Забезпечення національної безпеки та оборони відповідно до Конституції України здійснюється напряму президентом України, тому всі проблеми та досягнення в цих галузях так чи інакше є результатами рішень президента.
До досягнень президента можна безумовно віднести суттєву активізацію роботи оборонно-промислового комплексу України. Продукція оборонно-промислового комплексу є продукцією із високою доданою вартістю, тому її виробництво є вигідним для держави. Незважаючи на проблеми із фінансуванням, слід сказати, що вітчизняний ОПК переживає період ренесансу. Поряд із традиційним виробництвом бронетанкової техніки, почалися активні роботи над створенням надскладної ракетної техніки та активізувалося виробництво високоточного озброєння.
Суттєвого прогресу досягнуто у переозброєнні Сухопутних військ Збройних сил України, в першу чергу бронетанковою технікою. Водночас, у переозброєнні Повітряних сил та, особливо, Військово-морських сил є багато проблем. Зокрема, Військово-морські сили фактично не мають не тільки бойових кораблів, але й сил та засобів протичовнової боротьби та протиповітряної оборони і активність у цьому напрямку дуже повільна.
Незважаючи на спрямованість на імплементацію стандартів НАТО та західних підходів до розбудови системи оборони держави, Міністерство оборони України все ще є суто радянським органом. Зокрема, Міністерство очолює військовослужбовець, що з одного боку є порушенням системи демократичного цивільного контролю, оскільки в демократичних державах військовослужбовець не може бути на політичній посаді. Наприклад у США за законом, Міністром оборони може бути призначений колишній військовослужбовець лише якщо після його звільнення із служби минуло не менше 7 років. А з іншого боку військовослужбовець на посаді Міністра не спроможний забезпечити формування державної політики через професійну деформацію та орієнтацію виключно на військові питання. Тут слід нагадати, що кандидатуру на пост Міністра оборони вносить до парламенту особисто Президент.
Загалом, за останні три роки в Міністерстві оборони так і не сформована інституційна спроможність по формуванню державної політики у сфері оборони. І одним із ключових чинників цього є хибна політика комплектування посад у Міністерстві військовослужбовцями. В жодній з Європейських країн, в США, Канаді у Міністерствах оборони немає військовослужбовців. Вони комплектуються виключно цивільними державними службовцями, які опікуються питаннями оборони у безпосередній прив’язці до інших сфер життєдіяльності держави – національної економіки, соціальних факторів та інших. В Україні ж оборонна сфера повністю відірвана від державної політики в інших сферах та спрямована тільки на питання Збройних сил.
Безумовно значним досягненням є підвищення фінансування сфери національної безпеки та оборони. Це призвело до можливостей не тільки забезпечувати поточну життєдіяльність суб’єктів забезпечення національної безпеки та оборони, але й виділяти кошти на розвиток.
Позитивними факторами є прийняття ключових програмних документів – Стратегії національної безпеки, Концепції розвитку сектору безпеки і оборони тощо. Однак і тут є певні негативні сигнали. Зокрема, аналізуючи Концепцію розвитку сектору безпеки та оборони можна дійти висновку, що розвиток різних органів прописаний без прив’язки до інших органів – тобто в документі відсутній єдиний задум та напрямок розвитку Сектору безпеки та оборони в цілому. Це дає дуже тривожний сигнал про слабку стратегічну координацію Сектору безпеки та оборони в цілому, яку має забезпечувати Рада національної безпеки і оборони.
Проглядається слабка увага до розвитку розвідувальних органів та недооцінювання їх ролі у життєдіяльності держави. В першу чергу слід сказати про недостатнє фінансування розвідувальних органів. В розвинених країнах є стала практика, що розвідувальні органи мають значно більші бюджети ніж органи безпеки. В Україні ж бюджет СБУ в рази перевищує бюджет Служби зовнішньої розвідки. Вкрай тривожним сигналом є те, що Президент вже більше року не призначає Голову Служби зовнішньої розвідки. Минулий Голова пішов у відставку у квітні 2016 року і з тих пір Служба не має керівника. В чинних умовах відсутність штатного керівника основного розвідувального органу держави більше року є неприпустимим.
Безумовно позитивним є суттєве підсилення контррозвідувального компоненту Служби безпеки України та збільшення її фінансування. Водночас, дуже негативно сприймаються сигнали від бізнесу про неправомірне втручання СБУ в діяльність підприємств. Загалом протидія економічним злочинам є невластивою для спецслужб демократичних країн, а неправомірні дії під час такої діяльності є вкрай деструктивними та підривають довіру до вітчизняної спецслужби.
Також слід сказати про відсутність комплексних реформ у Службі безпеки. Адже попри 25 років незалежності Служба залишається уламком радянського КДБ і працює на застарілих принципах. Трансформації Служби призводили до значного розширення невластивих для спецслужб функцій. Тому очевидно, що СБУ потребує комплексної та якісної реформи, в результаті якої мають бути переглянуті завдання служби, підсилені її можливості по забезпеченню саме державної безпеки, впровадженні нові механізми діяльності, нова система забезпечення, широка автоматизація, а також мають широко впроваджуватись сучасні технології. Зволікання із такою реформою також не несе користі.
Загалом є значний прогрес у розвитку сектору безпеки та оборони порівняно з минулими роками. Однак, лишається багато питань, де розвиток йде повільніше ніж потрібно або взагалі прогрес відсутній. І це обумовлено не тільки об’єктивними факторами, але й суб’єктивними.
