Навіщо Україні погані ЗМІ | VoxUkraine

Навіщо Україні погані ЗМІ

21 Серпня 2018
FacebookTwitterTelegram
1237

Борис Давиденко розповів про ситуацію на українському медіаринку, вплив олігархів на ЗМІ і революції в споживанні інформації, яку здійснили соціальні мережі.

Доброго дня!

Дякую за запрошення. Впевнений, що такі ініціативи, як «Школа лідерства», здатні призвести до великих змін в Україні. Мене покликали поговорити про комунікації, соціальні мережі і про ЗМІ. Оскільки я не дуже добре орієнтуюся в перших двох темах, то більше буду говорити про ЗМІ, причому в глобальному контексті, так що корисні поради ви навряд чи почуєте. Але щоб ви відразу не втекли, я придумав провокаційну назву: «Навіщо Україні погані ЗМІ і коли їх уб’ють соцмережі».

Шлях до свободи слова

Найбільша шведська газета «Афтонбладет» в середині XIX століття 26 разів змінювала назву. Навіщо? Газета публікувала щось, що не подобалося королеві, король видавав указ «забороняю друкувати газету «Афтонбладет». Через пару днів газета виходила під іншою назвою, знову друкувала щось не те, король знову її забороняв, вони знову міняли назву. І так ще 24 рази. Першим здався король: перестав забороняти.
Славетна Англія була в ті часи куди більш прогресивною країною, там король скасував цензуру в газетах ще в 1688 році. Що, втім, не завадило другому головному редактору знаменитої The Times Джону Уолтеру на початку XIX століття просидіти у в’язниці 16 місяців. Газета написала щось таке, що «паплюжить честь і гідність» якогось лорда.
Тирани і диктатори куди більш прямолінійні у своїх взаєминах з вільними ЗМІ. Наприклад, італійські фашисти одними з перших прийняли закон, який дозволяв припиняти випуск газет, які публікували «підривні» і «дестабілізуючі» матеріали. Тобто майже будь-яких газет.

У нацистській Німеччині був прийнятий закон «Про редакторів»: тепер керівником німецьких ЗМІ міг стати тільки «арієць», причому обов’язково член НСДАП або співчуваючий їй. Журналісти були першими в’язнями концтабору в Дахау. За Гітлера в концтабори було посаджено до тисячі журналістів, і більше 300 з них не повернулися на волю.
Перелік прикладів можна продовжувати довго, але, сподіваюся, наведених вище достатньо, і я вас переконав, що королі, диктатори, та й взагалі влада не дуже люблять незалежні ЗМІ і прагнуть обмежити їх свободу. Ви можете справедливо зауважити: мовляв, це досить очевидно — будь-яка влада не любить і побоюється журналістів: вони можуть розкопати її зловживання, роздути скандал або просто написати щось неприємне для політика.
Але виявилося, все не так просто і банально. Вільні ЗМІ, виконуючи свою природну місію — захищаючи слабшого, борючись за справедливість і надаючи об’єктивну інформацію читачам, глядачам, слухачам, — роблять куди більше, ніж просто викривають і дратують владу. Історія довела, що незалежні медіа — не тільки невід’ємна частина демократії, але й обов’язкова умова для стабільного і довгострокового розвитку країни.

Вільні ЗМІ, виконуючи свою природну місію – захищаючи слабшого, борючись за справедливість і надаючи об’єктивну інформацію читачам, глядачам, слухачам, — роблять куди більше, ніж просто викривають і дратують владу. Історія довела, що незалежні медіа — не тільки невід’ємна частина демократії, але й обов’язкова умова для стабільного і довгострокового розвитку країни.

Один з найбільш авторитетних і цитованих в наш час економістів – Дарен Асімоглоу – називає вільні ЗМІ одним з трьох компонентів побудови так званого товариства відкритого доступу (поряд з незалежним вищим судом і реальним поділом гілок влади). Тобто без незалежних ЗМІ неможливо побудувати економічно успішну демократичну державу. Виявилося, що ЗМІ, навіть якщо вони самі цього не знають і не хочуть робити, тяжіють до захисту демократичних інститутів і є найбільш завзятими борцями за «відкритість».
Загалом, якщо влада дійсно хоче витягнути свою країну в вищу лігу розвинених і багатих, то вона повинна всіма силами підтримувати незалежні засоби масової інформації, а не боротися з ними.
Але в силі і важливості ЗМІ криється їхня слабкість. Якщо Муссоліні говорив: «Слова — це добре, але гвинтівки — ще  краще», то вже 60 років по тому глава розвідки спецслужби режиму перуанського диктатора Фухіморі Владимиро Монтесиноса висловлювався: «Залежність від інформації подібна наркоманії … Якщо ми не контролюємо телебачення, ми взагалі нічого не контролюємо». Виявилося, що в XXI сторіччі диктаторам і авторитарним режимам для узурпації майже необмеженої влади більше не треба утримувати величезний і кровожерливий НКВД, Штазі або ДІНА (служба розвідки Піночета). Достатньо отримати контроль над ЗМІ, а через них — контроль над інформацією і серцями/умами громадян.
Новий «медійний авторитаризм» став предметом вивчення науковців. Наприклад, економісти Сергій Гурієв і Деніел Трейзан в своїй нещодавній роботі «How Modern Dictators Survive: Cooptation, Censorship, Propaganda and Repression» пишуть, що рецепт нового диктатора — підкуп, цензура і пропаганда. А мета режиму — не залякати населення, а переконати більшість у своїй компетентності. Далі я хочу процитувати уривок зі статті Гурієва і Трейзана:

«Відмінною рисою нових диктатур є робота з інформацією. Хоча час від часу вони застосовують насильство, влада утримується не стільки терором, скільки маніпулюванням переконаннями …
Нові автократії часто навіть прикидаються демократіями, проводять вибори (на них майже завжди перемагають потрібні люди); підкуповують і цензурують приватні ЗМІ, а не знищують їх; повноцінну політичну ідеологію їм замінює аморфна ненависть до Заходу. Їхні лідери часто користуються неймовірною популярністю – як мінімум завдяки ліквідації всіх суперників. Держпропаганда в таких країнах працює не як «інженер людських душ», а як засіб підвищити рейтинг диктатора. Політичних опонентів переслідують і паплюжать за допомогою сфабрикованих звинувачень, їх підштовхують до еміграції, але вбивають рідко».
Необов’язково бути політологом, щоб навскид назвати з десяток режимів, що підходять під цю формулу: Путін, Віктор Орбан, Уго Чавес, Назарбаєв, Лукашенко, китайський комуністичний режим.

Сенс попередньої частини мого виступу можна звести до фрази «незалежні ЗМІ критично важливі для демократії і стабільного економічного успіху країни. А в разі узурпації контролю над ЗМІ країна дуже ризикує скотитися до авторитаризму».

Україна today

Яка ситуація в нашій країні? Ми далекі від захоплення владою критичної частки ЗМІ, як, наприклад, в Росії, але і інституту незалежних медіа, як в європейських країнах, так і не побудували. Моя суб’єктивна оцінка: наше медіаполе — це вибухонебезпечна суміш олігархічних медіа,  не дуже компетентної махновщини і дуже нечисленних незалежних ЗМІ.
З точки зору споживача інформації, в Україні ситуація зі ЗМІ не дуже гарна. Хоча голі цифри статистики свідчать про протилежне: в Україні більше двох тисяч друкованих та онлайн-ЗМІ (які регулярно оновлюються), і більше загальнонаціональних телеканалів, ніж в будь-якій європейській країні.
Але укрмедіа в кращому випадку багато розповідають про те, що відбувається (новини), збирають купу думок-коментарів від  багатьох різних людей (більшість з яких навіть теоретично не можуть претендувати на роль експерта в обговорюваному питанні), але майже не пояснюють, чому відбуваються ті чи інші події. Щоб докопатися до суті якогось актуального економічного і політичного питання, треба знати мало не прізвище журналіста, який має кваліфікацію, що дозволяє розібратися в ситуації, і, головне, можливість об’єктивно розповісти історію.

Укрмедіа в кращому випадку багато розповідають про те, що відбувається (новини), збирають купу думок-коментарів від багатьох різних людей (більшість з яких навіть теоретично не можуть претендувати на роль експерта в обговорюваному питанні), але майже не пояснюють, чому відбуваються ті чи інші події.

Найбільша структурна проблема в тому, що більш ніж для 80% населення основним джерелом новин залишається телебачення. Тобто з точки зору впливу на громадську думку не надто важливо, яке розслідування опублікує «Українська правда», «Ліга» або «Новий час». Їх охоплення незначне порівняно з будь-яким телеканалом, що входять в топ-10. А в Україні ця зона медіа — заповідник, що ретельно охороняється і плеканий олігархами. На чотири найбільші телегрупи, контрольовані відповідно Пінчуком, Ахметовим, Коломойським і Фірташем/Льовочкіним, припадає понад 75% частки телеперегляду. І їх новинні служби в кращому випадку враховують бізнес-інтереси власників, а в гіршому — прямо використовуються, щоб впливати на політичний ландшафт і зводити політичні рахунки.
Це вигідний бізнес в Україні, судячи з того, з яким ентузіазмом  «молоді» регіонали,що вибули з обойми, інвестують мільйони доларів в новинні канали на кшталт 112 або news one.
Такий медійний розклад формує пекельну кашу в голові у середньостатистичного українського виборця, що знаходить своє відображення в строкатому – і в кращому випадку малоефективному – складі Верховної Ради. Як результат — Україна найбільш корумпована і одна з найбідніших країн регіону.
Ще один мінус олігархічного телебачення — воно «ламає» весь медіаринок. Канали «на службі» у олігархів і політиків є далекими від бізнес-логіки, де витрачають не більше, ніж заробляють. Кожна велика українська телегрупа щорічно проїдає від 30 до 100 млн доларів хазяйських дотацій. Вони щедро скуповують журналістів на зарплати в рази вище ринкових і, що найгірше, не дбають про побудову цивілізованого рекламного ринку. Для незалежних медіа вижити на такому ринку – надскладне завдання.

Давай заберемо у олігархів телевізор?

Чи означає це, що потрібно екстрено видати закон, що забороняє великому бізнесу володіти телеканалами?
Приваблива пропозиція. Але, скоріше, ні, ніж так.
Звичайно, мені б хотілося, щоб більшість ЗМІ належали незалежним медійним компаніям, західним інвесторам, а всі учасники ринку цінували репутацію і ставилися до телебачення, газет і сайтів, як до самодостатнього бізнесу, а не придатку-впливу. Однак заборона не призведе до приходу нормальних інвесторів, а, скоріше, змінить олігархів близькими до влади бізнесменами або, що ще гірше, медіаактивами зацікавиться Укрзалізниця з Енергоатомом. Підсумком такої ротації, найімовірніше, стане сценарій, описаний Гурієвим і Трейзаном: шлях до авторитаризму і згортання демократичних інститутів. Що, на моє глибоке переконання, набагато гірше калейдоскопа режимів клептократичних тимчасових правителів. (Я не вірю в доцільність і ефективність «сильних рук»: на одного Лі Кван Ю доводиться десяток Пол Потів.)
І як показує новітня українська історія, в зламні моменти інтереси одного або декількох олігархів збігаються з «інтересами демократії» та ручні медіаактиви служать благим цілям.

Facebook-революція

Можливо, не варто приділяти стільки уваги традиційним медіа? Можливо, вже через пару років їх «з’їдять» соціальні мережі? Чи залишиться одна велика фейсбук-газета, яка буде платити десяткам мільйонів журналістів-блогерів. Сьогодні такий варіант виглядає дуже реалістичним. Але, якщо чесно, я не думаю, що так станеться.
Звичайно, соціальні мережі зробили революцію в споживанні інформації: вони позбавили традиційні ЗМІ монополії на її доставку і трактування. Раніше журналіст збирав інформацію, її перевіряв редактор, і тільки потім споживав читач, тепер будь-яка людина може стати ЗМІ з багатомільйонною аудиторією.

Але куди більш значуще, що соцмережі зруйнували інститут експертизи. Більшою чи меншою мірою ЗМІ намагаються шукати компетентні джерела інформації, вони надають ефірний час або шпальти газет для тих, хто теоретично може щось знати про питання. У соцмережах все простіше — тут всі експерти: чим радикальніше і однозначне висновок, тим більше послідовників.
Соцмережі розповіли нам багато нового про нас. Виявилося, що ми в рази більш охоче залишаємо критичні відгуки. І більшості людей дуже важко написати «добре», якщо попередні десять коментаторів написали «погано». Цим швидко навчилися користуватися недемократичні режими. З’ясувалося, що кілька сотень «навчених» коментаторів можуть маніпулювати думкою мільйонів. А без опори на перевірену експертизу світ дуже швидко скотився в реальність post truth, коли читач/глядач не сприймає раціональні аргументи, якщо вони не вписуються в його «картину світу».
У такій ситуації демократія починає давати збої: виборці не можуть зробити оптимальний вибір і владу отримують «непрохідні» кандидати, партії та ідеї. Це нова реальність на багато років?
Не думаю. З одного боку, неправильні рішення виборців дорого обійдуться економіці їхніх країн, а значить, і їхнім гаманцям, що може відродити запит на «корисну» інформацію. З іншого, медіа адаптуються і зможуть запропонувати читачам і глядачам щось нове і дійсно корисне.
На жаль, не маю жодного уявлення, що саме. Але впевнений: скоро побачимо – почитаємо.

Дякую за увагу!

Автори