Для перемоги демократії потрібна Україна

Для перемоги демократії потрібна Україна

Photo: ua.depositphotos.com / skynextphoto
3 Травня 2023
FacebookTwitterTelegram
1102

Понад 30 років тому впала Берлінська стіна, Радянський Союз розпався і тріумфалізм запанував у всіх західних столицях (Bandow, 2021). Повставши після катастрофи Великої депресії та попелу Другої світової війни, усталені демократії перемогли – у Північній Америці, Західній Європі та в інших місцях – і тепер нові демократії вишикувалися, щоб приєднатися до них. Комуністична альтернатива зайшла в глухий кут і разом із абсолютними монархіями та середньовічними теократіями опинилася на смітнику історії. Демократія процвітала, у світі панував мир, а все інше було неважливими деталями (Fukuyama, 1989).

Україна вирішила відмовитися від ядерної зброї в 1994 році й натомість покластися на розпливчасті гарантії безпеки, надані малоймовірною трійкою, до якої увійшли США, Великобританія та росія. Це була дивна домовленість, яка мала сенс, лише якщо цей світ став безпечним для новонароджених демократій. Озираючись назад, це сприйняття було абсолютно хибним (Menand, 2018).

Російське вторгнення в Україну у 2014 році і масштабна ескалація агресії з лютого 2022 року змушують нас переосмислити бачення, за яких умов демократія може вижити і чи буде це століття зруйноване конфліктом. Те, що відбуватиметься надалі в Україні, має величезне значення, тому що це буде потужним сигналом – обнадійливим чи навпаки – усім, хто намагається стати демократичним, особливо, якщо вони живуть на відстані удару від добре озброєних автократій, таких як Китай, росія, Іран та Саудівська Аравія. За такими сигналами уважно стежить уся Азія, а також країни в Латинській Америці, Африці та навіть самій Європі.

Визначальна геополітична конкуренція в цьому столітті відбувається між людьми, які підтримують демократію з усіма її недосконалостями та вадами, й автократами, які завжди прагнуть сфальсифікувати вибори та контролювати громадянське суспільство.

Протягом 90-х років багато політиків нерозсудливо повірили в ідею, що країни, стаючи багатшими та освіченішими, невідворотно ставатимуть і демократичнішими. Проте факти рішуче заперечують цю так звану теорію модернізації (Acemoglu and Robinson, 2022). Немає загальної тенденції, щоб країни, які розвиваються швидше (або стають багатшими), ставали демократичнішими. Авторитарні правителі неодноразово зміцнювали свою владу в країнах з освіченим населенням і щораз більшим середнім класом – нафтові країни Перської затоки, путінська росія та Китай Сі Цзіньпіна є лише останніми прикладами.

Є один із висновків теорії модернізації, який може здатися глибшим і правдивішим, але по суті він також неправильний. Це твердження, що технологічна інноваційність демократій забезпечує перемогу автократії. Ця версія технооптимізму досягла свого апогею в 2010-х роках, коли панувала загальна ейфорія щодо онлайн-комунікації та соціальних медіа, а дехто навіть стверджував, що це трансформаційна технологія, яка повалить диктаторів, наприклад під час Арабської весни 2011-2012.

У своїй книзі, яка незабаром опублікується (Acemoglu and Johnson, 2023a), ми стверджуємо, що технології дуже пластичні, і їх можна використовувати різними способами. Ми бачимо це на прикладі соціальних медіа та Інтернету, які в руках автократій стали інструментом стеження, цензури та жорсткого гноблення.

Насправді немає нічого нового в тому, що технологічні інновації можуть бути і силами добра, і силами зла. Удосконалені комунікаційні технології часто ефективно використовувалися для пропаганди антидемократичними режимами та лідерами. Нацисти були майстрами радіопропаганди, а в США найвправнішими користувачами цього засобу були не лише демократично обрані лідери, такі як президент Франклін Рузвельт, а й симпатик фашизму, провокатор – отець Кафлін.

Якщо дивитися через цю призму, то стає очевидним, наскільки контрпродуктивною була політика Америки та Західної Європи щодо автократів. Щонайменше з 90-х років зовнішньополітичний істеблішмент США стверджував, що все, що нам потрібно зробити, це вільно торгувати з Китаєм, і демократизація відбудеться природним шляхом. У 2001 році Китай було прийнято до СОТ на  вигідних умовах. Звичайно, дешева китайська робоча сила була чудовою новиною для транснаціональних корпорацій, особливо тому, що вони з ентузіазмом перенесли своє виробництво в Китай і побудували складніші ланцюги поставок, передавши в процесі значну частину своїх технологій китайським компаніям. Але в очах наших бізнес-лідерів і політиків не було про що хвилюватися, тому що такий розвиток подій уважався взаємовигідним: усі виграють від китайського експорту, а сам Китай незабаром поповнить ряди миролюбних демократичних країн.

Голос США також відігравав провідну роль у міжнародній системі, яка дала б змогу  або, можливо, навіть заохочувала ОПЕК маніпулювати цінами на нафту, хоча в більшості західних правових систем такі дії розглядалися б як злочинна змова.

Європейський підхід до росії виявився ще проблематичнішим. Протягом більше ніж 20 років політичні лідери Німеччини стверджували, що газопровід “Північний потік” допоможе прив’язати росію до мирної Європи.

Звичайно, окремі люди з хорошими зв’язками в демократичних країнах також отримали значну вигоду від такої прихильності. Лондон та інші європейські столиці розкрили обійми іноземним олігархам, які бажали придбати престижну нерухомість або спортивні клуби. Європейська банківська система була співучасником, дозволяючи багатим росіянам відмивати свої величезні статки через нерухомість, фінансові активи та дуже великі яхти (Acemoglu, 2022).

Коли почали виникати запитання щодо цих практик, політики знову вдавалися до однієї з версій теорії модернізації: це перехідний етап, і оскільки діти еліт із росії, Саудівської Аравії та Китаю навчалися у відомих британських школах-інтернатах та американських коледжах, та їхні батьки, безсумнівно, невдовзі стануть стійкими захисниками демократії, вільного ринку та прав людини. Нічого подібного не трапилося.

На жаль, за останні три десятиліття зростання добробуту в провідних недемократичних країнах навпаки зміцнило політичне домінування невеликої еліти, замість того, щоб створити будь-який демократичний рух. У 80-х роках, до того як Китай повністю інтегрувався в систему світової торгівлі, там існував потужний дисидентський студентський рух у містах і справжня організація спротиву серед мешканців сільській місцевості (Pan, 2008). Усе це було придушено в 90-х роках хвилею репресій, які фінансувалися за рахунок значних доходів уряду від зовнішньої торгівлі та західних інвестицій, після розправи на площі Тяньаньмень.

Капіталізм як такий також не поширить демократію в світі. Згідно з нинішніми домовленостями капіталісти готові продавати автократам усе, що тим заманеться. Західні країни продавали росії компоненти, які були використані, щоб створити передове озброєння, після 2014 року, незважаючи на начебто заборону з боку ЄС на такі поставки. Американські компанії продають сучасні чіпи китайському військово-промисловому комплексу, незважаючи на заборони, і навіть незважаючи на те, що Китай наразі є основним військовим постачальником росії, зокрема постачає те, що потрібне для реактивних винищувачів, які використовуються для вбивства мирного українського населення.

Час прокинутися. Забезпечення автократів передовими технологіями в будь-якому випадку не робить їх миролюбнішими, кращими або слухнянішими. Автократи залишаються при владі, фрагментуючи суспільство та розпалюючи націоналістичні ідеї, щоб протиставити щось наочному успіху країн Заходу. Спираючись або на релігійну, або на світську основу, автократичні правителі говорять своїм людям: ми особливі, нам загрожують, це ми проти світу, і якщо ми дозволимо Заходу “взяти гору”, вони знищать нас, наш спосіб життя, нашу культуру тощо. Усе це нісенітниці, але, як йдеться в нашій публікації (Acemoglu and Johnson, 2023a), це можна продати людям за допомогою вміло розроблених інформаційних фільтрів, мільйонів інтернет-ботів і добре фінансованих державних ЗМІ. Автократичний гніт схожий на велосипед: люди за кермом бояться, що, якщо вони не будуть продовжувати крутити педалі (розповсюджувати брехню), то напевно впадуть.

Якщо дивитися під таким кутом, то те, що станеться в Україні далі, є надзвичайно важливим. Після кількох десятиліть сумнівів та нерішучості у 2019 році Україна зробила свій вибір – шляхом голосування – вибір на користь зменшення ролі правлячої тоді проросійської еліти та руху в напрямі Західної Європи. Ці зміни або здалися загрозливими владіміру путіну, або він просто вирішив, що це нагода захопити більше території. путін використовує пропаганду, щоб ефективно контролювати російське суспільство та забезпечувати більше, ніж достатню підтримку з боку населення. Захід допомагав Україні, але повільно – побоюючись наслідків ескалації, зокрема потенційного застосування ядерної зброї.

Подумайте, що станеться, якщо путін переможе. Це стане сигналом, що автократичні країни можуть безкарно вдиратися на територію своїх демократичніших сусідів. Також зростатиме мотивація автократів отримати ядерну зброю, тому що в цьому випадку, очевидно, їм більше сходитиме з рук.

Нещодавні події в Афганістані нагадують нам, що демократія рідко буває успішною, якщо її нав’язують іззовні (Brick Murtazashvili, 2022). І коли країна сама обирає для себе демократію, то процес може бути нелінійним, крокуючи вперед і назад – як ми бачили в багатьох країнах Східної Європи. Щоб демократія процвітала чи навіть виживала, їй потрібна “безпечна гавань”. Це означає, що експансіоністські автократи повинні тримати свої руки (і свої танки) подалі від таких країн, як Україна, які намагаються контролювати корупцію, усунути владу олігархії та справді стати демократичними.

Зараз ми входимо в найнебезпечнішу фазу ХХІ століття. Спираючись на добробут, отриманий завдяки своєму успіху експортера до індустріальних демократій, Китай розпочав власну гру як винахідник технологій, зокрема технологій для масового стеження. Тривають перегони з розробки штучного інтелекту, передусім між двома великими гравцями: США та Китаєм. Тепер автократії мають потенційне джерело репресивних технологій, які розробляються країнами, що належать до їхніх власних лав, хоча не слід виключати і той варіант, що введені в оману західні компанії можуть самі винайти інструменти, які можна буде використати для підриву наших власних політичних систем (Acemoglu and Johnson, 2023b).

У цьому столітті кількість людей, які живуть сьогодні в процвітаючих демократіях, досягне піку, імовірно, на рівні близько 1,5 мільярда. Але населення світу продовжуватиме зростати з 8 до 10 мільярдів (за оцінками ООН, 2022) або, можливо, навіть до 12 мільярдів. Індія скоро стане (або, можливо, вже є) найбільш густонаселеною країною світу, але в її хваленій демократії зараз немає нічого безпечного, оскільки, як повідомляється, прем’єр-міністр Нарендра Моді використовує передові технології, щоб стежити за своїми опонентами (правдивість цих звинувачень заперечується).

У найближчі десятиліття основний приріст населення відбуватиметься за рахунок Африки, де конфлікт між демократією та автократією дуже активний.

Які технології винаходитимуть чи використовуватимуть в Китаї, Індії, Латинській Америці та Африці, хто від цього виграє та як спроби створити більше демократій вплинуть на глобальну безпеку? Чи з’являться нові агресивні автократії, які використовуватимуть штучний інтелект з Китаю, дрони з Ірану та найманців із росії? Відповіді на багато з цих питань стануть у пригоді на полі бою в Україні.

Якщо росії дозволять продовжувати окупацію України та оголосити про досягнення успіху, то це дасть потужний і шкідливий сигнал: автократії можуть вторгнутися в демократичні країни і це зійде їм з рук.

Список літератури

Acemoglu, D (2022), “Closing Tax Havens Is the True Test of the West’s Resolve“, Project Syndicate, 8 March.

Acemoglu, D and S Johnson (2023a), Power and Progress: Our Thousand-Year Struggle Over Technology and Prosperity, Public Affairs (forthcoming).

Acemoglu, D and S Johnson (2023b), “What’s wrong with ChatGPT?“, Project Syndicate, 6 February.

Acemoglu, D and J Robinson (2022), “Non-Modernization: Power-Culture Trajectories and the Dynamics of Political Institutions“, Annual Review of Political Science 25: 323339.

Bandow, D (2021), “How Triumphalism Squandered America’s Cold War Victory“, Cato Institute, 30 December.

Brick Murtazashvili, J (2022), “The Collapse of Afghanistan“, Journal of Democracy 33(i): 40-54.

Fukuyama, F (1989), “The End of History?”, The National Interest 16: 3-18.

Manand, L (2018), “Francis Fukuyama Postpones the End of History“, The New Yorker, 3 September.

Pan, P (2008), Out of Mao’s Shadow: The Struggle for the Soul of a New China, Simon & Schuster.

United Nations (2022), World Population Statistics 2022.

Ця публікація входить до збірки есе, створеної за ініціативи НБУ. У ній відомі економісти, політологи та історики – визнані світом експерти – на волонтерських засадах діляться своїми думками та аргументами про те, чому, допомагаючи Україні, ви допомагаєте всьому світу. Повну збірку есе можна прочитати за посиланням 

#допомогаУкраїні_допомогасвіту

Автори

Застереження

Автори не є співробітниками, не консультують, не володіють акціями та не отримують фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний