

Така ініціатива можливо і зможе досягти точкових цілей та короткострокового ефекту, але стратегічно без системних реформ та забезпечення незалежності вищеперелічених інституцій та судової реформи цей інструмент перетвориться в біг по колу, коли олігархи будуть використовувати нереформавані суди та інституції проти самої ж держави та навіть будуть добиватися компенсацій».

«З початком дії закону в Україні з’явиться ще один реєстр і дискомфорт для осіб, які потрапляють до нього.  

Позитив тут один — держава здійснює спробу подолати  негативне явище олігархату. 

Серед мінусів закону, по-перше, невисока якість нормопроєктувальної техніки: зокрема багато декларативних фраз. А з прикінцевих положень закону залишається незрозумілим, яка саме підзаконно-нормативна база буде розроблена для його реалізації.

По-друге, (цим грішать багато нових українських законів) вводяться поняття, які вже існують в законодавчому полі. Це може викликати плутанину в правозастосуванні.

Також незрозумілім є віднесення особи до такої, яка бере участь в політичному житті, якщо вона фінансує діяльність політичної партії на декілька гривень. Для прикладу, керівник обласного осередку партії не є особою, яка відповідає такій ознаці.

Крім того, спірним є покладення на РНБО функції прийняття рішення про визнання особи олігархом та ведення до відповідного реєстру. Відповідно до ст.107 Конституції, РНБО є координаційним органом при Президентові України та не належить до органів виконавчої влади. Проблема частково пов’язана з тим, що за українською Конституцією Президент не належить до органів виконавчої влади. Відтак, незрозумілим є місце інституту Президента відповідно до ст.6 Конституції та принципу розподілу влади в державі. Надання таких повноважень РНБО  порушує логіку та баланс розподілу влади в Україні.

Також закон вживає у ст.8 поняття «політична відповідальність». Проте, вона є особливим видом відповідальності у осіб, які обіймають політичні посади та реалізується здебільшого через волевиявлення виборця. Для РНБО не є властивою функцією притягати до політичної відповідальності осіб.  Можливо, законодавець мав на увазі дещо інше. Проте закон не розкриває, що саме вважатиметься політичною відповідальністю, хто і кого до неї притягатиме(ться) та в який спосіб.

Дискусійним є й питання віднесення особи до такої, що не має бездоганної ділової репутації. Зокрема через застосування до такої особи санкцій України. Виходить замкнене коло. 

Наприклад, РНБО вживає щодо людини санкції, і після цього застосовує до неї наслідки із так званого «закону про олігархів».  

Зайвим є, наприклад, віднесення до однієї з підстав для висловлення недовіри Генпрокурору чи іншим особам, яких призначає/звільняє ВРУ, незадекларованого контакту з олігархом або його представником. Висловлення недовіри Парламентом є політичним, а не юридичним рішенням і політичний орган насправді може мати значно ширше коло підстав для такого кроку»