Здавалося б, в світі, де ми вже знаємо, що економічний суб’єкт не є стовідсотково раціональним, класичні принципи економічної теорії сильно підважуються. Проте не всі. Батько економіки Адам Сміт першим сформулював концепцію вільного ринку як системи, що не потребує управління чи жорсткого регулювання. А ще започаткував дискусію про умови успішного функціонування ринку, роль держави й загальний добробут, яка не вщухає вже кілька століть після її написання в 1776 році. Цієї весни Наш формат видає український переклад класичної праці. Публікуємо уривок з цієї книжки.
Про принципи комерційної, або меркантилістичної, системи
Багатство складається з грошей або золота й срібла — таким є поширене уявлення, природно породжуване подвійною функцією грошей як знаряддя обміну та мірила вартості. Через те що гроші є знаряддям обміну, маючи їх, ми легше можемо дістати все те, що нам потрібно, ніж за допомогою будь-якого іншого товару. Ми завжди переконуємося, що найголовніше — добути гроші. Коли їх добуто, можна вже без жодних ускладнень здійснити будь-яку купівлю. А оскільки гроші є мірилом вартості, ми вимірюємо вартість усіх інших товарів кількістю грошей, на яку вони обмінюються. Про багату людину ми говоримо, що вона коштує багато тисяч, а про бідняка — що ціна йому — гріш. Про людину ощадливу або таку, що прагне розбагатіти, кажуть, що вона любить гроші, а про людину легковажну, щедру або марнотратну — що вона байдужа до них. Розбагатіти означає отримати гроші; одне слово, загальновживаною мовою багатство й гроші визнаються в усьому рівнозначними поняттями.
Багатою країною, так само як і багатою людиною, визнають країну, що володіє великою кількістю грошей, і тому нагромадження якнайбільшої кількості золота й срібла в певній країні вважають найнадійнішим способом її збагачення. Протягом певного часу після відкриття Америки перше запитання іспанців, коли вони висаджувалися на якомусь невідомому березі, зазвичай зводилося до того, чи є там золото або срібло. Залежно від отриманих ними відомостей вони вирішували, що робити: влаштовувати тут поселення на березі чи завойовувати країну. Чернець Плано Карпіно, якого король Франції відрядив посланником до одного із синів знаменитого Чингізхана, розповідає, що татари часто запитували його, чи багато овець та биків у французькому королівстві. Їхнє запитання переслідувало ту саму мету, що й запитання іспанців. Вони хотіли знати, чи достатньо багатою є країна, щоб варто було її завойовувати. У татар, так само як і в інших скотарських народів, що, як правило, не знають використання грошей, худоба є знаряддям обміну та мірилом вартості. Тому в уяві багатство полягало в худобі, так само як для іспанців воно полягало в золоті й сріблі. Уявлення татар було, певне, ближчим до істини, ніж уявлення іспанців.
Локк відзначає відмінність між грішми і будь-яким іншим рухомим майном. Усі рухомі товари, говорить він, за своєю природою вживані, і тому не можна занадто покладатися на багатство, що складається з них; народ, який одного року володіє ними у великій кількості, наступного може відчувати гостру потребу в них навіть за відсутності вивезення, а лише внаслідок власного марнотратства. Гроші, навпаки, є незмінним другом; хоча вони й можуть переходити з рук у руки, а все ж не так легко знищуються і споживаються, якщо тільки вдається запобігти відпливу їх із країни. Через це, на його думку, золото й срібло — це найстійкіша і найістотніша частина рухомого багатства нації, і тому примноження цих металів має бути, як він гадає, головним завданням її політичної економії.
Усі рухомі товари за своєю природою вживані, і тому не можна занадто покладатися на багатство, що складається з них; народ, який одного року володіє ними у великій кількості, наступного може відчувати гостру потребу в них навіть за відсутності вивезення, а лише внаслідок власного марнотратства.
Інші вважають, що коли б якась нація могла бути ізольованою від усього світу, то не мало б жодного значення, яка кількість грошей обертається в ній. Предмети споживання, що обертаються за допомогою цих грошей, лише обмінювалися б на більшу або меншу кількість монет, але дійсне багатство чи бідність країни, на їхню думку, залежало б виключно від великої кількості або браку цих предметів споживання. Інакше, проте, як вони вважають, ідуть справи в країнах, що підтримують відносини з іншими народами й змушені вести війни, утримувати флоти та армії в окремих країнах. Цього, за їхніми словами, можна досягти, лише відправляючи гроші за кордон для оплати їх, а народ не може відправляти за кордон багато грошей, якщо не має їх у достатній кількості в себе вдома. Тому будь-який народ повинен намагатися за мирних часів нагромаджувати золото й срібло, щоб мати змогу, коли це знадобиться, вести війни за кордоном.
Під впливом цих загальнопоширених уявлень усі народи Європи вивчали, хоча й без будь-якої користі, усі можливі засоби для нагромадження золота й срібла у своїх країнах. Іспанія та Португалія, власники головних копалень, що постачають Європі ці метали, під страхом найсуворіших покарань забороняли вивезення їх або обкладали його високим митом. Подібна ж заборона, напевне, за старих часів застосовувалася в політиці більшості інших європейських народів. Прояви такої політики трапляються навіть там, де ми найменше могли б очікувати цього, а саме в деяких давніх законах шотландського парламенту, що під загрозою суворих покарань забороняють вивезення золота й срібла з королівства. Таку саму політику в давнину провадили у Франції та Англії.
Коли ці країни стали центрами торгівлі, купці в багатьох випадках вважали таку заборону надзвичайно незручною. На золото й срібло вони могли купувати з більшою вигодою, аніж в обмін на якийсь інший товар, ті закордонні товари, потрібні їм для ввезення до своєї країни або для перевідправлення до якоїсь чужої. Через це вони протестували проти цієї заборони як такої, що завдає шкоди торгівлі.
Прояви такої політики трапляються навіть там, де ми найменше могли б очікувати цього, а саме в деяких давніх законах шотландського парламенту, що під загрозою суворих покарань забороняють вивезення золота й срібла з королівства. Таку саму політику в давнину провадили у Франції та Англії.
Вони доводили, по-перше, що вивезення золота й срібла для купівлі іноземних товарів не завжди зменшує кількість цих металів у країні; що, навпаки, воно може часто приводити до збільшення цієї кількості, бо, якщо внаслідок цього споживання іноземних товарів не збільшиться всередині країни, ці товари можна експортувати до інших країн і, продавши їх там із великим прибутком, отримати назад значно більше дзвінкої монети, ніж було первісно вивезено для їх купівлі. Мен порівнює цю операцію зовнішньої торгівлі із сівбою та жнивами в сільському господарстві. «Якби, — говорить він, — ми почали судити про дії хлібороба під час сівби, коли він кидає в землю багато доброго зерна, ми мали б визнати його радше божевільним, аніж дбайливим господарем. Та якщо ми згадаємо про жнива, що увінчують його зусилля, то переконаємося в плідності й корисності його зусиль».
Вони доводили, по-друге, що така заборона не може завадити вивезенню золота й срібла, які можна легко вивозити за кордон контрабандою завдяки незначному їхньому обсягу порівняно з їхньою вартістю; що вивезенню їх можна запобігти тільки за належної уваги до дотримання ними так званого торговельного балансу; що, коли вартість вивезення країни перевищує вартість її ввезення, інші нації залишаються її боржниками на певну суму, яку обов’язково сплачують їй золотом і сріблом і яка таким чином збільшує кількість цих металів у країні. Якщо ж країна ввозить на більшу вартість, ніж вивозить, баланс стає несприятливим для неї на користь інших націй, причому вона неодмінно має сплачувати останнім теж золотом і сріблом, зменшуючи, отже, їхню кількість у себе. У такому разі заборона вивозити ці метали не може перешкодити вивезенню їх, а тільки зробить його дорожчим, оскільки воно стане небезпечнішим; через це для країни, баланс якої є негативним, курс виявиться більш несприятливим, ніж це було б за інших умов, тому що купець, який купує вексель на закордон, муситиме платити банкірові, що продавав його, не тільки за нормальний ризик, клопіт і витрати на пересилання туди грошей, а й за додатковий ризик, зумовлений забороною вивезення.
Якщо ж країна ввозить на більшу вартість, ніж вивозить, баланс стає несприятливим для неї на користь інших націй, причому вона неодмінно має сплачувати останнім теж золотом і сріблом, зменшуючи, отже, їхню кількість у себе.
Але що несприятливішим є курс якої-небудь країни, то несприятливішим стає з необхідності її торговельний баланс; відповідно до цього з гострої потреби знижується вартість її грошей порівняно з грішми країни, на користь якої звернуто баланс. Так, наприклад, якщо різниця в курсі між Англією та Голландією становить 5 % проти Англії, то на купівлю векселя на 100 унцій срібла в Англії знадобиться витратити 105 унцій срібла; таким чином, 105 унцій срібла в Англії коштуватимуть лише 100 унцій срібла в Голландії, і на них можна буде купити тільки відповідну кількість голландських товарів; англійські товари, що продаються Голландії, продаватимуться дешевше на всю різницю в курсі, а голландські товари, що продаються Англії, на стільки ж дорожче. У першому випадку зменшиться на всю цю різницю приплив голландських грошей до Англії, а в другому на стільки ж збільшиться відплив англійських грошей до Голландії. Унаслідок цього торговельний баланс обов’язково виявиться на відповідно більшу суму проти Англії, і це вимагатиме вивезення до Голландії більшої кількості золота й срібла.
Ці аргументи й міркування були почасти слушні й почасти хибні. Слушні, оскільки стверджували, що вивезення золота й срібла для потреб торгівлі може бути вигідним для країни. Вони були також слушні, оскільки стверджували, що жодні заборони не можуть запобігти їх вивезенню, якщо приватні особи мають якусь вигоду від нього. Але вони були хибні, оскільки припускали, що збереження чи збільшення наявної кількості цих металів вимагає більшої уваги й турботи уряду, ніж збереження чи збільшення кількості якихось інших корисних продуктів, що за свободи торгівлі та відсутності такої уваги й турботи завжди наявні в належній кількості. Вони також були хибні, бо стверджували, що високий вексельний курс неодмінно збільшує те, що вони називали несприятливим торговельним балансом, або спричиняє вивезення більшої кількості золота й срібла.
Хоча ризик, зумовлений забороною вивезення, для банкірів може призвести до певних надзвичайних витрат, це аж ніяк не має неодмінно вести до відпливу з країни більшої кількості грошей.
Цей високий курс справді вкрай невигідний купцям, яким треба робити платежі в інших країнах. Їм доводиться відповідно дорожче платити за векселі, що їх банкіри надають на ці країни. Але хоча ризик, зумовлений забороною вивезення, для банкірів може призвести до певних надзвичайних витрат, це аж ніяк не має неодмінно вести до відпливу з країни більшої кількості грошей. Ці витрати зазвичай мають здійснюватися в самій країні, оплачуючи контрабандне вивезення грошей із неї, і рідко можуть призводити до вивезення бодай однієї зайвої шестипенсової монети понад суму вексельного переказу. У такому разі високий вексельний курс має, ясна річ, спонукати купців намагатися, щоб вивезення більш-менш покривало ввезення, щоб таким чином їм доводилося за цим високим курсом оплачувати якнайменшу суму. Крім того, високий вексельний курс має діяти так само, як і мито, підвищуючи ціну іноземних товарів і цим зменшуючи їх споживання. Тому він спричинить тенденцію не до посилення, а до послаблення так званого несприятливого балансу, а отже, і вивезення золота й срібла.
Але хоч би як там було, наведені аргументи переконали тих, до кого їх було звернено. Вони виходили від купців і були звернені до парламентів та королівських рад, до аристократії та помісного дворянства; вони виходили від тих, кого вважали знавцями торгівлі, і були звернені до тих, хто усвідомлював, що геть нічого не розуміє в цій справі. Досвід показав як аристократії та землевласникам, так і купецтву, що іноземна торгівля збагатила країну, але ніхто з них не здавав собі справи в тому, яким чином це сталося.
