Новообраний парламент, що 29 серпня приступив до виконання повноважень, викликає занепокоєння у частини експертів. Одних насторожує непередбачуваність новоствореної однопартійної коаліції та концентрація влади в руках однієї партії, інші незадоволені тим, що вибори пройшли все-таки за старою системою – з «мажоритаркою» та високим прохідним бар’єром. Через останнє, до речі, голос кожного п’ятого українця не був врахований (точний відсоток тих, чиї партії-фаворити не потрапили до Ради – 21,69%).
Я вирішив подивитися, як би виглядав український парламент в альтернативній реальності – без мажоритарної складової та з прохідним бар’єром у 3% (як це пропонувалося в травні президентом Зеленським)? Чи було б тоді занепокоєння в частини суспільства стосовно результатів виборів та майбутньої роботи Верховної Ради? І якщо так, то в чому б воно полягало? Для цього ми використаємо результати липневих парламентських виборів.
Для довідки: згідно з чинним законодавством, парламентські вибори в Україні проходять за змішаною системою. Половина депутатів (225) обирається за партійними списками пропорційно до набраних відсотків голосів на одному загальнонаціональному окрузі. Інша половина обирається від 225 округів (з 2014 року, у зв’язку із неможливістю проведення виборів на окупованих територіях, від 199 округів) за мажоритарним принципом «переможець на окрузі отримує все».
Більше партій, менше нових облич
Відзначимо два позитивні моменти уявної ситуації виборів за повністю пропорційної системи із 3%-им бар’єром.
Перший – це повне заповнення Верховної Ради всіма 450 депутатами, тоді як зараз вона може бути заповнена максимум на 424 місця – все через неможливість провести вибори мажоритарників на окупованих Росією територіях. Для розуміння незручності реальної ситуації уявімо, що одна з партій набрала би, скажімо, 220 місць. За законом, їх недостатньо для формування монокоаліції, але фактично – це більша частина із 424 голосів. Тобто таким чином створюється прецедент, коли партія не може створити коаліцію самостійно, але при цьому її голосів достатньо, щоб заблокувати будь-яке колективне рішення всіх інших сил, адже сумарна кількість їхніх голосів – 204 (424 всього мінус 220 цієї уявної партії). Тому перехід на повністю пропорційну систему прибрав би цей мінус.
Другий момент – це вдвічі менший відсоток тих виборців, чиї голоси не було би враховано – 10,83% замість 21,69% (тут ми припускаємо відсутність впливу електоральної системи на поведінку виборця). Знижений всього лише на два відсотки бар’єр дозволяє половині виборців, які залишилися «за бортом» парламенту, все ж таки мати політичну силу, яка відстоювала б їхні інтереси.
До того ж, коли виборець розуміє, що його партія може не потрапити до парламенту, він може віддати свій голос іншій силі, яка має більше шансів подолати прохідний бар’єр. Таким чином він вважає, що не витратить його марно. Саме тому за нижчого бар’єру результати виборів були би навіть більш роздрібненими між партіями, ніж це відображають результати виборів з 5-процентним бар’єром – адже більше виборців голосувала би за тих, кого вони справді підтримують.
Тож давайте поглянемо на те, які партії пройшли би до парламенту та яку кількість місць вони б мали за 3% бар’єру.
Як бачимо, Україна мала би набагато різноманітніший парламент, в який пройшли б іще три партії, які набрали від 3 до 5% – це «Радикальна партія», «Сила і честь» та «Опозиційний блок». Найбільше постраждала б «Українська стратегія Гройсмана» – їй не вистачило б для подолання бар’єру лише 0,6 %, або 90 тисяч голосів. Хоча, знов-таки, беручи до уваги зміну логіки голосування виборців при зниженні прохідного бар’єру, результати могли би бути іншими.
Із входженням додаткових партій до парламенту відсоток нових облич в ньому став би меншим – це точно. Адже всі три партії, які набрали менше 5%, але понад 3% та пройшли до Ради в альтернативному варіанті подій, не можна назвати провідниками «нових облич». Ці партії мали переважно у списках або чинних депутатів, або колишніх держслужбовців, або регіональних політиків (як у випадку з Опоблоком).
Більшість, але в меншості
А ось найголовніше, що ми можемо спостерігати по інший бік прохідного бар’єру – це відсутність більшості місць у партії «Слуга народу». Так би трапилося з двох причин.
Перша – це те, що «Слуга народу» 21 липня несподівано отримала більше місць за мажоритарними округами, ніж за списками. А тому цій партії (хто б міг таке припустити за місяць до виборів!) чисто пропорційна система виявилася би менш вигідною, ніж змішана.
Друга причина – це зниження бар’єру до 3%. Система розподілу відсотків голосів тих партій, що не пройшли до парламенту, влаштована таким чином, що найбільше вигоди (а відповідно і місць) отримує та партія, яка має найбільшу кількість голосів. Тож за вищого прохідного бар’єру менша кількість партій потрапила в парламент, а відповідно партія «Слуга народу» отримала більше місць. І навпаки: зниження бар’єру найболючіше вдарило б саме по президентській партії.
Тож «Слуга народу», хоч і мала би більшість, але відносну. Ця відносна більшість у 218 депутатів була би меншістю з 450 представників у Верховній Раді. Гіпотетично всі інші партії (загалом 232 депутати) могли би навіть створити коаліцію без «Слуги народу», але це виглядає зовсім фантастично, зважаючи на протилежність їхніх ідеологій.
Нижче наведені розрахунки про те, яка з партій виграла чи програла б від пропорційної системи з 3% бар’єром. Спойлер: «Слуга народу» постраждала би більше за всіх.
Не були би представлені в парламенті партії Свобода, Єдиний Центр, Біла Церква Разом та Самопоміч, по одному представникові яких 21 липня вибороли собі місце у Верховній Раді на мажоритарних округах.
Таким чином ми бачимо, що партія «Слуга народу», яка була однією з тих сил, які найбільше виступали за зміну системи голосування, насправді отримала би найменшу вигоду від її впровадження.
Один плюс один дорівнює 226
А тепер повернемося до найцікавішого моменту на сьогоднішній день. Чи отримала би «Слуга народу» право формувати «монокоаліцію» у Верховній Раді? Ні, цього би не сталося в разі голосування за пропорційною системою.
Маючи 218 голосів, «Слузі» необхідно було б домовлятися з кимось про створення коаліції. Їй достатньо було б голосів лише однієї, будь-якої, фракції в парламенті. Можна припустити, що найбільш ймовірними кандидатами на коаліційне партнерство були б «Голос», «Батьківщина» та «Сила і честь».
Якщо казати про варіанти широкої конституційної коаліції в понад 300 голосів (або просто спільного голосування для зміни до Конституції), то у парламенті 9-го скликання в особливих питаннях Слуга народу може кооперуватися із проросійською фракцією «Опозиційна платформа За життя». Наприклад, в питанні надання особливого автономного статусу Донбасу, що визначається відповідними змінами до Конституції. Для цього в реальності вистачає голосів двох партій (254 «Слуги» + 43 депутати «Опоплатформи» = 297 голосів) при підтримці буквально декількох самовисуванців, або висуванців від «Опозиційного блоку» (6 депутатів), голоси яких з вищезазначеного питання здобути не дуже важко. Загалом – 303 голоси.
А ось у випадку із альтернативним сценарієм в умовної «проросійської» коаліції було би менше шансів (принаймні, їй точно важче було б зібратися). Причому не вистачало би їй лише одного голосу до трьох сотень депутатів – вона складала би 299 голосів. Тоді як «проєвропейська» (яка б умовно складалася зі «Слуги народу», «Голосу». «Батьківщини» та фракції «Сила і честь») мала би із запасом – 309 голосів. І це без «Радикальної партії» та «Європейської солідарності», яких ми не додали через їхню публічну незгоду, іноді навіть конфронтацію із Зе-командою та «Слугою народу». Також імовірно, що сама партія «Слуга народу» не сильно прагнула б до кооперації з ними як з представниками «старої системи». Проте ніхто не виключає того, що мала б місце ситуативна кооперація всіх проєвропейських фракцій задля європейського майбутнього України.
Натомість в реальності, незважаючи на те, що партія «Слуга народу» задовольнилася самостійною монобільшістю, умовна проєвропейська широка коаліція могла би налічувати 298 осіб. Більше – лише за умови приєднання партії «Європейська солідарність» або самовисуванців. Втім, заручитись підтримкою останніх було б легко, зважаючи на те, як зараз допомагає у потрібних «Слузі» голосуваннях група мажоритарників «За майбутнє».
Про що говорить все вищесказане? Про те, що широка «проєвропейська» коаліція у різних форматах, але відносно легко формується і в реальності, і в альтернативній ситуації. А ось «проросійській» ситуативній коаліції за альтернативного сценарію було би важче здобути голоси. Залишалося би тільки шукати «додаткових» депутатів у Радикальної партії або інших сил.
Висновки
За повністю пропорційної виборчої системи при 3-відсотковому прохідному бар’єрі позитивом були би два моменти. Це, по-перше, повне заповнення Ради, а по-друге, вищий відсоток тих виборців, чиї голоси було би враховано при формуванні нового парламенту.
Але були б і негативні моменти. Наприклад, більша партійна різноманітність у Раді, через яку фракціям було би важче домовлятися про формування коаліції, а ухвалення рішень вимагало би більше часу через постійне узгодження позицій всіх сторін. Або можна згадати про такий негативний момент, як відсутність «прив’язки» депутатів до округів при повністю пропорційній системі, а, відповідно, відсутність представництва територій та громадян, які на них проживають. Звичайно, в українській мажоритарній системі присутнє явище «парашутизму», коли особа, яка зовсім не має відношення до округу, балотується на ньому. Проте це не можна назвати ознакою мажоритарної системи, а є скоріш її викривленням.
За розглянутої ситуації у «Слуги народу» не було би абсолютної більшості, що змушувало б цю партію шукати союзників у стінах українського парламенту задля прийняття важливих законодавчих рішень. Безперечно, зміни в законодавство ухвалювались би повільніше, а уряд важко було б уявити сформованим за один день. Через наявність у кожної меншої фракції чи групи в парламенті «золотої акції», вони, скоріше за все, отримали б певні міністерські посади від «Слуги народу» в обмін на вступ до коаліції. Сам парламент був би з меншою кількістю «нових облич», але з більшою кількістю політичних сил.
Наш гіпотетичний експеримент іще раз показав, наскільки суттєвим є вплив виборчої системи на склад парламенту. Тому ситуацію навколо виборчого кодексу, ухваленого попереднім парламентом, але заветованого новим президентом, потрібно тримати в фокусі суспільної уваги.
Застереження
Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
