Масові депортації народів у радянській Балтії та інших регіонах у 1930–1940-х роках стали одним із найжахливіших злочинів сталінського режиму. Сотні тисяч людей опинилися в таборах і на спецпоселеннях, де багато хто помирав від голоду, хвороб і примусової праці. Соціальні, політичні та національні категорії «ворогів народу» були вигадані, а переслідування слугували інструментом контролю та залякування.
Після розпаду СРСР балтійські держави взяли на себе сміливість дати юридичну оцінку злочинам Сталіна. Естонія, Латвія та Литва ухвалили закони про геноцид, що виходили за рамки Конвенції ООН 1948 року, включаючи примусові депортації та страти учасників опору. За цими законами правоохоронні органи цих країн розслідували діяльність ветеранів Міністерства державної безпеки, причетних до ліквідації учасників визвольних рухів, депортацій та інших злочинів радянського режиму. В 2003 році до жертв геноциду поруч з етнічними додали соціальні та політичні групи. Важливу роль у дослідженні радянських і нацистських злочинів відіграв Центр дослідження геноциду та опору жителів Литви, який і сьогодні документує депортації та репресії, зберігає архіви та надає матеріали для наукових і правових досліджень.
У 2022 році, під час повномасштабного вторгнення росії в Україну, міністри країн Балтії закликали ЄС створити Спеціальний трибунал для розслідування злочинів агресії. Як зазначив латвійський депутат Айнарс Латковскіс, після Другої світової війни судили лише гітлерівців, а сталінців залишили безкарними — тому сьогодні росія має відповісти за свої злодіяння для попередження майбутньої агресії.
Радянський контекст і Нюрнберг
У Нюрнберзі радянська сторона номінально намагалася використати міжнародне право як зброю — не лише для засудження фашизму й нацизму, а й для запобігання їхньому відродженню. Проте насправді для Москви трибунал був шансом перекласти всю провину за розв’язання війни та злочини проти мирного населення на нацистських лідерів. Тому ще в грудні 1943 року в Україні радянська влада організувала власний «суд над агресорами» — переслідувала низку німців, російського колаборанта, а заочно й керівників Третього рейху, звинувативши їх у «систематичному прагненні до винищення слов’янських народів».
Та чи можна було довіряти цим «захисникам правди»? Історик Норман Наймарк справедливо зауважує: склад радянської делегації у Нюрнберзі не додавав упевненості. Майже всі її ключові фігури брали участь у сумнозвісних московських показових процесах 1936–1938 років. Один із них — Андрій Вишинський, «сталінський вовкодав», який на процесах ображав підсудних, зривав їхні спроби захиститися і будував фіктивні обвинувачення.
У 1946 році він сидів у кріслі заступника міністра закордонних справ СРСР і очолював таємну спецкомісію з питань Нюрнберга, що звітувала безпосередньо Молотову та Сталіну. Завдання цієї комісії було одне — зробити так, щоб ніхто й словом не згадав про радянсько-німецькі домовленості, а тим паче про співпрацю 1939–1941 років.
Отже, радянська участь у Нюрнберзі була не стільки про справедливість, скільки про контроль над правдою і приховування власних злочинів.
Суддя Роберт Джексон виголошує вступну промову на Нюрнберзькому процесі. Фото: Корпус зв’язку армії США. Архів Кетрін Файт Лінкольн, бібліотека-музей Гаррі Трумена.
За словами Наймарка, радянське керівництво залишилося розчарованим: процес не став тріумфом радянської системи, підсудних не засудили однаково суворо, а світ звернув мало уваги на героїзм радянського народу. Пояснюється це тим, що на всіх судових процесах нацистських воєнних злочинців засуджували за діяння проти людяності. Проте деякі відбували покарання лише кілька років. Іншим пом’якшували вироки або надавали помилування з економічних чи політичних причин, пов’язаних із розвитком холодної війни.
Розчарування посилило й те, що в Нюрнберзі не ухвалили конвенцію проти геноциду. Радянська сторона наполягала: народи СРСР — головні жертви нацизму та імперіалізму, тож потребують міжнародного захисту. Одночасно делегацію обурило, що німецькі адвокати порушили «джентльменську угоду» й заговорили про радянські злочини, зокрема ті, що сталися «завдяки» пакту Молотова–Ріббентропа.
Втім, СРСР таки перетворив Нюрнберг на майданчик власної міфотворчості. Центром цієї маніпуляції стала трагедія Катині: відповідальність за розстріл понад 22 тисяч польських офіцерів і державних службовців переклали на нацистів, хоча страти 1940 року виконали за наказом Сталіна і Берії руками НКВС. Західні судді тоді не спростували цієї відвертої фальсифікації. Проте під час процесу радянські прокурори так і не змогли надати переконливих доказів провини нацистів. Свідки та документи, які вони наводили, не підтверджували звинувачень. Тож у фінальному вироку Нюрнберзького процесу нацистів за Катинь не засудили. Лише у 1990 році, через 50 років після подій, радянське керівництво офіційно визнало відповідальність СРСР за розстріл польських офіцерів у Катині.
Ця мовчанка стала однією з найбільших прогалин Нюрнберзького процесу — і водночас однією зі знакових перемог радянської пропаганди. Фактично совєти змогли створити міф про «вину нацистів», який проіснував десятиліттями.
Вплив на Конвенцію ООН
У перших проєктах Конвенції ООН про геноцид 1947 року поряд із національними, етнічними, расовими й релігійними були соціальні та політичні групи. Щодо останніх США, Китай та інші держави навіть уточнювали формулювання, намагаючись розширити перелік підстав для захисту суспільних груп.
Але Радянський Союз жорстко заперечив. На його думку, «політичні групи повністю недоречні в науковому визначенні геноциду, а їхнє включення послабить конвенцію та ускладнить боротьбу з геноцидом». Москва вимагала зосередитися лише на злочинах нацистів і вписати до тексту, що геноцид «органічно пов’язаний із фашизмом-нацизмом та іншими подібними расовими теоріями».
Радянська делегація була не єдиною, хто наполягав на виключенні політичних і соціальних груп із конвенції про геноцид. Як писала New York Times, такі країни як Аргентина, Бразилія, Іран, Домініканська Республіка, Південно-Африканська Республіка побоювалися звинувачень у геноциді під час придушення внутрішніх повстань. Так у цьому питанні Москва несподівано опинилася в одному таборі зі своїми правими опонентами.
Але радянські пропозиції виходили за рамки й цих категорій. СРСР наполягав на включенні до конвенції поняття «національно-культурного геноциду» — знищення мови, релігії чи культури цілих спільнот. Йшлося не лише про людей, а й про бібліотеки, музеї, школи та інші культурні й релігійні осередки. При цьому СРСР згадував лише нацистські злочини, замовчуючи власні на Північному Кавказі чи в інших регіонах.
Утім, США та союзники відкинули радянську ідею «національно-культурного геноциду», побоюючись звинувачень у расизмі й утисках корінних народів. Натомість у питанні політичних груп СРСР дотиснув своє: задля компромісу їх таки вилучили з Конвенції.
9 грудня 1948 року Генасамблея ООН одностайно ухвалила Конвенцію, яка визначила геноцид як злочин проти «національних, етнічних, расових і релігійних груп». Політичні ж та соціальні опинилися поза захистом. Це стало прогалиною, яка дозволила тоталітарним режимам виправдовувати власні репресії.
Ратифікація Конвенції ООН про геноцид. Фото: interlaws
Це виключення з конвенції значно ускладнило дослідникам обговорення геноциду як продукту радянської системи. Радянські дипломати стверджували, що такі групи занадто мінливі, аби їх можна було чітко визначити.
Водночас у сталінській практиці й риториці подібні категорії створювалися штучно. «Куркулі», розстріляні чи депортовані під час колективізації, нібито становили окрему соціально-політичну групу, хоча насправді це була вигадка влади. Як зазначає Марк Левен, історик і почесний співробітник Саутгемптонського університету, злочинці часто «уявляють групу як організовану спільноту всупереч її волі» — це стосується і куркулів, і євреїв, яких нацисти обрали для знищення.
Балтійські держави після падіння СРСР розглянули радянські репресії як геноцид у ширшому розумінні, ніж у Конвенції ООН, додавши до нього депортації та переслідування політичних і соціальних груп, щоб захистити свої народи від минулих і майбутніх злочинів.
Балтійський досвід
Після відновлення незалежності Латвія, Литва та Естонія зіткнулися з гіркою правдою: місцеві комуністи та офіцери НКВС брали участь у депортаціях, ліквідації куркулів і розправі над «лісовими братами». Литва розпочала судові процеси за злочини радянського режиму в 1997 році, а Латвія та Естонія пішли цим шляхом у 1998-му. Відтоді Латвія засудила кількох колишніх співробітників служби безпеки, а в 2003 році — ексагента КДБ до п’яти років позбавлення волі. Засуджені, як росіяни, так і балтійці, були складовими репресивної сталінської машини. Ці судові процеси довели, що етнічне походження виконавців не робить злочини менш геноцидними. Отже, геноцид може стосуватися політичних і соціальних груп навіть якщо Конвенція 1948 року їх не згадує.
Архівне фото вагонів для перевезення худоби, які влада СРСР використовувала для депортації людей з країн Балтії (кінець березня 1949 року) Фото: Lettisches Okkupationsmuseum
Найвідоміший із судових процесів — суд над Арнольдом Мері, двоюрідним братом першого президента Естонії. У 2008 році його судили за депортацію 251 естонця на Сибір у 1949 році. Щонайменше 40 людей тоді загинули. Росія традиційно сприйняла процес як спробу естонської влади переслідувати ветеранів Другої світової та Героїв Радянського Союзу. Мері заперечував провину і помер до завершення суду.
Балтійські справи проти радянських «геноцидників» показали ще одну важливу річ: навіть знищення частини суспільства можна вважати геноцидом, якщо це загрожує існуванню всього народу. Тут суди посилаються на Сребреницю: вбивство майже восьми тисяч боснійських мусульман було визнано геноцидом, бо це була атака на весь народ «як такий». У такому ж правовому контексті напади Сталіна на народи СРСР у 1930-х і на початку 1940-х можна розглядати як спробу ліквідувати їх «як такі». Голодомор в Україні, депортації та вбивства поляків у Радянському Союзі цілком вписуються в цю правову логіку.
Не лише балтійські справи підтверджують, що політичні групи можуть стати жертвами геноциду — аналогічний висновок випливає й із судових процесів в Аргентині щодо масових убивств власного населення у 1976–1983 роках.
Іще один урок випливає з досліджень Бена Кірнана про Камбоджу: соціальні та етнічні мотиви часто переплітаються. Геноцид не обмежується одним критерієм — він має багатовимірну природу, і відокремити етнічне від соціального або політичного майже неможливо.
Урок для сучасного світу
Досвід Балтії та уроки Нюрнберга нагадують, що злочини проти народів не мають терміну давності. Сьогодні, коли росія веде повномасштабну війну проти України, на тлі масових убивств цивільного населення, руйнування міст і депортацій, досвід країн Балтії стає особливо актуальним. Він показує, що міжнародне правосуддя може бути ефективним механізмом стримування та покарання агресорів.
Як і у випадку Сталіна чи нацистів, злочини сучасної росії мають ознаки геноциду: вони спрямовані на загрозу існування українського народу «як такого». Адже рф і досі практикує цілеспрямоване знищення ідентичностей. Усередині самої федерації цілі народи втратили свої мови й культури та перетворилися на «невидимі меншини». А на прикладі кримських татар видно, що деякі народи десятиліттями були змушені були жити в умовах вигнання та відчуження. І саме ця історична безкарність дозволила Кремлю у XXI столітті знову вдатися до депортацій, насильницької русифікації та колоніальної політики, тепер уже щодо українців. Таким чином, замовчування злочинів минулого створює ґрунт для злочинів сьогодення.
Застереження
Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
